Менеджерка з комунікацій з Київщини розповіла про майже два
роки вимушеного перебування за кордоном.
Винищувачі за вікном
До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну
Тетяна Мосенцева жила у передмісті Києва і працювала у фінському Фонді миру Мартті Ахтісаарі, який
реалізовував тоді в Україні низку благодійних проєктів, пов'язаних із
прифронтовими територіями. Вона відповідала за взаємодію з різноманітними
спільнотами, налагодження мостів між ними та Європою.
Тетяна 1997 року закінчила російське відділення
філологічного факультету Харківського національного університету імені
Каразіна. Спочатку жила в Харкові, потім переїхала до Києва. А у Фонді працює з 2017 чи 2018 року: навіть
сама одразу не згадала.
23 лютого 2022 року Тетяна святкувала день народження
подруги. Повернулася додому пізно й рано вранці нічого не чула. Про те, що
розпочалася повномасштабна війна, дізналася від батьків, які зателефонували їй
з Харкова.
– Я вийшла на
кухню зробити ранкову каву. І перше, що побачила за вікном – два винищувачі, які
пролетіли поруч із будинком. Я не зрозуміла, наші це були чи ворожі. Я впала на
підлогу і певний час не наважувалася вставати.
Тетяна не одразу вирішила евакуюватись зі столиці. Скоріш
подалася на умовини друзів. У неї двоє котів, яких вона не могла залишити й не
мала, на кого. Але насамкінець наважилася виїжджати до Львова десь на початку
березня – 3 чи 4 числа.
Палаючий рашистський танк
До місця відправлення евакуаційного автобусу на Львів Тетяна
мала дістатись за пів години. Але вибратися до столиці було ще тим квестом.
Громадський транспорт не ходив, водії популярних онлайн-сервісів, Uber та
інших, замовлення не брали. Її передмістя знаходиться неподалік від Жулян, а
аеропорт «Київ» рашисти намагалися взяти одним із перших. Тому її напрямок на
онлайн-мапах був позначений як потенційно небезпечний.
Тетяна зібрала невелику валізку з найнеобхіднішим, посадила
до переноски своїх котиків, вийшла на вулицю та попрямувала в бік зупинки в
надії якось виїхати. На її щастя, дорогою зустріла незнайому жінку, яка дала їй
телефон водія. Той запросив 50 євро. Це позамежно дорого. Але інших варіантів
не було.
А поки Тетяна шукала автівку, побачила на вулиці підбитий
рашистський танк, який вже догоряв. Раніше знайомі повідомляли, що бачили
ворожу бронетехніку у своєму районі біля метро «Берестейська», була інформація
про БТРи окупантів на Оболоні.
Тоді відчувалося, що плани ворогів узяти Київ за три дні
мали великі шанси перетворитись на реальність.
Не гостинний Львів
У Львові, до якого прямував евакуаційний автобус, Тетяна
кілька днів провела у кімнаті, де жили загалом чотири людини і троє котів.
Знайти собі щось інше вона не змогла через занадто високі
ціни.
У мене були певні заощадження, але тоді я не знала, чи є в
мене ще робота. А якщо немає, на що я надалі житиму, коли гроші закінчаться. І
навряд чи змогла б швидко знайти гідну заміну цьому Фонду.
8 березня 2022 року Тетяна зайняла місце в живій черзі до
евакуаційних автобусів. Бажаючих виїхати було стільки, що стояти в черзі їй
довелося протягом доби. На вулиці, під снігом, з валізкою та переноскою з
котами в руках. Страждала і сама, і тваринки. Але так само – і всі інші в
черзі.
«Ти розносиш котячу шерсть»
Нарешті вона зайняла місце в автобусі. 15 годин вони
простояли у черзі на кордоні. А поза ним евакуйовані українці опинилися в
турботливих руках волонтерів.
Спочатку Тетяну разом з іншими шукачами прихистку поселили в
таборі тимчасового розміщення у Жешуві. Це був виставковий центр, з якого під
час пандемії зробили ковідний госпіталь. А після 24.02.2022 він став першим
дахом над головою для багатьох українців, які через повномасштабне вторгнення
опинилися в Польщі.
Незабаром польська волонтерка допомогла Тетяні знайти житло.
Власник виділив їй кімнату у квартирі, де живе доросла донька, і дозволив
заселитися з котиками. А от донька від цього була вочевидь не в захваті. Важко
сказати, дійсно вона страждає на алергію на котячу шерсть, не любить тварин або
просто була незадоволена тим, що у квартирі з'явилася сусідка. Але кожного
разу, виходячи з кімнати, Тетяні доводилося ретельно прибирати за собою. Бо
донька власника житла казала, що вона розносить по квартирі котячу шерсть на
одязі та взутті. Комунікацію ускладнювало те, що Тетяна розуміє польську, яку
протягом одного семестру вивчала в університеті, але не говорить нею. А
англійською, якою вона володіє вільно ще зі школи, не говорила донька хазяїна.
Знайти якесь інше житло в Жешуві, Пшемислі чи інших
прикордонних місцях не вдалося. Дуже багато там зупинилося українців. Можливо,
ситуація у глибині країни була і краще, але Тетяна, пробувши в Польщі біля
місяця, вирішила їхати до Німеччини. Там у Баден-Бадені знаходилася її подруга,
яка обіцяла допомогти.
– Я досі дружу з польською волонтеркою, яка допомогла мені
знайти те житло, і дуже їй вдячна. А що так склалося, вона не винна.
Польські волонтери тоді зібрали для Тетяни не тільки все
необхідне, а навіть котяче ліжечко й іграшки для її улюбленців.
До туалету з ноутбуком
Коли Тетяна вже приїхала до Німеччини й мала на руках квиток
на Баден-Баден, на зв'язок вийшла подруга, яка кликала туди. І повідомила, що
допомогти не може, бо вже у Швейцарії. Тетяна вирішила їхати все одно і щось
самій шукати на місці.
Першим у Німеччині прихистком для них із котиками став табір
для біженців у Карлсруе.
От насправді табір: колючий дріт навкруги, браслет на руку,
з яким запускають на територію, приміщення на багато людей із залізними дверима
та залізними ж ліжками. Серед ночі могли всіх підняти грюкітом у ці залізні
двері та довго кудись вести пішки, нічого не пояснюючи. І лише на місці
розумієш, що привели тестувати на COVID. Виходячи з приміщення навіть
ненадовго, я завжди брала з собою ноутбук – найцінніше, що при собі було. Бо могли і вкрасти. Там
зібралися люди різних культур, і це було дуже важко.
Близько тижня Тетяна перебувала в таких умовах. А потім їх,
знову нічого не повідомляючи та не пояснюючи, повезли кудись. Коли прибули на
місце, заселили до гуртожитку. Там побутові умови були вже кращі.
Тим часом Тетяні вдалося відновити контракт на роботі та
повернутися до праці. А згодом знайшлася друга робота вже в Німеччині. Їй
запропонували строковий контракт у Берлінському музеї усної історії. До повномасштабного
російського вторгнення в Україну основним напрямком його роботи був збір
свідчень людей, які пережили Голокост. Після основний акцент змістився на
воєнні злочини вже рашистів. Чим саме довелося займатись, Тетяна розповісти не
може: це сувора умова її контракту.
Завдяки другій роботі Тетяна стала в змозі винайняти житло.
Але з двома котами це знову було непросто. День за днем вона після двох робіт
приділяла по три години на день моніторингу оголошень. Винайняти житло
врешті-решт удалося. Але в селі, яке хоч формально вважається частиною міста,
але за фактом настільки глухе, що немає не то що супермаркету– звичайного магазину продуктів. Однак лише
оренда житла навіть у такому місці коштує 700 євро на місяць.
Повернення додому
Нещодавно Тетяна повернулася в Україну. Коли в неї
закінчився контракт на німецькій роботі, фінансове навантаження стало
непомірним. Обов'язкові щомісячні витрати становили понад 1000 євро. Навіть із
непоганої для України зарплатою на основній роботі це занадто.
– Мій
досвід перебування в евакуації за кордоном, мабуть, нетиповий. У Польщі мені
ніяка фінансова допомога не передбачалася, а в Німеччині я навіть не подавала
документів на місцеві соціальні виплати. На них можуть претендувати лише ті,
хто не працюють, а я сподівалася відновити контракт, так і сталося.
У Польщі українцям, які отримали тимчасовий захист,
призначають щомісячну допомогу лише родинам із неповнолітніми дітьми. Ця сума
складала 500 злотих, або 125 доларів США на місяць до 1 січня 2024 року. А
тепер – 800
злотих, або 200 доларів на кожну дитину, 300 злотих на рік виділяються дітям,
які відвідують польські школи. На додаткові виплати та пільги можуть
претендувати люди з інвалідністю, якщо її визнано в Польщі, або один із
батьків, який доглядає за дитиною з інвалідністю. Українські студенти польських
вишів можуть претендувати на соціальні стипендії і стипендії за відмінне
навчання, але розмір і умови надання залежать від конкретного вишу. Є деякі
інші види допомоги, на які вправі претендувати на рівних з поляками окремі
категорії воєнних мігрантів. Однак Тетяна цим навіть не цікавилася.
У Німеччині своя система виплат і пільг, але тільки для
непрацюючих, а за витратами одержувачів допомоги від держави суворо стежить
соціальна служба.
Для Тетяни ж, оскільки робота в неї є, єдиним виходом
залишалося повернутись. Шлях назад був без пригод. А в Києві і передмістях,
незважаючи на регулярні атаки ракет і дронів, не так страшно, як в ті перші дні
після російського нападу.
Після повномасштабного вторгнення роботодавець Тетяни припинив низку програм в Україні, а їй доручив узяти на себе комунікаційний напрямок.
– Звичайно, я знаю, що можу розв'язувати і більш масштабні завдання. Але поки так.
Текст: Руслан Царьов
Фото: особистий архів Тетяни Мосенцевої
Київська область
