«Всередині коробки Шредінгера» – таку назву отримала
виставка, що презентувала теперішній етап творчості Олени Клочко у галереї «Z22». Для Берліну, де одночасно працює безліч
митців, доробок яких можливо побачити на сотнях виставок, що відбуваються
паралельно, голос української мисткині лунає гучно, її постать
помітна на загальному тлі світового мистецького центру, яким в останні
десятиліття свідомо стала німецька столиця. Цей голос – голос Олени Клочко – надзвичайно
культурний та енергійний. Її творчість самобутня й актуальна, як у визначенні з
темою майбутнього твору, так й у втіленні обраного мотиву на полотні.
Пройшовши цією
виставкою, вдивившись в кожне полотно, а це здебільшого портрети, мимоволі
порівнюєш їх з присутніми тут моделями, з портретованими друзями та колегами
мисткині. І вже на цьому рівні відчувається, так би мовити, перемога авторки:
живі обличчя гармонійно співіснують зі своїм відтворенням/відображенням
засобами живопису.
Твори Олени Клочко
мають виразний власний стиль, міцну, ґрунтовну форму, що спирається на традицію
світового мистецтва. Разом з тим, вони надзвичайно співзвучні сьогоденню.
Концепція «коробки Шредінгера», таємниці, яка не завжди є приємною, серед
таких, що безперечно потрапляють у дух нашого часу, неоднозначного й водночас
надзвичайно потужного.
Рівно дев’яносто
років тому світ фізики схвилювала ідея, зміст якої важко збагнути й по
сьогодні. Минули роки, і вже у ХХІ столітті парадоксальна вигадка/витівка
австрійського вченого Ервіна Шредінгера дивним чином опинилась у фокусі масової
культури. Це в жодному разі не є випадковістю, адже наш світ, значною мірою
сповнений абсурду, де найхимерніші фантазії минулого давно знайшли втілення у
реальності. Зокрема, перетворившись на ідіому, «кицька Шредінгера» серед іншого
визначає напрямок тлумаченню буття.
Олена Клочко – художниця, що не може працювати, не замислюючись над сьогоденням, з-поміж грона концептів сучасні невипадково обрала саме це явище, перетворивши його на художній образ. З одного боку, це, звісна річ, данина часу, прагнення якомога точніше зрозуміти та означити його, а з іншого – щира і добра іронія над уявними складнощами світобудови.
Утім, серед безлічі можливих інтерпретацій, ця коробка, після знайомства з її наповненням, перегукується з «Чорною скринькою» Людвіка Ашкеназі, однією з досі актуальних поетичних збірок ХХ століття. Всебічне прагнення миру, засвідчене людиною, що пройшла війну – в контексті досвіду сучасних українських митців. Так, і мистецтво Олени Клочко повертає нас до справжнього гуманізму. Іншими словами, якщо сумнозвісна «кицька Шредінгера» й була донедавна «мертвою», справжній живопис повернув її до життя, наповнив новим диханням, надихнув.
Найперше, що спадає на думку при огляді робіт Олени Клочко – рух, стрімкий, невпинний рух. Вона не зупиняє мить, але, подібно до футуристів, прагне зафіксувати декілька фаз об’єкту, що рухається.
Великоформатні вертикальні полотна утворюють галерею портретів, якій, вочевидь, передував пошук людини. Втім, на відміну від античного попередника, Олена Клочко успішно завершує свій пошук, в чому, звичайно, відбивається її філантропія (в дослівному значенні цього слова), питома українським мисткиням усіх часів, яка виражається у захопленості/закоханості оточенням, знанні їхніх вад та чеснот, впевненому вмінні передавати їхню внутрішню та зовнішню красу, без перебільшення унікальність. Неповторність кожної моделі передається, зокрема, через рух – «балетний арабеск», що ледь не набуває рис знаку.
Композиція портретів-картин Олени Клочко проста, але в той же час вибагливо-нетривіальна, експресивна та врівноважена. В кожному з творів панує чітко визначений простір, присутня окреслена структура. За «відокремленістю» кольорових плям та ліній відчувається складний колорит, за ексцентричною «випадковістю» – приховано тяжіння до вертикалі, прагнення догори чи до центру, як у вівтарних панно минулого. Ель Греко стоїть десь поруч із рукою Олени Клочко, що впевнено тримає пензель, освячуючи її палітру.
Колір, без якого
живопис не був би живописом, існує тут як умовна категорія, що позначає
характер моделі, її стан та, до певної міри, зміну цього стану. Ефект, подібний
до музики: кольори не складаються в «мелодію» – це окремі «вправи», втім, аж
ніяк не монотонні. Чорне тло, що об’єднує твори у цикл, не лише артикулює
концепцію таємничого наповнення зачиненої коробки, але й, безумовно, наслідує
традицію чи то давньогрецького вазопису, чи то класичного портретного живопису
від Кранаха до Гойї. Потік звуків-кольорів, прекрасних своєю абстрактністю,
нелінійністю, самодостатністю, автономністю – відмінне тло для презентації
характерів, думок та почуттів героїв. Вони ніби квітнуть на цьому ґрунті
спокою, при цьому не втрачаючи бо дай внутрішнього відчуття галопу вражають та
зустрічей.
Втім, не можна сказати, що портретовані Оленою Клочко живуть на полотні своїм буденним життям. Навпаки, складається враження, що вони свідомо пазують, «працюють на глядача». Кожен з портретів є свого роду перформансом, де суцільно чорне або доповнене умовною кольоровою плямою тло – сценічний простір для цієї моновистави. Тут і тепер – невід’ємні від театру обставини, так само дотичні й до живопису мисткині. Портрет, що «дорівнює» перформансу, ніби створено впродовж одного сеансу.
Об’єкт, надійно схований у коробці, захищено задля того, щоб квітнути. Їм ніщо в подальшому не завадить, ані вітри змін, що часом несуть лихоліття, ані пекуча життєдайність сонця. Затишок «чорного кабінету», ігноруючи пори року, загалом час та простір, позначає умови для існування, збереження неповторної особистості, творчого прояву кожної з моделей, що не має аналогів.
Інша обставина, що безперечно єднає традицію із пошуками сьогодення – оголеність більшості моделей Олени Клочко. Тілесна (само)презентація, що виражається не лише у вільності та невимушеності пози, але й в оголеності чи напівоголеності, є даниною європейській культурі, де так само в контексті гуманізму людина є прекрасною та водночас беззахисною, цілком конкретною, до дрібниць індивідуальною та узагальненою, зведеною до феномену людини як такої, зокрема, втілення своєї статі. Мистецтво вчергове надає їм цю можливість.
Розмірковуючи біля творів Олени Клочко, розумієш: справжнє мистецтво розкривається насамперед поціновувачу, зміна динаміки статикою помітна лише при спогляданні. Місце живопису – в тиші галереї, серед нечисельних знавців та досвідчених, уважних глядачів. В перенасиченому візуальною інформацією світі, лише вдивляння у рух пензля на полотні слугує запорукою врівноваження ока, пошуку орієнтиру в хаосі.
Вікентій Пухарєв,
арт-критик
Фото з особистого архіву Олени Клочко
