Ця історія не про саму війну, хоча якби не ця
клята війна, нічого подібного ніколи б не відбулося. Ця історія не про
переслідування поліцією Нідерландів українських громадських активістів, хоча
вона наразі одного з таких активістів все ж таки переслідує. Ця історія
насправді про те, що європейське суспільство ще не зрозуміло: війна вже в
Європі, і якщо на вулицях європейських міст не лунають вибухи та не падають
мертвими перехожі – це тільки тому, що Україна
тримається. Що відбудеться раніше – страхи війни змусять Європу здригнутися, чи
вона схаменеться сама – питання наразі риторичне. Поки, як бачимо, не
схаменулася.
Майстер на всі руки
Валерій Соловйов – уродженець мальовничої
Балаклеї, що на Харківщині. Але більшість свого життя Валерій Анатолійович
прожив у селищі міського типу Великий Бурлук (теж Харківської області). Таких,
як пан Валерій в народі кличуть «майстер-золоті руки». За що тільки не брався в
своєму житті цей чоловік. То пік хліб, то працював монтажником на радіозаводі,
то займався обладнанням сигналізації магазинів, то обіймав посаду оператора
відділення банку – і все йому вдавалося, завжди він опановував те ремесло, яким
займався. Втім, чоловіка завжди тягнуло відкрити свій бізнес, на що він врешті
і наважився. У фірмі по ремонту касових апаратів він став і господарем, і
ремонтником, і кур’єром, і охоронцем. Сервісний центр також брався за ремонти
різної складності комп’ютерів та смартфонів, тому місцеві мешканці без роботи
пана Валерія не залишали ніколи.
– Як вам вдалося навчитися цій справі, адже
комп’ютерна техніка складна, технології постійно змінюються, кожного року
з’являється щось нове?
– Для мене все життя прикладом був мій дядько,
який ще за радянських часів став радіолюбителем, завжди щось майстрував,
ремонтував односельцям будь-які електроприлади. Я з дитинства дивився на його
роботу, намагався щось второпати. Згодом це теж стало моєю пристрастю. Можна
сказати, що всього навчився сам, багато читав, розбирався, і дійсно досяг
такого рівня майстерності, що ремонтував і смартфони, і ноутбуки, навіть зі
складними поламками.
Прокинулися в окупації
– Як трапилося, що ви покинули свою домівку,
свій бізнес, і опинилися в Нідерландах?
– На момент повномасштабного вторгнення ми в
перші ж хвилини опинилися в окупації. Мене в той день розбудила сестра, вона
рано в ранці сказала: «Почалася війна!» Ми вийшли з хати, щоб подивитися, що
відбувається, а по вулицям вже йшли іноземні танки, БТРи. Ми поїхали на автозаправну
станцію, щоб залити пальне в машину, і побачили величезну чергу. Тільки в черзі
ми дізналися, що шляху для виїзду з Великобурлуччини немає, тому що дамба
Печенізького водосховища, по якій ми завжди їздили, була підірвана. Так ми
стали фактично відрізаними від України, і вимушені були залишитися в окупації.
Ті жахи, яких ми там надивилися, мені згадувати болісно. Ми там бачили все… Нас
«звільнили» ці «визволителі» від життя, від роботи, від нормальних людських
відносин. Фактично, ми залишилися без коштів. Я, звісно, не сприймав окупантів,
бо я люблю свою країну, і з перших днів намагався чинити якийсь спротив. В
чат-боті передавав кількість техніки, яка проходила повз наш районний центр,
яка це була техніка. Звісно, я ризикував, але я знав, що роблю. Потім я
приєднався до кібервійськ, доки в Великобурлукському районі був інтернет, доки
«орки» його остаточно не знищили, я намагався спільно з іншими людьми, які
працювали в цій галузі, «покласти» російські сервери. В якийсь момент якийсь більш
досвідчений хакер зламав мій профіль, і вся система в ноутбуці полетіла… Потім
хтось нас здав, і до нас прийшли з обшуком декілька російських солдат: вилучили
ноутбуки, телефони, потім мені пояснили, що «приходили до того, до кого треба»,
тобто діяли не навмання, а за якоюсь інформацією.
Тільки дивом ми не потрапили до катівні у
місто Вовчанськ, бо вони вилучили не той ноутбук, з якого я здійснював атаки на
російські сервери, і нічого не знайшли. Згодом почали приходити і схиляти до
колаборанства, мовляв, 20 серпня 2022 року ми повинні свій бізнес переоформити
на російську федерацію, сплачувати податки, платити їм за приміщення і таке
інше. Це було для нас неприйнятно, тому ми не стали чекати 20 серпня, за день
до цієї дати сіли в машину і всією родиною виїхали. Хочу сказати, що в окупації
ми залишилися без грошей, без джерел доходів, і мої колеги з Харкова дуже
допомогли: Геннадій Іконніков, директор тамтешнього сервісного центру, з яким
ми співпрацювали по ремонту касових апаратів, зібрав і передав мені гроші на
дорогу, на пальне, на харчування в дорозі, що дало нам можливість втекти.
Шлях до свободи
– Ми проїхали 15 чи більше блокпостів. Їхали в
автівці я, моя дружина, син, невістка і новонароджений онук, який прийшов на
цей світ рівно через місяць після початку окупації – 24 березня. На той момент,
як ми почали тікати, йому було 4 місяці… Приблизно три дні ми їхали через
російську федерацію. Це були страшні моменти. Нам здалася ця дорога довжиною в
життя. Ми намагалися якнайрідше десь зупинятися, розуміючи, що чим швидше ми
перетнемо кордони цієї недокраїни – тим більше в нас шансів вижити. Ще й
немовля на руках… Погляди місцевих – такі ворожі, ненависливі – я досі
пам’ятаю. Заїдеш на заправну станцію по пальне – і відчуваєш ці погляди, і
намагаєшся якнайшвидше виїхати звідти…
– І куди ви прямували?
– Ми їхали до кордону Латвії. На першому
пункті пропуску, я вже не пам’ятаю його назву, нас прикордонники не випустили.
Причина – у нашого онука не було свідоцтва про народження. Він родився в
окупованому Вовчанську, який зараз рашисти зносять своїми щоденними ударами. Ми
подавали запити до Харкова, до суду, як могли, коли був зв’язок, але не змогли це
питання вирішити. На руках ми мали лише папери з пологового будинку. Ми були у
відчаї, була глибока ніч, нас не пропустили через кордон, Європа близько, але
що далі робити – незрозуміло, бо як отримати документ про те, що дитина є
громадянином України – взагалі невідомо. Вночі ми знайшли біля пропускного
пункту якусь хатинку з бабцею, яка взяла з нас за притулок доволі велику суму
грошей. Переночували, і вирішили їхати в інший пункт пропуску, за 100
кілометрів від цього. Там я не знаю, чи пощастило, чи, може, в когось з
посадовців серце стислося від нашого становища, але глибокої ночі (вже
наступної) ми перетнули-таки кордон Латвії. Ми були настільки вимотані та
стомлені, що просто посеред якогось поля на тій стороні зупинилися та заснули.
Ми вже почували себе в безпеці. Вже все страшне залишилося позаду…
– Як вас зустріла Європа?
– Далі все було майже як у казці. Зранку ми
поїхали в місто Резекне, звернулися до місцевої влади. Нам відразу
запропонували гуртожиток, де ми познайомилися з земляками-українцями. Там нам
дуже допомогли – підказали сайт канадської благодійної організації, на який ми
звернулися, повідомили про ситуацію, в якій опинилися, і вони взяли над нами
шефство, слідкували за нашою подорожжю до Нідерландів, знаходили кошти на
пальне, помешкання, щоб переночувати тощо. Влада міста Резекне не могла
безпосередньо допомогти нам з подорожжю до Нідерландів, куди ми вирішили їхати,
але вони розмістили наші дані в місцевих соцмережах, і знайшлася родина, яка
відгукнулася на цю інформацію. До нас приїхало молоде подружжя з Латвії, вона –
українка, а чоловік – латвієць. Вони вислухали нашу історію, і привезли нам
багато продуктів, подарували паливо, дали грошей на дорогу. Я їм дуже вдячний,
ми домовилися після Перемоги десь з ними зустрітися родинами і зварити плов чи
куліш. Зробимо обов’язково. І через деякий час ми зібрали речі і поїхали через
всі країни до Нідерландів…
– А чому ви обрали саме цю країну?
– Сюди, в Нідерланди, раніше за нас виїхали
наші односельчани, дуже добрі знайомі, один з них був у мого сина свідком на
весіллі. І він запросив нас приїхати до них, бо він вже 2-3 місяці там проживав
і знав, куди звертатися, де можна зупинитися, і брався допомогти нам з цим.
Майже тиждень родина Соловйових діставалася
тих Нідерландів. Двічі ночували у Польщі, один раз – у Німеччині. Врешті – доїхали.
Пан Соловйов каже:
– Ми оселилися на кордоні Нідерландів з
Німеччиною. Поруч є велике місто Арнем, біля нього – невеличке містечко Ренкум,
а ми зараз мешкаємо між цими містами.
– Як перенесла дорогу маленька дитина?
– Ми дуже хвилювалися через це, і навіть не
наважувалися через це якийсь час нікуди їхати. Але виявилося, що дорогу онучок
переніс добре, ніяких проблем, дякувати Богу, не виникло.
– Як вас зустріли Нідерланди?
– Тут у нас все склалося добре. Ми як приїхали
сюди, – одразу пішли до наших знайомих, вони звернулися до місцевого
керівництва, але там вільних місць вже не було, отже, нам підшукали місце для
проживання в Ренкумі. Ми туди приїхали, нам виділили кімнату, необхідні речі,
видали банківські картки для отримання допомоги. Нам виділили все необхідне,
адже, уявіть, ми виїхали поспіхом, взяли з собою лише найбільш необхідне, тобто
нам був потрібен і одяг, і постільна білизна, і посуд… Я дуже вдячний цій
країні, яка прийняла нас в такій страшній ситуації і надала нам все необхідне
для життя, допомогла вирішити усі проблеми, які виникали.
– Ви вже живете в Нідерландах майже два роки.
Чи вдалося знайти роботу? Навчальну програму? Зайняття для дитинки?
– Ну, онучок ще дуже маленький, щоб шукати
йому якісь заняття, хоча місцева адміністрація вже підшукує йому дитячий садок,
і ми вели про це з ними перемовини. Щодо роботи – ми приїхали, і «відпочивали»
десь біля місяця, доки адаптувалися. Я півтора роки працював у поштовій службі,
дружина працевлаштувалася і працює, знайшов собі роботу і син. Лише невістка в
нас доглядає за дитиною, їй поки що працювати зарано.
– Чи були у вас конфлікти з місцевою владою,
або з кимось з переселенців?
– Ні, ніяких. Я взагалі людина неконфліктна.
Все життя намагаюся уникати будь-яких конфліктів та суперечок. Навколо нас
різні люди, з різними поглядами, щоб зрозуміти людину, треба прожити з нею не
один десяток років, і лише потім можна робити якісь висновки. Ми тут всі поруч,
українці, всі з однією бідою, тому нам не до конфліктів – навпаки, підтримуємо
один одного, підбадьорюємо. Та і з місцевою владою немає причин конфліктувати –
вони нам допомагають, дбають про наш добробут.
Друкувати Перемогу України в Нідерландах
незаконно?
– Коли ви приєдналися до ДрукАрмії?
– Я вирішив допомагати ДрукАрмії, коли на мене
вийшов мій давній колега Геннадій Іконніков, про якого я вам вже розповідав.
Він до мене вийшов на зв’язок через вайбер, і повідомив, що зараз допомагає
ДрукАрмії, друкує речі, необхідні для наших фронтовиків. Я миттєво вирішив, що
буду займатися тим самим, наближаючи нашу Перемогу. Я за його рекомендаціями
зайшов на сайт ДрукАрмії, зареєструвався і почав обирати устаткування. Я купив
3D-принтер, матеріал, взяв замовлення на друк, і почав займатися вдома
виробничим процесом у свій вільний час.
Валерій каже, що ідея ДрукАрмії дуже йому
сподобалася. Адже військовим, які знаходяться на передовій, постійно потрібні
різноманітні пластикові запчастини, яки швидко зношуються, губляться або
використовуються. Купувати такі деталі – ніяких грошей не вистачить, бо вони
дорогі, та ще й виробляються невеличкими партіями. Отже, добровольці, які мають
бажання допомогти українським захисникам, об’єдналися у ДрукАрмію і почали
друкувати ці запчастини на 3Д-принтерах в себе вдома. А готові вироби –
надсилати у ЗСУ.
Майстер на всі руки, Валерій Соловйов швидко
опанував друкарське ремесло, і став виготовляти різноманітні вироби для фронту.
Каже, що почав з ковпачків для АК-74:
– Перше замовлення, яке я прийняв, стосувалося
виготовлення 100 таких ковпачків.
– Ці ковпачки можна назвати зброєю?
– Фактично ні, бо у воєнний час ці деталі
можна поставити на бойові автомати, а в мирний час можна встановлювати їх на
муляжі і використовувати для навчання молоді користуванню цією зброєю. Більше
того, якщо подивитися на цей предмет не знаючи його призначення, можна
вирішити, що це пенал для олівців або ручок, до речі, так його теж можна
використовувати.
Майстер продовжує:
– А ще Геннадій скинув мені для ознайомлення
файл для виготовлення ще одного виробу, який був більш складним у виконанні. До
речі, в Нідерландах в дитячих магазинах продаються такі саме вироби, тільки
розфарбовані в різні кольори, в якості іграшок. Дитина підкидає цей
пластмасовий виріб, а він падає і при русі кумедно свистить. Певно, якщо його
начинити конфетті, він буде ще й веселити людей на весіллі або якомусь гулянні.
– Тобто знов ми маємо штуку, яку можна
використовувати як в мирних цілях, так і на війні, точно я зрозумів?
– Так-так, жодна з цих деталей сама по собі не
є зброєю, і не може спричинити комусь лихо.
– Як ви відправляли готову продукцію на
передову?
– Я тільки почав цим займатися, згодом
планував вдосконалити логістику, а це був перший раз, тому я звернувся до
місцевої соцгрупи, де збираються українці, між іншим і для того, щоб допомагати
армії. Так я знайшов перевізника, який відвіз мою продукцію в Одесу, щоб
передати ДрукАрмії. А хлопці-перевізники, дізнавшись, що і навіщо я роблю,
подарували мені шеврон «Дніпро-1» за допомогу нашим військовим, було дуже
приємно.
– І коли до вас прийшли тамтешні
правоохоронці? Чому у них, як ви думаєте, виникли до вас претензії?
– Я свою діяльність не від кого не приховував,
навпаки, всі знали, що я взявся за цю справу. Більше того, я провів збори серед
тих біженців, які живуть поруч, і всім розповів про ДрукАрмію, що вона робить,
що я планую робити, і закликав інших, кому не байдуже, що відбувається в
Україні, приєднуватися до цієї роботи. Деякі люди скинулися на матеріал, адже
його йшло на ці вироби багатенько. Деякі просто висловили підтримку. Мабуть,
комусь моя діяльність не сподобалася, але кому я навіть гадки не маю…
А далі трапилося таке. На якомусь етапі
виробництва захисних ковпачків я раптом помітив, що в мене виходить брак. Я
кинувся це переробляти, а бракований виріб хотів викинути, але просто поклав на
стіл, і він там знаходився. Я швидко виконав і відправив перше замовлення і
вирішив зробити паузу, щоб фахівці в Україні оцінили якість мого виробництва,
бо безпосереднього контакту з замовниками в мене не було, і я не був впевнений,
що все в мене виходить як треба. Тобто я займався своїми справами і чекав на
відповідь з України.
Стемніло, була вже ніч, і я вирішив
надрукувати на 3D-принтері нарди. Включив відповідну програму. А сам пішов
спати. Раптом до мене постукали охоронці і запропонували мені пройти у ту
кімнату, де стояли принтери (я купив їх не один, а два, щоб більше друкувати,
тільки один ще не встиг підключити). Коли ми зайшли в ту кімнату, вона вже була
відчинена, і там знаходилися троє людей, один показав мені жетона і назвався
поліцейським. Хто були двоє інших (чоловік та жінка) – я навіть не зрозумів, бо
воно все було дуже несподівано для мене. Вони почали задавати якісь запитання,
включили онлайн-перекладач, якого я зовсім не розумів. Вони почали питати, що я
роблю. Один з гостей почав показувати, що цей предмет треба вдягати на ствол
зброї, щоб когось підірвати. Я сказав, що ні, розповів їм про ДрукАрмію, про
те, що ми волонтери і допомагаємо українському війську, що це не
використовується для вибухів і таке інше. Показав їм хаби Друкармії – їх 14,
два зовсім поруч з нашим місцезнаходженням у Німеччині. Вони зафіксували мої
паспортні дані, забрали ноутбук, предмети з мого столу «до з’ясування обставин»
і опечатали кімнату з 3Д-принтерами і забрали в мене ключі від тієї кімнати. Це
було 24 травня цього року. Ніч з четверга на п’ятницю.
– Що було далі?
– Пройшли вихідні. Ми звернулися до місцевої
адміністрації з проханням, щоб нам пояснили, що відбувається. Вони розповіли,
що було повідомлення поліції про те, що я використовую пластик, але до мене
тепер ніяких питань немає, тобто все має закінчитися в понеділок, 27 травня.
Але все це не закінчилося. 28 травня до мене
приїхав наряд поліції з 7-8 чоловік, і через онлайн-перекладача мені
повідомили, що будуть здійснювати обшук і вилучати в мене все, що, як їм
здається, має відношення до зброї. Вони обшукали мою кімнату, де ми живемо, і в
тій кімнаті, де я друкував. Вилучили обидва принтери, вилучили браковані
деталі, які я хотів викинути, вручили мені листа, що я повинен 2 червня (у
неділю) з’явитися на допит у поліцію. В листі було зазначено, що мене
звинувачують у виробництві… «інших видів зброї»… Місцева адміністрація надала
мені щиру допомогу, знайшла місцеву адвокатесу. Пані адвоката, дізнавшись про
мою історію, одразу підтримала мене і сказала, що на моєму місці вчинила б так
само. Вона зателефонувала у поліцію, і перенесла наш візит на 10 червня, щоб
мати час ознайомитися з доку матами. А 5 червня ми зустрілися з нею,
підготували листа до поліції, уточнили деякі моменти справи, и 10 червня
відбувся допит в поліції. Там були присутні слідчі та мій адвокат. Після
закінчення допиту адвокат перевірила всі записи слідчого, відкорегувала ці
записи. Наприклад, вона виявила, що вилучений у мене предмет поліція не може класифікувати
як зброю. Я підписав протокол, і поліцейські повідомили, що матеріали будуть
передані в прокуратуру, і там вже будуть вирішувати, що робити далі.
– З тих пір відбувалися якісь утиски ваших
прав, якісь переслідування?
– Ні, цього не було. Я помітив одну
невідповідність у документах. Коли на допиті я сказав, що до мене прийшли та
вчинили перший обшук, це було майже опівночі, слідчого це здивувало, оскільки в
паперах було зазначено, що обшук відбувся о 12 годині дня. Я сказав ні, є
багато свідків, були люди, які чули і бачили, що це було вночі…
– Чи вірно я розумію, що частина вашої
квартири, в якій стояв 3D-принтер, зараз опечатана і ви не можете нею
користуватися?
– Зараз вже ні. Після того, як конфіскували
устаткування і вироби, десь тиждень в мене не було туди доступу, але потім мені
пояснили, що це просто якась помилка, поліція не забороняла мені користування
кімнатою. Так чи не так, зараз доступ до своїх речей я маю.
– А 3D-принтери досі вилучені?
– Так, і ноутбук, який я використовував для
друку.
– Як я розумію, у ДрукАрмії є й інші друкарі в
Нідерландах, чи в усіх виникли такі проблеми, чи тільки у вас?
– Я не від кого не чув про подібні ситуації.
Тай сам займаюся цією діяльністю недавно, отже, нікого ще в цій сфері не знаю.
– Чи лунала на вашу адресу якась
антиукраїнська риторика останні часи?
– Ні, я такого не помічав.
– А як себе поводили поліцейські? Чи не
висловлювали вони підтримку державі-агресору?
– Цього також не було. Якихось ворожих проявів
я від них не помітив. Навіть коли вночі до мене прийшов той поліцейський, він
потиснув мені руку, поводився доволі чемно. Нічого антиукраїнського я від них
не чув. Коли приїхали поліцейські з обшуком, вони трималися стримано, я не можу
оцінювати їх негативно, принаймні, вони відносилися до мене коректно.
– Що каже адвокат, чи вона мала вже в практиці
подібні випадки, чи це трапилося вперше на її пам’яті?
– Адвокат була і сама вражена цією справою,
вона здивована, чому мене переслідують. Вона вважає цю ситуацію абсурдною. Ми з
нею не маємо навіть уяви, кому це потрібно.
– Якби ви йшли з цими предметами, які у вас
були вилучені поліцією, в руках в якомусь місті, як ви вважаєте, чи звернув би
хтось на них увагу, чи могли б вас з ними затримати поліціянти?
– Звісно, що ні. Один виріб – це просто чорний
циліндр, схожий на шкільний пенал. Або туди можна квітку поставити. Другий
предмет – схожий на дитячу іграшку, і ми ходимо з такою самою по вулицях з
онуком і ніхто не звертає на це увагу, бо така цяцька тут дуже поширена.
– Чи не було поліцейським соромно, що вони
вилучають таку фігню? Якими були їхні обличчя, коли вони все це робили?
– Я думаю, що люди – вони скрізь люди, комусь,
мабуть, хотілося отримати додаткові зірочки на погони, комусь хотілося
вислужитися, це все зрозуміло. Вони робили свою справу без емоцій.
– Чи потрібна вам зараз якась допомога?
– Ні, наша родина наразі має все необхідне для
повноцінного життя. А адвокат каже, що її послуги будуть оплачені одним з
фондів з допомоги біженцям. Отже, ніякої додаткової допомоги я зараз не
потребую…
Пан Валерій, звісно, залишив поза своїм
текстом і свої переживання, і свої страждання через ситуацію, що склалася, і
те, як вся ця ситуація відбивається на членах його родини. Отже, фраза про те,
що він не потребує допомоги – це скоріше свідоцтво його мужності, ніж правдиве
свідчення. Адже без моральної допомоги та підтримки, наодинці з проблемою,
родині Соловйових буде дуже-дуже важко. Ми закликаємо усіх представників
діаспори, які можуть якось підтримати родину і самого пана Валерія, зробити це
якомога швидше.
Залишається тільки додати, що місцем нашого спілкування з Валерієм Соловйовим стала українська соціальна мережа «АТАКА», яка нещодавно презентувала свій новий мобільний додаток для смартфонів. Саме завдяки цьому додатку ми змогли просто та якісно поспілкуватися, незважаючи на відстань та відмінності у часових поясах. Також за допомогою цього додатку я зв’язався з представниками ДрукАрмії, які завірили, що захищатимуть пана Соловйова усіма можливими законними способами, адже захист друкарів та активістів – це принципова позиція організації.
Інтерв'ю
вів Олег Перегон
Фото: Валерій Соловйов
На світлинах – Валерій з дружиною, зруйновани будівлі (а саме Будинок культури,
двоповерховий будинок біля середньоосвітньої школи, приватні будинки по вул.
Червоноармійська у селищі Великий Бурлук), кімната, де виготовлялись пластикові вироби і де стояв 3D-прінтер ,
локації, де родина Соловйових зараз мешкає.
Ці самі ковпачки (з сайту ДрукАрмії)
