Харків’янин
Валерій Ловчиновський сьогодні є одним з тих, хто виступає за захист Жихарських
лісів. Втім, якщо передивитися новини різних років, захист природи для нього – це
звичайна повсякденна діяльність. Він був серед тих, хто виборював право на
існування лісів Гомольші, Ізюмщини, він був серед захисників харківської і не
тільки природи у різні роки, при різних обставинах, але завжди самовіддано,
фахово та відверто. Ми вирішили зустрітися з природоохоронцем і дізнатися, як
це охороняти природу, коли щодня здійснюються ворожі обстріли, триває війна, і
в країні відбуваються далеко не радужні процеси…
Від
інтуїтивного бажання до фахового розуміння
– З
чого для вас розпочалася охорона природи, чому ви обрали для себе цей напрямок
діяльності?
– Своєю
любов’ю до природи я, мабуть, зобов’язаний своєму батькові, який часто возив
мене в Ізюмський район, в село Яремівка, в місце злиття двох найбільших річок
Харківської області – Сіверського Дінця та Осколу. Це дійсно унікальна природна
перлина світового рівня, де зустрічаються дуже рідкісні тварини та рослини, де
відбувається фантастична суміш природних ландшафтів – степу, лісостепу та лісу,
і живуть види, притаманні для цих трьох різних типів рослинності. І вже в
дитинстві я почав помічати як все це біорозмаїття зникає, знищується. Я
побачив, яку біду природі приносять суцільні вирубки дерев. А ще мисливці. В
часи мого дитинства вважалося, що мисливці – це такі друзі природи, які інколи
вбивають тварин, але потім ті, що зосталися невбитими, розмножуються, і їх стає
ще більше. Але я своїми очима бачив зовсім інше. Коли я був маленьким, і ми
відвідували озера в заплаві Сіверського Дінця, то на кожному озері знаходилося
по 3-4 пари качки крякви з виводками. Я трішки подорослішав – їх вже було 2-3
на озеро, ще кілька років активного полювання – і їх 1-2, а потім було добре,
якщо на 2-3 озера ти знаходиш одну родину качок… Все це дуже вплинуло на мене,
і визначило мій вибір професії. Я поступив на біологічний факультет
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, де питанням
охорони природи приділялася велика увага. З часом охорона природи для мене від
суто емоційного прагнення, якогось інтуїтивного бажання захистити красу – перейшла
у фахове розуміння механізмів захисту тварин і рослин з урахуванням їхньої
біології, природних особливостей, потреб для харчування і виживання. Отже, не
випадково, що це стало фактично справою мого життя.
– Але
ж після університету ви почали займатися дещо іншим…
– Дійсно,
у колишньому СРСР почалася «Перебудова», відкрилися можливості для
підприємництва. І я почавзайматися бізнесом, причому несподівано мій бізнес
став успішним. І тоді я вирішив заробляти гроші для природоохоронної справи.
Намагаюся так жити і зараз, хоча з роками бізнесу стає все менше, а
природоохоронних справ – все більше (сміється).
– Ваше
ім’я усі пов’язують зі створенням першого в Україні приватного заповідника, чи
є це правдою?
– Нажаль,
ні, хоча дійсно всі чомусь вважають, що це так. Насправді я з дитинства мріяв захистити
унікальні природу Ізюмської Луки, про яку вже казав. Це приблизно 800 гектарів
землі та води, які і досі продовжують дивувати своїм біорозмаїттям, своїми
унікальними властивостями, які ще досліджувати та досліджувати. Я звернувся до
Науково-дослідного інституту екологічних проблем і замовив проект
природоохоронної території, яку хотів зробити за свої кошти. І такий проект
було розроблено, я профінансував дослідження… Втім, нічого не вдалося.
Виявилося, що лісорубне та мисливське лобі є настільки потужними, що з ними
нічого не зробиш. Річ у тім, що на ділянці землі, яку я взявся охороняти,
ростуть прекрасні ліси, які одним подобаються, бо їх можна зрубати, а іншим – бо
в них можна полювати. І ці люди мають достатньо впливу, коштів, друзів,
родичів, які унеможливлюють створення будь-яких природоохоронних територій там,
де є їхні інтереси. Принаймні, так було в ті далекі роки. Отже, мені прийшлося
згодом вигадувати спосіб, як врятувати цю унікальну територію, яку навіть
науковці обстежили та довели необхідність її заповідання та охорони, якимось
іншим способом. І тоді я взяв у оренду на 49 років для ведення туристичного
бізнесу 30 гектарів водних угідь, де
дуже цікаво подорожувати на байдарках, роздивлятися птаство у біноклі і мати
інші види відпочинку, які не шкодять природі. Я найняв
співробітників-охоронців, які припинили на цій території незаконні полювання,
браконьєрство та вирубки дерев, адже згідно Водного кодексу України береги
водойм на відстані 50 метрів є водоохоронною зоною, тобто їхнє збереження
входить в мої повноваження як орендаря. А ще система цих водойм охоплює певні
ділянки лісів, лук, заплав, так мені вдалося захистити десь 60
гектарів з 800… А ще пізніше мені вдалося добитися створити поруч заказник
Яремівський (300 гектарів), де гніздиться такі, занесені до червоної
книги птахи як сірий журавель, орлан-білохвіст, постійно мешкае багато тварин
(лосі, вовки, плямисті олені, кабани, косулі, видри, бобри, норка европейська) проживає така майже зникла тварина як
мінога… Тобто я більше в житті сприяв створенню природоохоронних територій
державою, ніж створював їх сам…
Браконьєрство
– ще більш страшне зло
– Я
знаю, що ви особисто неодноразово ловили браконьєрів, навіть вступали з ними у
справжні двобої, перегони тощо. Навіщо це вам?
– Наскільки
полювання є страшним злом, але браконьєрство – це ще більш страшне зло.
Більшість тварин не так-то просто вбити, як це здається. Час від часу ми
натикалися на сліди поранених тварин. Наприклад, пам’ятаю випадок, коли ми
знайшли криваві сліди дикого кабана, якого поранили браконьєри. Цей слід
тягнувся десь 800 метрів і обривався у ріки, тобто звір дійшов до води і
поплив. Але шансів вижити в нього практично не було, адже попереду — сувора
зима і ослабленій поранням тварині залишалося тільки страждання, біль та
смерть. Браконьєр більше звірів ранить та калічить, ніж бере з собою з лісу. Існують
такі знаряддя браконьєрства, які є взагалі варварськими, наприклад, капкани,
петлі, адже злодій навіть уявити не може, кого саме вб’є цей смертельний
прилад, це може бути рідкісна тварина, яка зовсім не потрібна цьому негіднику.
І я пишаюся тим, що на охоронюваній завдяки мені ділянці природи браконьєрство
майже вдалося викоренити! Дивіться самі, є дорога, якою люди можуть заїхати на
цю територію. І там вже їх зустрічають (вірніше, зустрічали, допоки не почалося
російське вторгнення) охоронці, питали, навіщо ви сюди їдете, що ви збираєтеся
робити, де плануєте відпочивати.
Це такий дисциплінуючий фактор, бо людина розуміє, що її вже побачили, якщо
вона почне незаконне полювання або якусь іншу протиправну дію (вирубку лісу,
незаконне рибне браконьєрство) – охоронці або самі затримають, або викличуть
поліцію. До речі, на моїх угіддях я ніколи не забороняв місцевим мешканцям
ловити рибу вудками, як це дозволяють Правила любительського рибальства в
Україні. А якщо сіткою або якимось іншими забороненими знаряддями – Боже збав!
Це вже порушення, за які людина має відповідати по закону. А ще у боротьбі з
браконьєрством допомагали фотопастки та сховані відеокамери. Взагалі-то ми їх
розміщали для дослідження природи, адже такі зйомки дозволяють з’ясувати
таємниці життя різних видів тварин, подробиці їхньої поведінки. Але часто-густо
такі камери фіксували незваних гостей лісу – браконьєрів. Одного разу ми
побачили на відео місцевого мешканця, який зруйнував боброву гать, встановив
петлю, напевно, щоб зловити бобра, але у петлю потрапила качка, і він її
викинув з пастки. Ми направили матеріали до суду, і доводили, що він має
сплатити шкоду, нанесену природі, в розмірі 31 тисяч гривень, де за вбивство
качки по існуючим нормативам він мав відшкодувати 1000 гривень, а за руйнування
бобрової гаті – 30000 гривень. Після цього випадку місцеві мешканці стали дуже
поважно відноситися до бобрових будівель, ніхто їх вже не чіпав…
– Фактично,
ваша природоохоронна територія – це унікальний експеримент, який не має,
мабуть, аналогів в світі. Якими є його результати?
– 12
років, які ми охороняємо цю ділянку, показали фантастичний результат. Там
з’явилися косулі, дикі кабани, навіть лосі. Це було справжнє свято для нас. На
воді з’явилися лебеді, чаплі, гуси, качки… Дуже рідкісний хижий птах – орлан-білохвіст
також з’явився через декілька років! А потім ми почали зустрічати сліди
перебування навіть дуже екзотичних видів, які характерні для пустельних
ландшафтів! Прийшли бобри, природа все більш відновлювалася. Розумієте, мені
пощастило багато подорожувати по світу. Я був у заповідниках та національних
парках різних країн. І навчився відрізняти, де справді природоохорона, а де
заповідний режим існує лише на папері. Я пам’ятаю, в Кенії я був свідком, як
декілька молодих гепардів полювали на зайця. І вони підіймали голову, дивилися
крізь нас, а ми були в автівці, я, мої діти, ще декілька туристів, але вони нас
не помічали, бо не пов’язували з людиною ніяких ризиків для свого життя. Ось це
– ідеал для кожного природоохоронця. І ми майже досягли такого у себе… Якби не
війна… А ще ми один за одним спростували міфи, якими нас з дитинства закачували
мисливські лобі. Пам’ятаєте, як нам розповідали, що кожна зайчиха годує зайчат,
яких знаходить? Тепер є відеодокази, що все це дурня! Камери, сховані в лісі, показали,
що насправді кожна мати годує свого нащадка, навіть коли він вже виріс ледь не
більше неї за розміром. Я це підозрював ще з студентських часів, адже лактація
у ссавців – не така проста штука, щоб все трималося на «зустріла зайчат – погодувала,
не зустріла – ні». Потім була байка, мовляв, де є вовк – лисицю не шукай.
Пам’ятаєте? Немов вовки як приходять – вибивають усіх лисиць. А в нас десятки
відеокадрів, коли полюють вовки, потім на цій самій ділянці полюють лисиці – і
все нормально. Тобто дійсно вовк може з’їсти лисицю, але тільки якщо в нього
немає іншої кормової бази. Коли в природі все гаразд, вони співіснують без
будь-яких проблем. Я ніколи не повірив би, якби не бачив своїми очима на
записах, що плямистий олень, якого мисливські господарства випустили в наших лісах
(а його батьківщина – це Індія, Японія або Китай),є настільки агресивною
твариною. В нас є відео, де ці олені зганяють з пасовиська, де їм заманулося
попастися, не тільки косуль, але навіть лосів, диких кабанів, інших тварин!
Взагалі, спостерігати за природою – це дуже цікава та корисна справа. І ще один
висновок, який я зробив для себе з цього експерименту, що помилково захищати
біорозмаїття тільки там, де воно вже є. Можна захищати ділянки, де його ще нема
– і воно там обов’язково з’явиться, якщо захищати правильно.
Любити
тварин теж треба вміти
– Я
знаю, що ви – та людина, якій можна зателефонувати о другій годині ночі і
сказати, що десь на трасі лежить підранена косуля або травмована пташка, і ви
сядете на машину і поїдете її рятувати. Скільки таких випадків бувало?
– Я навіть не рахував… Любити природу – це не просто красиві слова. Це, в першу чергу, знати біологію видів, розуміти, що можна робити з твариною, а що – ні. Дуже часто мені телефонують люди, які взагалі не розуміють природу, і думаючи зробити добру справу, насправді ледь не шкодять цій тварині. Наприклад, влітку дуже часто на землі опиняються так звані злетки – пташенята, які ще не навчилися літати, але вже покинули гніздо. Слід розуміти, що частіше за все за цим пташеням прилетять його батьки, тому брати його на догляд треба тільки в тому випадку, якщо воно травмоване, або якщо його батьки вбиті, наприклад, браконьєрами. З косулями – частіше за все трапляється наступне: браконьєри вбивають їхню матір, і маленькі косуленята приречені на смерть. Але в домашніх умовах їх відгодувати майже неможливо. Отже, приходиться домовлятися з зоопарком. Це, звісно, не найкращий для них вихід, але кращій, ніж смерть. Навіть не беруся підраховувати, скільки різних тварин, травмованих, або залишених без батьківської опіки, я так передав зоопарку… Але вони теж не всіх тварин беруть. Тоді або підказуєш людям, як врятувати ту чи іншу тварину, або береш собі додому. В мене у хаті перебували різні види птахів. Найскладнішим виявився догляд за звичайним стрижем. До речі, його взяв на реабілітацію не я, а моя донька. Виявляється, літати цей птах починає тоді, коли в нього на крилах пір’я перестає бути трубчастим. Тоді треба його один раз сильно підкинути. І або він полетить – або ні. Впаде і скалічиться. Наш полетів… А потім така радість, коли бачиш врятовану тварину десь у природі, і розумієш, що повернув її до життя… Це неможливо з чимось порівняти!
«Куди
уїхав ліс? Він був ще вчора?!»
Фільм
з такою назвою Валерій Ловчиновський відзняв у 2007 році. Цей фільм мав
вибуховий резонанс. Валерій та його знімальна група об’їхали харківські ліси.
Ті, які зазначені на мапі, як ліси. І про які ми усі були впевнені, що вони
існують. Але виявилося, що цих лісів вже давно нема. Щоб ми думали, буцімто
вони є, лісники залишили трішки «фасадів» біля популярних доріг. А там,
вглибині, майже все виявилося порубаним та проданим.
Питаю
у Валерія:
– Скільки
було серій у цьому фільмі? Сімнадцять?
– Насправді
я не планував розбивати фільм на серії. Він був знятий єдиним цілим, більше
двох годин, але в ті роки Ю-тьюб не приймав великі відеофайли, тому прийшлося
розбити його на серії. Я виклав їх у мережу і переслав в усі лісозаготівельні
компанії Європи, які в ті роки планували прийти в Україну за дешевою сировиною.
Щоб вони не думали, що тут все гаразд, і знали, що їхні оборудки з нашими
лісниками теж будуть викрити і стануть відомими. Можливо, це якось позитивно
вплинуло на подальші події, хочеться в це вірити…
– Чи
були якісь помітні наслідки після цього фільму?
– Головним
наслідком цього фільму для мене стало те, що мене було запрошено стати радником
по екологічним питанням голови Харківської обласної державної адміністрації на
громадських засадах. Це дало мені можливість захищати природу на новому, більш
ефективному рівні. І багато чого мені за цей період мого життя дійсно вдалося
зробити!
– Ваше
ім’я пов’язують з трьома національними природними парками Харківщини. Чи дійсно
ви доклали зусиль до їхнього створення?
– Дійсно,
в Харківській області на сьогоднішній день створено три національних природних
парків. Першим виник НПП «Гомільшанські ліси», Указ про його створення підписав
Президент України Леонід Кучма у 2004 році, вже наприкінці своєї каденції. Але
насправді намагання створити на тому місці заповідну зону тривало більше ста
років. Ще за часів царату біологи пропонували організацію в цих містах
заповідника, потім такі пропозиції обґрунтовувалися за часів сталінського
режиму, декілька разів пізніше. І кожного разу щось заважало. Тільки у 2004
році це вдалося вже правнукам тих вчених, які починали боротьбу. І коли
природоохоронну територію було створено – це спричинило злет настроїв усіх
природо охоронців не тільки Харківщини, але й України. Я увійшов у
Науково-технічну раду Національного природного парку, були сподівання, що він
стане найкращим якщо не в світі, то хоча б в Європі. І для цього були усі
передумови… На жаль, не сталося. Поки цього не сталося…
– Наші
читачі навряд чи зараз повірять, бо сьогодні ця вимога вже прописана в українському
національному законодавстві, а для Європи вона є нормою вже багато років, але я
пам’ятаю як з боєм ви добивалися того, щоб на території Національного
природного парку «Гомільшанські ліси» були заборонені так звані суцільні
санітарні рубки дерев… Вам тоді ледь це вдалося, і взагалі це було сенсацією…
– Так,
тоді за це була ціла битва. Адже Національний парк хоч і був створений Указом
Президента, він все ще підпорядковувався
комітету лісового господарства України. А ця структура, на жаль, розглядає ліс майже виключно як деревину, яку
слід заготовити та продати. Ми багато років боролися, щоб Парк перейшов в
підпорядкування профільного Міністерства – Мінекології, це вдалося тільки
нещодавно. І навіть зараз лісники грають у «Гомольшанських лісах» ледь не першу
скрипку, бо саме їм належіть більша частина землі, і вони постійно роблять спроби ігнорувати
вчених та охорону Нацпарка…
– А
як з двома іншими Національними парками, чи правда, що вони створені за вашої
безпосередньої участі?
– Так
виходить, що якщо ти знищуєш природу – все просто, у тебе багато помічників та
можливостей. А якщо навпаки – тебе чекає і політична боротьба, і протидія
лобістів лісозаготівлі, і мисливські організації і багато-багато інших перепон.
Сьогодні на Харківщині існує три Національних природних парки. До створення
двох з них я дійсно доклав багато зусиль, чим пишаюся. Національні природні
парки «Слобожанський» та «Дворічанський» були створені в один день – 11 грудня
2009 року. Це були останні місяці каденції Президента України Віктора Ющенка.
Він вирішив зробити історичний крок і створити природоохоронні території, щоб
захистити найкращі природні ділянки України. Я тоді як раз був радником голови
Харківської обласної державної адміністрації. Протидія створенню цих національних парків була шаленою! Але головою
обласної адміністрації був тоді Арсен Аваков, впливова та порядна людина, яка
розуміла важливість охорони довкілля, збереження зникаючих видів рослин та
тварин. І ще була політична воля у керівництва держави на той момент. Про те,
як це відбувалося, можна написати цілу книгу. Наприклад, що проект
Дворічанського національного парку зробив фактично за свій кошт професор
Харківського національного університету, доктор біологічних наук Віктор
Токарський, який не тільки написав блискуче наукове обґрунтування необхідності
охорони цих територій, але ще й зібрав узгодження створення цього
природоохоронного об’єкту від усіх землекористувачів! Тобто він зі своїми
однодумцями провів титанічну роботу. А посадовець, від якого залежало фактично
тільки одне – взяти ці документи та передати «вище», просто саботував свої
обов’язки. Професор місяць за місяцем ходив до його кабінету, а він нічого не
робив, бо ці землі дуже кортіло «освоїти» великому мисливському господарству…
Врешті решт ми зрушили цей процес. І була сесія обласної ради, де депутати мали
не те щоб узгодити – висловити свою думку щодо створення Національного
природного парку. І ми зробили вірний тактичний хід. Річ у тім, що ці землі – просто
унікальні, це крейдяні поклади, які мають незвичайну для Харківщини та України
в цілому рослинність, незвичний для більшості людей тваринний світ. Там дуже
багато ендемічних видів, які занесені до Червоної книги України, Європейських
Червоних списків. Ми розмістили в сесійній залі фотографії цих рослинних
угруповань та тварин. Депутати не могли повірити, що така краса дійсно існує в
нашій області – і проголосували за створення парку. Це я дуже коротко намагаюся
переказати довгий процес боротьби, в якому було багато підводних каменів, і не
один раз все висіло, що називається, «на волосині», і могло нічого не вийти…
Німецький
слід в українській природоохороні
Дізнавшись,
що дана публікація запланована на берлінському сайті, Валерій каже:
– Перш
за все, я вдячний німецькому народові, усім платникам податків та уряду за ту
підтримку, яку вони надали Україні з самого першого дня війни. Я не знаю, який
колапс міг статися в Україні, якщо б не ця підтримка. Людям надавалася і
гуманітарна допомога, тисячі наших громадян змогли виїхати в Німеччину з
окупованих територій і там отримати тимчасовий притулок. Але я вдячний
німецькому народу і за ті ідеї заповідності, які стали стрижнем
природоохоронного руху нашої історичної епохи. Тут я маю на увазі, перш за все,
внесок в природоохоронну науку Фрідріха Едуардовича Фальц-Фейна, засновника
заповідника Асканія-Нова, який наразі знаходиться під рашистською окупацією і з
якого приходить тривожні та невтішні новини. Я декілька разів відвідував цей
заповідник, читав матеріали про життя та роботу Фрідріха Фальц-Фейна,
зв’язувався з його нащадками. Мені було важливо зрозуміти та отримати цей
досвід… А ще я вважаю найбільш вдалим прикладом в історії природоохорони
приклад порятунку від повного знищення коней Пржевальського – це знов доробок
Фрідріха Едуардовича. А найбільш трагічною сторінкою в історії природоохорони,
на мій погляд, є історія намагань Фальц-Фейна врятувати тарпана. Це схоже на
детектив, як він та його однодумці шукали цю тварину, але не встигли. І за
іронією долі останній кінь-тарпан був безжально вбитий неподалік від маєтку
самого рятівника, який об’їздив майже всю Європу в пошуках цієї тварини… І
тарпан повністю вимер на нашій планеті. Остаточно і назавжди… А всі зусилля
його рятівників залишилися марними. Це був болючий, але важливий урок для
людства.
Жихарські
ліси – тривога є, але зі значною долею оптимізму
– Зазвичай
ви охороняєте ліси, які розташовані далеченько від населених пунктів та
зберегли свої природні властивості. Цього разу ви підключилися до компанії порятунку Жихарського лісу, який розташований
в межах міста Харкова, тобто великого мегаполісу. Чому ви вирішили захищати
саме цей ліс?
– В
останні роки місто Харків декілька разів розширювало свої кордони, поглинаючи
сусідні населені пункти. Ще півсторіччя тому Жихар був незалежним селищем, де
існувала своя селищна рада, а ще раніше там розміщався волосний центр. У 2010
році відбулося чергове розширення кордонів міста Харків, і не тільки сам Жихор
(який до того моменту вже перетворився на частину мегаполісу), але й навколишні
ліси увійшли в ці кордони. Це – державні ліси, які були висаджені в різні роки:
40, 60 і навіть 80 років тому. За роки свого існування ці ліси набули великого
екологічного значення. Там поселилося багато видів тварин, а між культурою
сосни, яку висаджували у цій місцевості, зросли рослини інших видів, серед яких
є й рідкісні охоронювані представники флори. Лісокористувачем цих лісів є
Жовтневий лісгосп, філія Державного підприємства «Ліси України», тобто ця
організація за українським законодавством має охороняти ці зелені острівці на
території міста, дбати про них. Оскільки жихарські ліси мають рекреаційне
значення (тобто слугують місцем відпочинку тисяч городян), вирубувати їх
заборонено, отже лісному відомству залишається лише піклуватися про
деревостани. Замість цього лісники погодили видобувачам піску передачу цих
земель та вирубку спочатку 11 гектарів лісів під створення піскових кар’єрів, а
потім ще до 90 гектарів цього лісу. При цьому були повністю проігноровані
інтереси жихарської громади. Коли місцеві мешканці почали проводити мітинги на
захист своїх дерев – працівники лісгоспу нахабно відповіли людям, що все рівно
ми все тут повирубаємо! Мене це дуже зачепило. І я не просто допоміг людям
посилити протести проти такого свавілля, хоча ці протести привернули увагу
міської та обласної влади, і влада наразі теж виступила на захист лісу. Я
допоміг людям, дослідивши документи, знайти ті порушення законодавства, які
можна буде використати в суді. Адже я розумію, що втратити цей ліс буде великою
помилкою, за яку нас засудять майбутні покоління харків’ян.
– Які
ви виявили порушення?
– Кар’єр
з видобутку піску підписав з лісниками угоди про вирубку лісу, і вони схожі на
справжні, дієві документи. Але в них є серйозні процедурні порушення, які дають
підстави для оскарження цих паперів в судовому порядку. Я по мірі своїх знань
та досвіду консультую громаду Жихора, яка опинилася беззахисною в цій ситуації.
І, як це не дивно, громада стала перемагати в цій ситуації, адже вирубка дерев вже
призупинена, і є усні обіцянки лісників більше не рубати. Хоча я вважаю, що
вірити таким обіцянкам не слід, адже у наших опонентів залишаються на руках так
звані «лісорубні квитки» – тобто дозволи державного зразку на врубування дерев.
Єдина надія – що громада зможе оскаржити ці папери в суді і таким чином
врятувати свій ліс.
– Ви
займаєтесь охороною природи, зокрема, лісів, вже багато років. Ця ситуація в
Жихорі – це прогрес у порівнянні з минулими аналогічними кампаніями, коли ліси
вирубалися, а підприємства чхати хотіли на громадську думку, чи це пов’язано з
війною, і можновладці почали боятися громадського гніву, чи є якась інша
причина такого успіху? Чи все відбувається як завжди, а зупинка вирубки лісу – це
просто маневр лісорубів? Змінилося в Україні відношення влади до природи, чи
все залишається як раніше?
– Перша
зміна, яка відбулася з довоєнних часів – громади почали відчувати, що вони є
громади. Що ліс, який є поруч з ними, – це їхній ліс, водойма, в якій купаються
їхні діти – це їхня водойма. Ті часи, коли якийсь дядько міг прийти, щоб щось
видобувати, вирубувати, освоювати, а громаді щось пообіцяти, а потім не
виконати і забути – скінчилися, мабуть, назавжди. Люди стали серйозно
відноситися до питань своїх довкіллєвих прав, умов життя своїх родин та дітей.
Ще один показник – на цих землях ще до війни з ініціативи місцевих мешканців
почалося створення природоохоронної території – Регіонального ландшафтного
парку «Смарагдове джерело», бо ця територія частково входить в Смарагдову
мережу Європи і в Екологічну мережу України. Тут справді є велика
природоохоронна цінність земель, зокрема, через ці водойми,поруч з лісами,
проклали за минулі тисячоліття свої міграційні шляхи птахи різних видів. І
люди, місцеві мешканці, розуміють цю цінність своєї природи, і готові захищати
її…
– В
багатьох різних кампаніях ви стикалися з такою проблемою,як байдужість
місцевого населення. А тут ми бачимо не просто активність, а, я б сказав,
бурхливу діяльність і громади в цілому, і окремих мешканців у справі охорони
лісу. Люди виходять на масові акції, здійснюють прибирання в лісі, встановлюють
якісь об’єкти в рекреаційній зоні, щоб захистити цей ліс. Масштаби цієї
діяльності вражають… Як ви можете це пояснити?
– По-перше
– історія. Всі ці ліси, як я вже казав, висаджені штучно. У різні роки. Тобто
покоління за поколіннями жихарці висаджували ці дерева. І їхні батьки. І їхні
діди-прадіди. Отже, це для них не просто якісь там дерева, якісь там чужі
лісонасадження. Це – своє, рідне. По-друге, висаджувати ці ліси люди стали не
від нудьги. Справа в тому, що ця місцевість розташована на піскових ґрунтах,
отже, якщо тут не буде дерев – почнуться пісковії та піскові бурі. Третя
причина – значна кількість тутешніх домогосподарств користується колодязною
водою, водогін сюди ще не прокладено. Отже, при видобутку піску і заглибленні
кар’єру обов’язково знизиться рівень ґрунтових вод і люди втратять звичний для
себе доступ до чистої води. Є і четверта причина активності місцевих мешканців
– ліс став частиною їхнього життя. Якщо в центрі міста Харків людина може піти
розвіятися в нічний клуб чи театр, тут, у Жихорі, ліс є і місцем відпочинку, і
місцем оздоровлення, і місцем для занять спортом, і місцем для якихось народних
гулянь, масових заходів, тощо. Ну, і, звісно, люди полюбили цю природу, цю
красу, цінують можливість споглядати життя диких тварин, дивитися на природні
феномени просто зі своїх вікон.
– Як
я розумію, боротьба за Жихарські ліси зараз знаходиться в гострій фазі, які
ваші прогнози щодо її результатів?
– Тривога
щодо Жихарських лісів в мене досі є, але зі значною долею оптимізму. Місцеві
мешканці вийшли та зупинили вирубку дерев на самому її початку, коли було
зрубано 50 перших дерев, і висловили свою принципову позицію: «Рубати не дамо»!
Після цього на їхній бік встала міська влада, мер міста Ігор Тєрєхов
висловився, що ліс треба зберегти. Обласні керівники також висловилися на
підтримку збереження лісу. Власники кар’єру намагалися розколоти громаду,
стверджуючи, що вони, мовляв, патріоти Харкова, бо дають такі необхідні в часи
ворожих руйнувань будівельні матеріали, а усі захисники Жихоря – проплачені.
Але це мало безглуздий вигляд, адже серед захисників лісу є і солдатські вдови,
і матері наших героїв-захисників, отже, сумніватися в патріотизмі і відвертості
цих людей не варто. Натомість власники піскового бізнесу намагалися проводити
свої мітинги, звозили робітників своїх підприємств з гаслами на кшталт «дайте
нам працювати» – це мало жалюгідний вигляд, адже вони усі звозилися автобусами
та йшли строєм, як на параді. Хоча по штату на кар’єрі працює 11 осіб, на ці
мітинги з’їжджалося десь під сотню «мітингарів». А коли журналісти питали, чого
вони хочуть, ці люди направляли їх до якоїсь жінки: «Ось наша старша, вона вам
все розповість». Чи треба говорити, що на справжніх мітингах, що збиралися
задля захисту лісу, кожен висловлював свою власну думку, в кожного була
мотивація та аргументи. Зрозуміти причини такої зацікавленості підприємства та
його власників можна: вони заплатили лісництву мільйон гривень компенсації за
ліс, і хоче якомога скоріше «відбити» ці гроші. Але позиція державних
посадовців, які все це допустили, залишається для мене незрозумілою. Розголос
цієї проблеми вже має всеукраїнський масштаб, і місцевій громаді визвалися
допомагати юристи всеукраїнської екологічної громадської організації «Екологія.
Право. Людина», які знають свою справу! Саме в юридичній царині знаходиться
вирішення цієї проблеми, на мій погляд.
Валерій
Ловчиновський впевнений, що природу України під час війни треба захищати ще
сильніше, ніж це робилося в мирні часи:
– У природоохоронців є такий тост: «За нашу безнадійну справу». Це така іронія, адже природоохоронна діяльність не має кінцевого результату, доки ти виборюєш якісь одні ділянки лісу чи степу, загрози виникають на інших, доки ти намагаєшся зупинити одні ризики для довкілля – виникає велика кількість нових. Я по природі оптиміст і все ж таки думаю, що наша справа не безнадійна. Війна вже нанесла і щодня наносить колосальні збитки нашому довкіллю, нашій дикій природі. Значно знизилась кількість крупних тварин в лісах, наприклад, лосів. Це пов’язано з мінним забрудненням довкілля – тварини гинуть на розтяжках, протипіхотних мінах та інших боєприпасах. Знищені тисячі гектарів лісів, в зонах бойових дій постійно виникають пожежі, в яких гинуть і тварини, і рослини. Хімічне забруднення полів, річок, земель, пов’язане з використанням боєприпасів, також дасться в знаки майбутнім поколінням українців. Тим важливіше берегти те, що залишилось, не знищувати ті ділянки лісів, степів, боліт, де збереглася природа, де може вижити рідкісна флора та фауна. Бо природу втратити, як ми бачимо, дуже просто, а відновити – не завжди можливо.
Інтерв'ю вів Олег Перегон
Відео: архів Валерія Ловчиновського
Фото: Олег Перегон, Валерій Ловчиновський
Жихарський ліс вже потерпає від сусідства з пісковим кар'єром.
Харків
