Отримавши це
запрошення на святкування Різдва я був трішки спантеличений, коли зайшов по
вказаній адресі. Напівзруйнований будинок в центрі Харкова, його вціліле крило,
заходиш за двері – і бачиш родинну вечірку, немов би зайшов у
житло до якоїсь великої родини. Святковий стіл. Багато дітей, люди різного
віку, багато різноманітних смаколиків. Я спершу подумав, що помилився адресою.
Але, виявилося, все правильно – саме так традиційно святкують Різдво члени
громадської організації «Відергебурт», яка об’єднує етнічних німців Харкова.
Атмосфера свята –
домашня, родинна, добра. Найстарішому гостю – 93, наймолодшому – 2 роки. На
столі – традиційні українські та німецькі страви, які готуються спеціально до
Різдва. З німецьких – славнозвісний штолень, який випікали самі члени
громадської організації та пряники, до розмальовування яких доклали зусиль
наймолодші члени організації. Солодкі різдвяні зірки, спечені найстарішими
берегинями німецьких традицій – також є елементом німецького підґрунтя цього
свята, а ще – чотири свічки, які не купували, а зробили своїми руками за
старовинною німецькою традицією активісти громадської організації «Відергебурт».
Всі ці прикраси різдвяного столу знаходилися поруч з суто українськими традиційними
стравами. Адже дійство відбувалося в Харкові, незламному українському місті…
Але не заради
святкового столу зібралися етнічні німці, чиєю малою батьківщиною стало місто Харків.
Творчі номери німецькою та українською мовами, виступи співаків та танцюристів,
ілюзіоністів та знавців історії відбувалися кожні 10-15 хвилин. А ще – святкові
змагання та ігри для дітей, вікторини на знання німецьких традицій та слів,
виконання усіма присутніми традиційних німецьких різдвяних співів та
українських різдвяних колядок — ось що відбувалося в цей святковий вечір в
одному з напіврозбомблених будинків в самому центрі Харкова…
Секретар ради Харківського
обласного товариства німців «Відергебурт» Наталія Вальтер каже, що саме так
традиційно святкують Різдво у цій громадській організації:
– Для нас дуже
важливо відновлювати традиції. Слово «Відергебурт» перекладається як
«відродження», фактично, мова йде про відродження наших народних традицій,
оскільки більшість з членів нашої організації є вихідцями з радянських родин,
де батьки, родичі, радили нам позбутися, забути про свою німецькість. Сьогодні
за цим святковим столом зібралися німці-члени нашої організації та їхні родини.
І це теж принципово для нашого громадського руху, щоб представники найстарішого
покоління мали змогу передати свої спогади, свої традиції, свої думки, старі
рецепти та раритетні екземпляри одягу представникам наймолодших поколінь.
Наталія згадує,
що в радянські часи багато німців зазнали репресій (різноманітних утисків,
навіть депортації) тільки через свою національність. Після Другої світової
війни, наприклад, навіть полонених німців звільнили раніше, ніж відправлених в
табори етнічних німців, які не скоювали жодного злочину! Знаходячись на
поселеннях, десь в Сибіру, ці безневинні люди мали постійно відмічатися у
коменданта як справжні злодії.
Пані Вальтер
продовжує:
– Ось чому
звичайним було і цькування в школах, і приниження у правах в будь-яких моментах
життя. Отже, мрією більшості було змінити прізвище, змінити запис в графі
«національність», як не для себе, так для своїх дітей. Я особисто прожила
більшість свого життя з такою думкою, але якось раптом почала відчувати бажання
віднайти свою німецьку ідентичність, відчути себе дотичною до свого народу,
своєї культури. Пошук ідентичності — ось що для мене і для багатьох з присутніх
участь у роботі нашої громадської організації, пошук своїх коренів, свого
підґрунтя.
– У різних земель
Німеччини є дещо різні різдвяні традиції. Чи враховані ці особливості сьогодні
під час святкування?
– Ні, ми зробили
акцент на загальнонімецьких традиційних різдвяних стравах та співах. Річ у
тому, що серед членів нашої громадської організації є нащадки німецьких
емігрантів з дуже різною родинною історією. Є ті, чиї предки оселилися у
Харкові ще до 1917 року, є нащадки так званих поволзьких німців, які переїхали
до Харкова в період 30-40 років минулого сторіччя, є так звані казахські німці,
що пережили депортацію у Казахстан за радянських часів, є навіть ті, хто
народився від українських жінок, що були примусово депортовані на роботи в
Німеччину і там побралися з німцями. Це – дуже різні долі, і дуже різні сімейні
історії. І всі вони хочуть відновити свою ідентичність, зрозуміти, хто вони, що
значить бути німцем, в чому полягає німецька культура. І завдання нашої
громадської організації – надати їм таку можливість.
– Тобто ваша мета
– не тільки вивчення мови?
– Так, вивчення
німецької мови є важливим, але не єдиним нашим завданням. Вивчення історії
Німеччини, її земель, вивчення традицій, причому різноманітних, шанування
народного співу – все це нас об’єднує, все це нас надихає.
Ірина Августовна
Іванова – одна з найстаріших членів організації, їй вже виповнилося 93 роки.
Але вона є не рядовим членом товариства. Ірина Августовна – викладач німецької
мови, її викладацький стаж вражає. У товаристві «Відергебурт» вона працює вже
12 років, а до цього все життя викладала німецьку мову у Львівському
університеті імені Івана Франка, була там завідувачкою кафедри німецької мови. Вісім
років тому переїхала до Харкова, і продовжила викладацьку діяльність. Щоправда,
тепер її студентами є хлопці і дівчата зі «школи третього віку», тобто ті, кому
в середньому виповнилося 75 років. Викладачка каже, що все її життя було
пов’язане з Львівським університетом: там вона навчалася, там викладала, там і
здобула науковий ступінь. Але і в Харкові, знаходячись на пенсії, не збирається
«сидіти, склавши руки» – агітує і молодь, і людей старшого віку брати у неї
уроки німецької мови.
– Ви знаєте, я у
житті, к своєму щастю, не зустрічала ситуації, щоб мене принижували через мою
національність. Бог зберіг мене від таких конфліктів. Але я розумію, що у
різних людей було по-різному. Хтось не зміг вивчити рідну мову в молодості, і я
мушу допомогти цим людям опанувати її, скільки б їм не було зараз років...
– Які головні
німецькі різдвяні традиції?
– Мушу визнати,
що німецькі та українські різдвяні традиції є дуже схожими. Є відомий німецький
штолень, це такий кекс з фруктами та горішками. Є різдвяні пісні, на кшталт Stille
Nacht, heilige Nacht («Тиха ніч, свята ніч»), багато інших чудових пісень. Але
існує й принципова різниця: ми частіше святкуємо по організаціях та по родинах,
а у Німеччині – люди більш відкриті, вони виходять святкувати на вулиці,
відбуваються масові гуляння, святкування, в яких беруть участь сотні, тисячі
німців. До речі, пісня Stille Nacht, heilige Nacht («Тиха ніч, свята ніч»)
відома і в Польщі, де мені також довелося побувати, і в багатьох інших західних
країнах. Весь світ її знає!
Ще одна
організаторка свята, Надія Володимирівна Алексєєнко (Штром), каже:
– Взагалі,
організація цьогорічного свята лежить на плечах «Школи третього віку», або, як
ми її називаємо, «Школи елегантного віку». Наймолодшим її учням – по 60 років,
а найстарішим – 90 та більше. Середній вік вихованців – 75 років. В цій школі,
окрім німецької мови, ми викладаємо історію земель Німеччини та їхні
особливості, до Нового року встигли вивчити п’ять земель, решту плануємо
розглянути в 2024 році. Також ми вивчаємо народне декоративно-прикладне
мистецтво, це й прикраса кулінарних виробів, і одяг, і різноманітні поробки в
народному стилі. Решта учасників сьогоднішнього свята – просто члени
організації, які постійно приходять, допомагають нашій роботі, намагаються
долучитися до діяльності товариства за будь-якої можливості.
Старожили кажуть,
що після початку вторгнення рф до України, від членів товариства німців
лишилася десь 1/10 частина. Дуже
багато харківських німців через постійні бомбардування вимушені були виїхати в
Німеччину. Деякі перемістилися з Харкова в інші міста України, наразі частина з
них повернулися. Але й ті, хто лишився за межами Харкова, зв’язок зі своєю
громадською організацією не втрачають: постійно спілкуються зі своїми
товаришами за допомогою телеграм-каналу та інших соціальних мереж. Саме завдяки
інтернет-технологіям деякі з тих, хто перебуває поза межами Харкова, але дуже
хотіли взяти учать у святковому концерті, змогли здійснити своє бажання. Отже,
люди, які знаходилися в німецькому Берліні або українському Богодухові, змогли
заспівати друзям пісні за допомогою мобільного чи інтернет-зв’язку або
проголосити побажання та поздоровити зі святом за допомогою віршів.
Надія Алексєєнко додає:
– Колись в нас
існував навіть німецький хор. Він виступав в різних містах України, але зараз
тимчасово припинив цю діяльність. Коли наша громадська організація тільки
утворювалася у 1991 році, раптом виявилося що серед етнічних німців дуже багато
різнобічно талановитих людей: знайшлися і професійні співаки, і артисти, і
поети, і письменники, і художники, і музики. Отже, до нападу рф в нас щорічно
проводилися культурно-мистецькі заходи: виставки картин, презентації книжок та
літературних творів, концерти тощо. Наша організація видавала книжки,
присвячені історії німців Харкова, одна з таких книжок – «Німецький альбом»
відомого харківського історика та краєзнавця Андрія Парамонова, який розкрив
маловідомі факти про те, що німецька діаспора зробила дуже багато корисного для
міста Харків, заснувавши тут і лікарні, і друкарні, і великі заводи… І на
сьогоднішньому концерті ми мали виступи харківських артистів Юлії Ширмер,
Олександра Вулаха та інших. Надали ми сцену і для дитячих виступів, наші
наймолодші гості читали вірші про Різдво німецькою та українською мовами,
співали пісні, танцювали. А ще для них під час світа були організовані
майстер-класи з виготовлення традиційних німецьких янголяток, з малювання та
прикладного мистецтва.
– Як ви вважаєте,
чи є можливість відродження товариства «Відергебурт» на тому рівні, як він був
до війни, чи дуже багато людей виїхало і це вже не є можливим?
– Коли обстріли
Харкова тільки почалися, ми всі розбіглися хто куди. А коли вогонь по нашому
місту став не таким убивчим, хтось з нас підкинув ідею, а давайте зберемося усі
разом. І ми зібралися. Нас було тільки вісім осіб, це в минулому році. А
сьогодні бачите нас вже скільки? Набагато більше! Я думаю, пройде ще якийсь
час, і діяльність по всіх напрямках нашого об’єднання відновиться. Щоправда,
збирати дітей для занять офлайн ми не наважуємося, бо обстріли час від часу
відбуваються і зараз. А дорослими групами збираємось раз на тиждень. Ну, або як
сьогодні, на великі свята. З самого початку ми зробили такий акцент, що це –
дім, ми тут не прийшли в гості, ми тут у себе вдома. І, як прийнято в великих
родинах, кожен докладає зусиль до загальної справи.
Наталія Вальтер
каже, що за її підрахунками сьогодні в Харкові залишилося не більше 80 членів
організації «Відергебурт», більшість з них – люди старшого віку:
– Дуже багато
людей з числа наших активістів виїхали через бойові дії. Частина з них
виїжджала не по лінії українських біженців, а по лінії повернення на
Батьківщину, адже вони багато років планували цей крок, вивчали мову, формували
документи, просто війна прискорила процес їхнього виїзду. Але є й такі, хто
виїхав до Німеччини тимчасово, і планує повернутися. Скільки їх? Приблизно 50%.
Люди не можуть уявити свого життя без рідних, люди приросли корінням до
української землі і планують повертатися, отже, ми зробимо все можливе, щоб
допомогти їм в цьому, якщо така допомога буде потрібна.
– Під час
бомбувань Харкова ваша громадська організація займалася й благодійною
діяльністю?
– Так, звісно,
коли тут були страшні обстріли, не працювали магазини, не працював транспорт
наші німецькі партнери надали нам можливість видавати гуманітарну допомогу тим
членам організації, які цього потребували. Ми видавали продуктові набори,
грошову допомогу, здебільшого найстарішим членам організації. А коли цю будівлю
розбомбили, нам дуже пощастило: наша частина споруди не зазнала великих
руйнувань, втім, вхідні двері були знесені вибуховою хвилею. Урядові німецькі
організації миттєво зреагували на цю біду і надали нам допомогу по ремонту
дверей.
– Яку допомогу ви
отримуєте від Німеччини зараз?
– Практично все,
що було сьогодні на столі, придбано за рахунок допомоги від Німеччини, від
фонду «Товариство розвитку». Святкове оформлення приміщення – зроблене руками
наших майстринь та майстрів, але матеріали були придбані за німецький кошт.
Наприклад, оцей яскравий адвент-календар, в якому 24 кишені, в кожній з яких
знаходиться завдання для малечі та смаколики в якості нагороди за їх виконання.
Цей календар пошили наші господині, а тканину для цього ми придбали за кошти,
передані нам на святкування Різдва з Німеччини. Вінки також виготовлені нашими
майстринями, сніговими, ялинка. Більше 90% витрат – це допомога від німецьких
партнерів нашого товариства. Але не тільки в матеріальній допомозі справа,
останнім часом з активізацією засобів інтернет-зв’язку, а також з переїздом
багатьох наших членів до Німеччини, ми все більше отримуємо інформації про традиції
німецького народу, про звичаї та смаки сучасних німців. І намагаємось по
можливості відтворити це у себе. Тому ми вдячні за будь-яку допомогу, як
матеріальну, так і інформаційну, адже далеко не всі з наших членів були в
Німеччині, знають німецьку мову, тамтешні традиції.
Пані Наталія
каже, що сьогодні німецький рух в Україні є доволі добре організованим:
– Ми маємо Раду
німців України в Києві, в неї, окрім інших членів, входить Всеукраїнське
товариство німців «Відергебурт», яке, в свою чергу, має в кожній області
держави свої осередки, як наш. З моменту створення у 1991 році, Харківську
організацію беззмінно очолює Андрій Фукс, якому наразі вже виповнилося 83 роки.
З німецькими партнерами ми працюємо як через наше керівництво у Києві, так і
безпосередньо, напряму. Наприклад, ми цього року фактично реанімували проект
«Дойче хаус» з мовної підготовки та вивчення німецької історії та традицій,
саме на його базі працює «Школа третього віку».
Сцена залу одночасно була оформлена як фотозона, а організатори свята запросили в гості фахового фотографа, отже, кожна родина отримала пам’ятний знімок, було зроблено і груповий знімок для архіву організації. Члени товариства «Відергебурт» кажуть, що в них багато планів на майбутнє. Наприклад, вони мріють видати книгу про історію німецьких родин Харкова, створену краєзнавцями цієї громадської організації, також в них є бажання відновити роботу молодіжних та дитячих гуртків, принаймні онлайн, допоки є ризик обстрілів.
Текст/фото/відео:
Олег Перегон
Харків
