«СЛАВУТИЧ ТРАНЗИТ» - ВОЛОНТЕРИ, ЯКІ РЯТУЮТЬ

Війна, що триває в Україні, – це виклик світового масштабу, який потребував від суспільства адекватної відповіді. І знайшлись люди, які взяли на свої плечі такий тягар проблем, що, здавалося б, його і витримати неможливо. А вони – витримали, і продовжують це робити майже щодня, ніби немає в них ані втоми, ані перегоряння, ані власних бажань та прагнень. Одна з таких волонтерських ініціатив – прихисток «Славутич Транзит», що працює у місті Світловодськ Кіровоградської області з першого дня війни.

Олексій Алмазов – відомий харківський журналіст, багато років його знали у Харкові як працівника найпопулярніших медіа-ресурсів. Сьогодні він – віце-президент по гуманітарним питанням Всеукраїнського об’єднання «Українські рубежі». Різка зміна в житті Олексія сталася у 2014 році, коли російські нацисти почали криваву бійню в Криму та на Донбасі.

Олексій Алмазов розповідає:

– Всеукраїнське об’єднання «Українські рубежі» виникло ще у 2014 році, коли наша держава вперше в її історії зіткнулася з проблемами біженців, людей, які залишилися без даху над головою через ворожі обстріли, знедолених дітей, які пережили найстрашніші стреси тощо. Того року в Україні стихійно виникли сотні, якщо не тисячі волонтерських організацій та рухів, спочатку це були розрізнені групи, які здебільшого не мали зв’язку між собою та переймалися якимось локальними проблемами, на які звернули увагу. Ми були одними з перших, хто зрозумів, що всім цим різнорідним ініціативам потрібно надавати організаційну та правову допомогу, забезпечувати адміністративний супровід. Для цього ми тоді і створили ВО «Українські рубежі», яке одразу було відкрито для співпраці всім, хто цього бажає. Ми вже тоді зрозуміли, що рано чи пізно держава вимагатиме від волонтерів дотримання певних правил, структуризації організацій, оформлення необхідних для роботи паперів. І ми почали створювати свою організацію як платформу для усіх бажаючих робити щось корисне в волонтерському русі. Наприклад, однією з перших наших дій стало створення сайту, на якому кожен бажаючий міг зареєструвати свою ініціативу, та розвивати її, користуючись нашими юридичними та бюрократичними послугами та іншою допомогою. Врешті, нашими можливостями скористалися такі відомі громадські рухи як «Станція Харків», вона надавала допомогу усім вимушеним переселенцям, які приїздили до міста Харків, «Слов’янське серце» – це група волонтерів, яка працювала в місті Св’ятогірськ, багато інших. Деякі з них зараз перетворилися на відокремлені підрозділи громадської організації «Українські рубежі» і зараз працюють разом з нами, деякі – отримали необхідну допомогу та навчання і перейшли на незалежне існування. Зрештою, головним напрямком діяльності «Українських рубежів» стала гуманітарна допомога тим, хто її найбільш потребує.

– Більшість українців з прифронтових районів знає вашу організацію завдяки проекту «Олені святого Миколая», в чому полягає ця ініціатива?

– Так, цей проект реалізується вже сьомий рік (з 2016 року). Він – один з наших найбільш тривалих. Діти, які мешкали вздовж лінії розмежування, а з 2022 року – і ті з них, які були евакуйовані в різні області України, мали можливість написати листа святому Миколаю і загадати свої найсильніші побажання. Потім ми, олені святого Миколая, публікуємо ці листи і кожен може побути святим Миколаєм для конкретної дитини, де б він не знаходився. А ми берем на себедоставитиподарунки дітям і влаштувати для них свято. Звісно, це, в першу чергу, проект спрямований на психосоціальну підтримку дітей, тамованих війною. Але це – з нашого, дорослого глузду. А для дітей – це свято, на якому відбувається диво.

Проект реалізуються і в інші пори року, тоді він називається «Олені Сходу», але там вже нема такої складової як листи, персональні подарунки, це просто свято, радісне и безтурботне, як дитинство, яке вороги намагаються забрати в цих дітей, як зараз забрали їхні домівки.

– А якими були листи до святого Миколая, чого просили діти?

– Це зовсім різні, інколи навіть нематеріальні речі. Буває, дитина хоче «лук, як у Робін Гуда», а буває – мріє про кілограм мандаринів, є такі побажання, від яких з’являються сльози, наприклад, діти пишуть, що хочуть миру, або просять у святого можливості якомога скоріше повернутися додому. Частіше за все, це ляльки, конструктори, солодощі, машинки, трансформери.

Буває, дитина просить: «Купіть ліки для солдат» чи «Віддай мій подарунок солдатам». Це дуже зворушує. Звісно, вони просять і велосипеди, і телефони, і комп’ютери, а ще ми возили пташок, песиків, котиків, інших тварин. Діти, як і всі люди, різні. Зараз ми збираємось в чергову оленячу подорож, на захід нашої країни, но ми обов’язково поїдемо ще на схід.

– Які ще проекти реалізують «Українські рубежі»?

– Наша громадська організація має складну структуру, у неї є декілька напрямків. Це гуманітарна діяльність, освіта та культура. З початком повномасштабного вторгнення, гуманітарна складова вийшла на перший план. Точніше, все почалось 20 грудня 2021 року, коли ми з нашими польськими партнерами – Польским Центром Міжнародної допомоги (PCPM) – домовились, що будемо спільно діяти, щоб в разі нападу Росії на Україну ми мали можливість одразу почати рятувати людей. Так з’явився проект гуманітарного реагування на загострення військової ситуації. На початок війни в нас вже була домовленість зі Світоловодською громадою, що ми зможемо організувати транзитний пункт прийму людей, яких ми будемо вивозити з районів, охоплених бойовими діями, в нас був дуже маленький парк власних машин, і був невеликий резерв палива. 24 лютого 2022 року транзитний пункт «Славутич Транзит» одразу почав свою роботу.

– Що ваш проект зробив, коли масштабне вторгнення рашистів почалося?

– Наші водії-волонтери, ризикуючи життям, забирають людей прямо від під’їздів їх домівок (чи від входів до укриттів, де вони перебувають), і привозять у цей транзитний пункт. Тут людина отримує триразове якісне харчування, якщо потрібно – одяг, предмети гігієни, має можливість оформити документи на себе або на своїх домашніх тварин. З самого початку ми взялися за дуже складну справу – евакуювати не тільки людей, але й їхніх улюбленців (собак, кішок тощо), адже зазвичай такі люди отримують відмовлення і у мотелях, і у транспортних компаніях, і у господарів житла, які надають прихисток біженцям. Отже, мешканці які залишалися в зоні обстрілів через своїх хатніх улюбленців, могли безперешкодно виїжджати туди, куди їм треба. Насамперед, в Польщу. А після нетривалого перебування у нашому транзитному центрі, який має назву «Славутич Транзит», наші водії перевозили гостей автобусами до Львівської області, де їх приймала польська сторона і надавала транспорт до Польщі. Зараз цей проект припинився, за його час біля 1300 вимушених переселенців на 20 автобусах виїхали до Польщі, це були діти, жінки, люди похилого віку та інваліди. Зараз ми в Польщу централізовано не вивозимо, але можемо підказати бажаючим, як там знайти волонтерів, до кого звернутися.

– А якщо людина не хоче їхати до Польщі, а хоче залишитися в Україні?

– Ми у транзитному центрі приймаємо усіх, хто потребує нашої допомоги, навіть якщо людина пересувається власним транспортом, але потребує прихистку на декілька годин або діб. Ми можемо евакуювати родину, дати їй оговтатися після пережитих страхіть, а потім відправлятися кудись (наприклад, до родичів на Західну Україну) самостійно. Усього нашим прихистком за час повномасштабної війни скористалося біля 2000 осіб.

– Чи підтримуєте ви зв'язок з тими, хто таким чином опинився за кордоном, чи тільки в Польщі вони всі очікують української Перемоги в цій війні?

– Ні, географія розселення досить велика. Ми намагаємося підтримувати зв’язок з тими переселенцями, які пройшли через наш транзитний центр, знаємо, що хтось з них тимчасово оселився в самій Польщі, хтось – відправився далі, у Німеччину, Ірландію, Данію, Швецію, Іспанію, Британію, навіть Канаду. Були й такі, хто поїхав через Румунію до Іспанії або Франції. Є вже випадки, коли люди повертаються в Україну, і знов змушені звертатися за допомогою до нашого шелтеру. Бо повертаються вони в невідомість, не знаючи напевно, чи існує їхня домівка, чи є там де переночувати, чи збереглося хоч якесь майно… Отже, частина родини залишається у нас, а хтось їде на розвідку…

– Які найпоширеніші проблеми у людей, які звертаються до вас по допомогу? Хто ці люди?

– Проблеми в кожного свої. Буває, що люди, які тижнями знаходилися в укриттях або підвалах, не маючи ані зв’язку, ані джерел інформації, втрачають зв’язок з реальністю. Наприклад, одна родина нам зателефонувала з Харкова, куди вона свого часу евакуювалася від війни, і попросила евакуювати її... в місто Щастя, де, на думку цих людей, безпечніше… Чи варто говорити, що на той момент від Щастя мало що залишилося, і саме перебування там було смертельно небезпечним. Дуже часто люди, з якими ми спілкуємось телефонами, кажуть, мовляв, «чого ми туди поїдемо, хто нас там чекає». Зазвичай ми відповідаємо, а що цих людей очікує в найближчому майбутньому, чи «прилетить» бомба або ракета в їхній будинок, чи ні. Принаймні там, в безпеці, серед волонтерів, які радо допомагають постраждалим, можна вижити, а потім – повернутися після Перемоги та розбудувати своє місто і своє життя заново, з нуля. А якщо втратити життя, здоров’я – потім буде пізно щось виправляти... Зараз виїжджають люди, які з різних причин не змогли або не схотіли виїхати раніше. Кількість бажаючих виїхати з того чи іншого міста або села теж нерівномірна. Коли все «спокійно» бажаючих їхати нема, а коли починаються масовані обстріли – заявок дуже багато.

– З яких населених пунктів ви вивозите бажаючих?

– Ми вивозили з Луганської Харківської, Сумської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської областей. З територій які обстрілювалися, або були деокуповані, були випадки, коли люди пішки виходили до підконтрольної Україні території, і ми їх підбирали та вивозили. Зараз в нас у прихістку проживає родина з п’ятьма дітьми з Голої Пристані Херсонської області, це селище майже повністю затоплене водою після підриву росіянами греблі Каховської ГЕС. Але з самого Херсону в нас евакуйованих зараз нема – вони відмовляються їхати так далеко, ці люди переважно сподіваються, що скоро вода спаде, все висохне, і вони повернуться в свої домівки, тому тримаються поблизу від Херсону – в Миколаєві, Кривому Розі, інших населених пунктах, розташованих неподалік, а то й в самому Херсоні. Це – звичайна реакція людей, які не розуміють, що існує і мінна небезпека, і інші проблеми, які роблять неможливим миттєве повернення додому після деокупації чи осушення території. В нас живуть зараз літні люди з Бахмуту, Червоного Ліману, інших місць. Їх житло зруйновано, вони не можуть наразі повернутися додому, не мають родичів в інших регіонах України та поки не можуть знайти собі інше місце перебування. Взагалі, як тільки відбувається деокупація якогось населеного пункту, наприклад, в Херсонській або Харківській області, ми направляємо туди своїх водіїв на мікроавтобусах, які починають вивозити бажаючих. Не обов’язково в наш шелтер, – туди, де вони зможуть знайти прихисток, їжу, та іншу допомогу. Одночасно велася евакуація з Харківської області. Ми працюємо по заявках самих мешканців, не скажу, що це – проста робота. Часто бува таке, наші водії приїздлять до місця евакуації, звідки були заявки, а люди кажуть: це ми погарячкували, вже три години не стріляють, мабуть, ми нікуди не поїдемо… І приходилося вертатися ні з чим. Річ у тім, що в нас маломобільне населення, яке дуже сильно прив’язане к місцю свого проживання, люди навіть не уявляють собі, як жити деінде ще…

– Ви казали про тварин, яких тварин вам за цей час прийшлося приймати в якості постояльців?

– Безумовно, багато було собак, кішок, були тхорі, були папуги, була одна синиця в клітці, безліч хом’яків та морських свинок, куниця… Кролі, у одного з них – особлива історія: солдати ЗСУ знайшли кроля у розбомбленій хаті та врятували його, дали навіть ім’я – Хміль, але утримувати не мали змогу, передали нам для догляду. Майже рік істота прожила в нашому шелтері, доки не знайшла прихисток в родині волонтерів в Харкові. Крокодилів не було (сміється). Зараз в нас транзитом живе кішка, сьогодні вона з господарями поїде далі. Найбільші проблеми – з кішками та собаками, як їх розселити, щоб не було конфліктів, та як розсадити в автобусі, щоб спокійно їхати. В нас в одному автобусі колись їхали 18 кішок, 6 собак та одна синиця. Причому серед собак були й представники великих порід: алабаї, німецькі вівчарки, разом з ними були й маленькі. Доїхали нормально.

– Як працює ваша команда?

– В нас – чіткий розподіл обов’язків. Хтось спеціалізується на прийомі телефонних дзвінків, цим людям треба мати психологічну витримку, щоб вміти заспокоїти людину, налаштувати її на конструктивну бесіду, незважаючи на те, що абонент знаходиться в небезпеці. Є ті, хто готує їжу, розробляє логістику перевезення гуманітарних вантажів, проводить психолого-соціальну адаптацію людей, що вирвалися зі справжнього пекла. Водії, покоївки, кухарі тощо. В нас переселенці отримують весь комплекс послуг: номери з гарячою водою, триразове безкоштовне харчування, необхідні гігієнічні набори, психологічну допомогу, адже більшість наших постояльців пережили таке, що важко собі уявити. Все як у справжньому готелі, тільки безкоштовно. Є люди, які під час обстрілів вибігли з будинку без нічого, їм треба було і одяг знайти, і допомогти зробити нові документи, а це – непроста, погодьтеся, справа. Комусь необхідна медична допомога, комусь – ветеринарна. В усьому цьому ми допомагаємо нашим бенефіціарам. Принаймні, дістатися до відповідних установ. Для дітей організуємо різноманітні заходи, з ними працюють психологи, їм також допомагаємо адаптуватися.

– Чим ще займаються «Українські рубежі»?

– Ми з початку війни отримували та перерозподіляли гуманітарну допомогу, яка надходилив Україну з усього світу: від наших польських партнерів (Польського центру міжнародної допомоги), а також від благодійних організацій Данії, Швеції, США, Німеччини, Тайваню, окремих благодійників звідусіль. Це й продукти харчування, гігієнічні засоби, обладнання для лікарень, бомбосховищ тощо. Ми передавали все необхідне в усі прифронтові райони, передавали усім, кому це було необхідно. Зараз наш склад використовується для резервів пунктів незламності, а проектів отримання гуманітарної допомоги у великих кількостях наразі нема, але за попередні місяці через нас пройшли сотні тонн допомоги. Все це треба було розвантажити, розсортирувати, потім – завантажити та відправити по Україні. В ті місяці збирати людей десь для видачі гуманітарної допомоги було смертельно небезпечно, адже туди відразу «прилітало», тому гуманітарна допомога дробилася на маленькі партії, які завозили у окремі сховища, лікарні, шелтери, щоб вже там роздавати тим, кому потрібно. Готуємо зараз нові подібні проекти, щоб передавати гуманітарну допомогу літнім людям, інвалідам.

– Яка допомога вам потрібна, і як можуть вам допомогти наші читачі?

– В нас зараз немає жодного великого проекту з одним міцним донором. Є декілька дрібних проектів, які виконуються, але їх недостатньо, щоб забезпечити усю діяльність організації. Перше, на що не вистачає грошей – це ремонт автівок. Наші мікроавтобуси пройшли шалений шлях — вони були під обстрілами, пересувалися дуже поганими дорогами, мають пробоїни від уламків снарядів та куль. Наприклад, RenoMaster, який ми отримали завдяки Павлу Мотелю з Польші, а донорами виступили датська фундація RAMBOLL FONDEN, і співробітники компанії RAMBOLL GERMANY, він вже пройшов 100000 кілометрів, вивозив людей у великій кількості з найбільш гарячих напрямків. Йому треба вже серйозне технічне обслуговування та заміна деяких зношених вузлів. У «FordTransit» вийшов з ладу насос високого тиску і форсунки, цей мікроавтобус в нас найпрудкіший, ми спрямовували його в найбільш небезпечні зони, бо він має велику швидкість розгону. В нашому автопарку зараз 5 автівок, Всі вони потрапили до нас далеко не новими, і, нажаль, в нас було дуже багато для них роботи. Зараз ми оцінюємо потребу в грошах на їх ремонтs на рівні $3000-4000. Ще великою проблемою є сплата комунальних платежів за наш прихисток. На це просто не вистачає грошей. Не вистачає грошей і на харчування постояльців, поки викручуємось, але ось-ось ця можливість закінчиться. Ми готові були б приймати набагато більше людей, активізація подій на фронті зазвичай викликає велику потребу в евакуації та прихистку. Ми готові приймати людей, але нам потрібні гроші на харчування та комунальні платежі. В нас працюють волонтери, грошей вони за роботу не отримують, але ми повинні забезпечити їх хоча б годуванням. Зараз шелтер наповнений на 1/6 від його можливостей. Але потенційно ми могли б приймати набагато більше родин, вивозити людей з небезпечних місць прихистити, нагодувати, вивести з психотравми, так щоб мінімалізуватии довгострокові наслідки, реабілітувати, та відвозити до місць більш пристосованих для тривалого проживання, з якими в нас чи в наших партнерів є домовленість, але це потребує певних ресурсів. Ми здійснили глобальний ремонт, і зараз максимально можемо прийняти 124 осіб (таке вже було), але оптимально – приймати в нашому прихистку до 25 родин, 70 осіб. Ми можемо розмістити й більше, але тоді від принципу родині – окрема кімната – прийдеться відмовитися. Не вистачає й персоналу. Наших водіїв не вистачає на всі існуючі виклики, було б бажано ще знайти водіїв-волонтерів, не вистачає людей на адміністрування, кухарів, портьє, комендантів готелю, тих, хто буде прати та видавати постояльцям білизну. Але поки ми справляємось своїми силами. Наша команда складається з 12 осіб, всі – взаємозамінні, всі – волонтери, здебільшого – харків’яни; але люди не можуть так працювати довго. Нам треба знайти ще гроші для того, щоб якось їх матеріально підтримати.

– Чи плануєте ви роботу на «після Перемоги»?

– Обов’язково. Це буде етап відновлення країни, відновлення соціальних та гуманітарних об’єктів. В нас є такий досвід, після бойових дій 2014 року ми реалізовували проекти з відбудови шкіл, отже, ми знаємо, що робити. Серце кров’ю обливається, коли бачиш, як зруйновані ті школи, які ми колись відбудували, відновили, придбали учбове обладнання. Також плануємо допомагати усім тим, кого ми вивозили для порятунку в інші країни, повернутися в Україну. Але спочатку має пройти розмінування місцевості, відбудова якихось основних об’єктів, і потім вже можливе повернення додому вимушених переселенців. Ми все на це розраховуємо та очікуємо.

Олексій додає, що пожертву їхній організації можна зробити, наприклад, через їхній сайт (див. тут).

Організації завжди потрібні продукти харчування, гігієнічні засоби, паливно-мастильні матеріали. А номер «Гарячої лінії» проекту «Славутич Транзит», за яким можна домовитися про евакуацію з небезпечного населеного пункту – 098-85-747-12 – саме його набирають люди, яки опинилися у смертельній небезпеці, відчуваючи відчай та такий острах та жах, які бувають тільки на війні…