Олег Перегон не тільки офіційний харківський кореспондент сайту BERLIN-VISUAL.com, який оперативно і дуже якісно виконує редакційні завдання, а також знаходить теми, що пов'язують Україну з Німеччиною, він ще й пише чудові вірші. Їх у нього дуже багато. Не оминає він стороною і війну, яку розв'язала росія проти України.
Ми хочемо хоч трохи познайомити вас із творчістю Олега, тому попросили його зробити невеличку добірку віршів. Але спочатку коротка інформаційна довідка.
Народився Олег у 1974 році. Закінчив ХНУ ім. Каразіна. Вірши пише з дитинства, коли навчався у Першому харківському ліцеї (колишня СШ №89), саме його вірш використовувався як Гімн ліцею. Майже 33 роки займається журналістикою, є членом Національної спілки журналістів України. Був кореспондентом, редактором кількох газет та телепередач на Харківському ОТБ. З того самого 1992 року ще й фотографує для різних ЗМІ, брав участь у фотовиставці у місті Нюрнберзі «За дерева та права людини» та національних фотовиставках. З того ж року займається громадською екологічною діяльністю спочатку у студентській «Дружині охорони природи», а згодом – у ГО «Зелений Фронт». Є автором, режисером, редактором документальних та художніх фільмів, зокрема, фільму «Герой України Євген Котляр».
Харьков
Я не знаю, кому от этого
весело,
Но Харьков крошат в кровавое месиво,
Нацисты-рашисты бомбят дни и ночи, —
Завидуют городу нашему очень.
Он хвастался роскошью
зданий Сумской
Он был уникальный, один был такой:
Музеи, театры, дворцы, галереи,
Просторные площади, скверы, аллеи,
Богатый, успешный,
веселый, родной,
Свободный, бесстрашный, всегда молодой.
Здесь чтили и чтят всегда силу закона,
Живет же у нас полтора миллиона.
Всегда принимал он гостей
миллионы—
Студентов, туристов, артистов, ученых.
Здесь много стоит православных церквей,
Есть кирхи, костелы, и каждый еврей,
Желающий встретить
великого Бога —
Приедет к нам в Харьков, где есть синагога,
Одна из крупнейших на целой планете,
Буддийская ступа, молельни, мечети —
Здесь есть почитатели
разных богов,
Что делят друг с другом и хлеб свой, и кров.
И вдруг иноземцы решили иначе,
Поставили летчикам бое-задачи,
И бомбы прислали, и сотни
ракет,
Свести они город решили на нет.
Бомбили дома и больницы бомбили,
Взрывали нам рынки и автомобили,
В мишень превратились
трудяга-Рогань,
Основа, Безлюдовка, в раннюю рань
Услышали люди здесь взрывы впервые, —
Враг бил Пятихатки. Как в сороковые,
Расстреливал «скорые»
подлый москвин,
Лупил Москалевку до жутких руин,
Найдем обязательно мы офицеров,
Которые били Дворец Пионеров,
Там тыщи детей
веселились, играли —
Увы, это здание мы потеряли…
Их много у нас, безвозвратных потерь —
Но город стоит, и живой он теперь.
Разбитые градами в крошку
и грязь —
Уже восстановлены свет, вода, связь.
Хоть как ни бомбят город Харьков уроды —
Мусоровозы вывозят отходы,
Назло всем бомбежкам,
обстрелам назло
Сорока вовсю себе строит гнездо,
На совесть старается, трудится птица —
А, значит, должно у нее получиться.
Мы — Харькова песни один
лишь куплет,
Который пока до конца не допет,
За нами — другие куплеты, я верю,
Отстроим, вернем и восполним потерю,
Рашистов поганых прогоним
под зад —
Забудет наш Харьков про бомбы и ад,
И снова музеи, театры, дворцы
Отстроят, отладят, откроют творцы,
Проспекты широкие вновь
расцветут,
И будет красиво, и будет уют,
Вернутся студенты, вернутся туристы,
И будет у нас замечательно чисто,
Сороки опять принесут нам
птенцов,
Дворец Пионеров обучит юнцов,
Мы с танком английским, что возле музея —
Российский поставим, ничуть не робея,
Пусть дети вылазят на
этот трофей,
Им, детям, он явно намного нужней.
Зачистим следы мы от бомб и ракет,
Вернется на улицы вывесок свет,
Но требую я — не прошу,
не молю,
Чтоб мысль воплотили мы в жизни мою:
Оставить в руинах один только дом,
Не красить, не мазать пожизненно в нем,
Чтоб в вечности помнили
наши потомки
Как били по Харькову эти подонки,
Чтоб слезы пролитые, слезы и кровь,
Не проливались тут, в Харькове, вновь.
И даже спустя очень много
веков,
Наш Харьков себя защитить был готов,
И помнил, что правда тверда и едина:
Наш Харьков — не сам, с нами — вся Украина!
15.03.2022 р., 20-й день війни, яка почалася 8 років тому, а триває вже багато сторічч…
Земля втомилась від Росії,
Земля втомилась від русні,
Набридли всім ці лиходії,
Кати й маніяки записні,
Що луплять в дім, де напис «діти»,
Що шкіл руйнують десять в день,
Їм дурість нікуди подіти,
Втомились руки від кишень...
Нудьга та злидні та Росія,
Нема ніяких перспектив —
Облізла та стара повія,
Яку ніхто так й не схотів...
І от, напившись, мститься дура,
Зрива на перехожих злість,
Біснується тупа профура,
І заздрість її серце їсть.
На чому схиблена Росія?
На величі своїй уявній,
Безглузда кожна її дія,
А кожен символ є несправжній:
Підробка, фейк або фальшивка,
Брехня, свідоме вихваляння...
Стара, брудна, паскудна дівка
Розповідає про кохання...
Пиячать всі — від баби з дідом
До немовляти у колисці,
Ніхто там не знайомий з стидом,
Справля нужду в будь-якім місці.
Живуть, як свині, — свині кращі,
Ніж росіяни ці огидні,
Крок від Москви — і це вже хащі,
Де все — руїна, капость, злидні.
Нема єдиної там нації,
І не створити вже нікому,
Шматки тієї федерації
По світу полетять цілому
Ненавидить бо руський східний
З самого півдня росіян,
А півночі є центр огидний,
Та й захід як ворожий стан.
Один сірник — і запалає
Уся росфедія погана,
Бо нації вона не має,
А має в лідерах барана.
Давно вже мають власні плани,
В життя їх втілити готові
Чечні, туви та дагестани;
Чекаєм на країни нові.
Конає шльондра вже імперська,
Її звучать останні зойки,
І знають всі, що справа кепська,
Зостався шлях в труну із койки.
Сама повзе, продажне стерво,
В свою огидну домовину,
І щоб усім «зробити нерви» —
То напада на Україну.
Куди тобі, тупа п’янице,
Тягатись з вільними людьми?
Ми вимушені припинить це,
І врешті ляжеш ти кістьми.
Нема кому тебе жаліти,
Нема кому жаліть повій,
Бо в тебе пасинки, не діти,
Усім огидний образ твій.
І на безславну ту могилу
Ніхто вінок не покладе,
Тебе, брудну, страшну, немилу,
Прокляття в пекло поведе!
14.05.2022 р.
Як їм сказати…
Телефонують серед ночі мати,
І кажуть: «Синку, що ж у нас гремить?»
Як їм сказати? Як же їм сказати,
Що це — війни страшна й ганебна мить?
Як їм сказать, що вся російська зброя,
Що іржавіла десь у Костромі,
Всі ці ракети, бомби та набої,
Весь мотлох цей сусідньої землі
Спрямовано на житлові будинки,
На школи, магазини, лікарів…
І луплять в ціль нацисти без зупинки,
Щоб вцілити дітей та матерів…
Бо сунулися з військом нашим в битву —
Отримали у відповідь удар,
І мстяться, боягузи, їм в немилість
Потрапили ми всі — і млад, і стар...
16.05.2022 р.
Цивілізації
Ти пробач мене, цивілізація,
Вибач, людство що відволікаю,
Проти мене тут «спецоперація»,
Горе й смерть в моєму зараз краю.
Не війна, не бійка, не дуель,
Ще такого, людство, ти не знало,
Варвари з спаскуджених земель
Увірвались раптом. Ця навала
Почала всіх різати, вбивати,
Руйнувати все, що на шляху,
Всіх селян веде вона на страту,
Городян — розбомблює в труху!
Не сильні вони на полі бою,
В мить біжать від наших вояків,
Покидають надпотужну зброю
Та ховаються серед лісів.
Ну, а здалеку гатить по місту —
Їхня суть, паскудна їхня суть,
Це є знищення, це вже не вбивство,
Коли бомби по лікарням б’ють.
Людство, я не скаржуся, не лаюсь,
Не волаю, навіть не молю,
Я тобі сказати намагаюсь —
Це по твою душу, — не мою.
Це тебе прийшли вони вбивати,
Це тебе взялись вони бомбить,
Це твоя ночами плаче мати,
Це твого життя страшніша мить!
Не мене — тебе у рабство взяти
Вирішили варвари Кремля,
Не мене — тебе вони за грати
Хочуть взяти, слухай-но, Земля!
Коли луплять «градом» цвинтар старий —
Нищать пам'ять не мою, а світу…
Коли в школи бомбові удари —
Мітять не в будівлю, а в освіту.
Коли кулі у авті, де діти —
Напис «Діти» кулями пробитий,
Я скажу, і правду ніде діти,
Це твоє майбутнє хочуть вбити…
Я — не жалюсь, не молю, не плачу,
Я тобі не хочу докоряти,
Маємо тепер одну задачу —
Щоб сконали нині ті вар’яти,
Що на нас з тобою зазіхнули,
Щоби зникла варварська держава,
Щоб пішли у небуття, в минуле
Хто позбавив нас на спокій права!
Я не буду корчити месію,
Бо ніякий я не є пророк,
Але час спинити вже росію,
Щоб це був її останній крок.
Ти безмежний та прекрасний, світе,
Варвар тебе хоче спустошить,
Бій іде, а небо не закрите,
Від ракет — літаючих страхіть.
То не Маріуполь, світ, не Буча,
Не Гостомель плаває в крові —
То дітей твоїх ординська туча
Нищить, як святині світові.
Відіб’ємось, світе, тільки разом,
Дякуй, світе, нашим воякам,
За тебе безсовісну образу
Помста буде, ось побачиш сам.
Але й ти запам’ятай навіки,
Щоб не повторяти більш ніколи —
Вчасно треба уживати «ліки»,
Коли варвари руйнують школи!
04.04.2022 р. Харків, Салтівка.
Сирени виють
Сирени виють до нестями,
Віщуючи про смертний біль,
І липне немовля до мами,
Бо жахи линуть звідусіль,
А що матуся вдіять може,
Коли ракетний йде удар?
Лише молитись: Боже, Боже,
Врятуй життя — свій світлий дар...
І накрива дитя собою,
Немов метал зупинить це,
Над дитинчати головою
Живе із матері кільце.
Земля — й та стогне від ударів,
Біль проникає до глибин,
Вже Сонце дим пожеж затьмарив,
Скрізь — сморід палених руїн.
Це — у тилу, не бій, а страта,
Терор і винищення вщент,
На фронті ж — не впізнати ката:
Тіка від наших військ в момент!
Тікає, аж свистять ті п’яти,
Кида і зброю, і майно,
Наш ворог, усіма проклятий,
Оте рашистське зле лайно.
За страх свій мститься низько, гидко,
Щоб більше нам було біди —
Бомбить святині наші. Швидко
Спалив музей Сковороди,
Хто мандрував життя світами,
І людям дарував знання,
Що не зістарилось з літами
І має людства визнання.
Не Герострат, — звичайне бидло
З Рязані, Комі чи Єльцю,
Де всім воно вже остогидло,
Святиню обстріляло цю.
За крики мами й немовляти,
За біль, страждання і печаль,
За знищені музеї й хати
Забути прийдеться про жаль,
І бити ворога безжально,
Вдень бити, бити уночі,
Рубати й різати брутально,
У кров зануривши мечі.
Щоб ворог мав страшні тут втрати,
Тікав — і більше не вертав,
Щоб більш ні танку, ні гармати,
Злиденний московит не мав,
Щоб до кінця століття плину
І на найдальше майбуття
Ніхто нас знов не вдарив в спину
І не порушив нам життя!
07.05.2022 р.
Свідчення
Я присягаюсь свідчити правдиво,
Даю присягу небом та землею,
Країна наша — це земля як диво,
Земля жива, зі справжньою душею,
Країна наша — то степів
безкрайність,
Що потопають в обріях далеких,
Це матерів веселих тиха радість,
Бо їм дітей несуть й несуть лелеки.
Не готувались до війни
ніколи,
Жили, любили, школи будували,
Всі знали те, що ми є хлібосоли,
І не лякалися гостей навали.
І гості щось до нас ті
зачастили,
Гостинність нашу ну перевіряти,
Вже Крим вола: «Рятуйте!» що є сили,
Донбас горить, аж дим іде в Карпати...
Ми вісім років потерпали з
того,
Щодня за Крим з Донбасом лили кров,
А гості ті немов забули Бога,
І нищили, вбивали знов і знов.
Чужинці нас хотіли
розсварити,
Брехали, що самі себе б’ємо,
І лили сльози бідні кримські діти,
Бо чули, ніби ми свій Крим здамо.
Завозили із Курська та
Ростова
Артистів та невігласів своїх,
Що замість нас верзли «народне слово»
В яке повірити міг тільки псих.
Щоб українцям більше
дошкуляти,
Щоб паморочить мізки всьому світу,
Придумали, що хлопець був розп’ятий,
А самі руйнували нам освіту.
За вісім років зовсім
подуріли,
І вирішили в рабство взять всіх нас,
І серед ночі їхні збройні сили
На хати наші кинули фугас.
Ми спали в своїх ліжках
тихо-мирно,
І дехто так і помер уночі,
Ревіли бомби в небі так настирно,
Домівки наші на шмаття рвучи...
Нас розбудили, нація
повстала,
Ми дали опір людства проти зла,
І силою киплячого металу
Народу лють стрій ворогів знесла.
Ми збили силу міццю
відчайдухів,
Знесли метал наруги відчуттям,
Зі скривджених могил родинних духів
Згуртовані первісним каяттям.
Ти нас збудив, проклятий
супостате,
І сили в світі, знай, нема такої,
Щоб знову нас прибрати та приспати,
Ніколи більш не будемо в покої,
Допоки не «віддячимо»
мерзотам,
Що нам життя зібрались зруйнувати,
Ганяти будем гадів по болотам,
Убивць й катів — доведемо до страти.
Ні, ми на цій війні не
озвіріли
Гостинності нам й зараз не займати,
Ми хочемо, щоб знов хліби родили,
Раділи діти, будувались хати,
І щоб ніколи більш ніхто
нізащо
Не ліз в наш Крим, Луганськ або Донбас,
Ми розірвем ту хижу гидку пащу,
Що зазіхнула похапцем на нас!
Я присягаюсь свідчити
правдиво,
Даю присягу небом та землею,
Країна наша діє справедливо,
І вправі ми за це пишатись нею!
15.05.2022 р.
Тарасе!
Ти зараз там, серед зірок,
На небі синім та безкраїм,
Ти — наш святий та наш пророк,
Ти — те, що в душах наших маєм.
Слова твої вже триста років
Лежали у землі зерном.
Мільйон життів, мільярди кроків —
І дійсність те, що було сном,
І в кожній хаті твої очі,
І в кожнім серці голос твій,
Коли бомблять нас серед ночі,
Як суне злий ворожий стрій.
Ми врешті гідні твого слова,
Ми врешті гідні твоїх мрій,
В нас стрижень є, в нас є основа,
Є розуміння чужий-свій.
В землянках битого Ізюму,
В підвалах харківських домів,
Ми знов твою міркуєм думу
І чуєм велич твоїх слів.
У Львові, Рівному і Бучі,
У Конотопі й Бурштині,
У Симферополі й на Збручі,
В Донецьку і Рогатині
Твоїм ми словом зараз живі,
Немов ти знову серед нас,
І на війні, на смертній жниві,
Ти нас підтримуєш, Тарас.
Ти бережеш нас, душі наші,
Як наші діди зберігали
Твої портрети й вірші кращі
Від іноземної навали.
Ти — наш святий, хоч не до свята,
Ти — наш герой, хоч і не бивсь,
Ми всі — твої, Тарас, хлоп’ята,
За нас на небі помолись!
09.03.2022 р., Харків, 14-й день 9 рік війни
Я
Я сиджу в своїй оселі,
Мої думки невеселі,
Ворог бомбами кидає,
Кінця-краю ще немає,
Поруч вибухнула школа,
Десь розбита «Кока-Кола»,
Їх «велика перемога» —
Церква (нашого дім Бога)
Бомбою була розбита —
Що завезена без мита
Терористом крізь кордон,
Хай потрапить він в полон!
День шістнадцятий війни,
Захист наш від сарани
Щохвилини все зроста,
Та підтримка від Христа
Нам всім сили додає —
Є в нас віра, сила є.
Я сиджу в своїй оселі,
Мої думки невеселі,
Але відчаю немає —
Буде щастя в нашім краю,
Буде радість Перемоги,
Як не збитися з дороги,
Бо нам Богом даний шлях
Ся скінчає в небесах!
11.03.2022 р. Салтівка, Харків.
Переговоры
Насильники, бандиты, воры
Зовут нас на… переговоры,
И говорят: «Спокойно, мисс,
Нам с вами нужен компромисс.
Мы, не желая
конфронтаций,
Уж обратились в Лигу наций,
И будем с вами мы честны —
Все деньги ваши нам нужны,
Мы забираем их, конечно,
Ведь с нами вы так бессердечно,
Сопротивляясь, поступили,
И ваши земли, эти мили,
Отныне суверенно наши,
Пусть ваши граждане их пашут,
А урожай привозят нам,
Как и положено рабам.
И — чур — без всяких
участковых,
Проблем не создавайте новых,
Не смейте обращаться в НАТО,
Чтоб защитили вас когда-то!
Должны быть беззащитны вы
Для нашей русской пацанвы!»
Щербатым усмехаясь ртом
Дают нам выступить потом:
«Условий ваших суть
понятна,
Но я скажу вам очень внятно,
Меня дополнит господин,
Вы с ним знакомы: Джавелин,
И с ним — любимец всех
трибун
Пред вами выступит Гарпун,
А после этой славной пары
Получат слово Байрактары.
Еще попросит слова друг
нам —
И к микрофону выйдет Стугна,
Ну, а за ней — резка, плечиста,
Сюда пришествует С-300.
Куда бежите вы, пройдохи?
К чему все эти ахи, вздохи?
Ведь слышали от вашей своры
Мы тезис про переговоры.
Стоять, преступники,
куда!
Шаг влево — будет вам беда!
Теперь-то мы поговорим,
И про Донбасс, и про наш Крым,
Нам виделась на поле
брани
Судьба нелегкая Кубани,
Еще вопрос стоит один —
Сибирский наш Зеленый Клин,
Переговоров будет цель —
Всех Слобожанщины земель
Безоговорочный возврат
И компенсация затрат,
И Туапсе с
Новороссийском,
Что говорят на украинском»...
Сквозь зубы банда вдруг цедит:
— Здесь против русских геноцид!
12.04.2022 р. Харків,
Салтівка.
Страшні вірші
І зібралися вони — ціла родина,
І у двір повиносили столи й лавки.
Бо весілля, весілля тепер у сина,
І прийшли усі — від кумів до прабабки…
І була наречена як справжня краля,
І були молодого очі блакитні …
І сусіди заздрили, стоячи здаля,
Які вони молоді, люблячі, спритні…
Ще перша ракета летіла в повітрі,
Виючи вовком десь там, під небесами…
Але гості вже випили по півлітрі,
І співали чудненькими голосами…
Їх усіх на смерть розірвав перший вибух,
А другий вже розносив скрізь їхні кістки…
Ще не встигли на стіл поставити рибу —
Бо сумлінні кухарі чекали звістки…
***
Їх було всього троє: дід, баба й кішка,
Усі разом жили у старій хатині,
Часто подружжя турбувала задишка,
Та в ногах ставалися болі невпинні…
Дід любив порядок, білив ту хатину,
Якось пішов в аптеку ліки придбати.
Додому вертається — бачить руїну.
Нема більше баби, нема навіть хати…
В шкільному спортзалі скрипуче є ліжко.
Старенький лежить. Там лиш шкіра та кості…
А з ним розмовляє одна тільки кішка,
Що ходить чомусь до старого у гості…
***
А баба Ніна купила сала,
Поклала на видне місце у сітці...
Сусіди питали, тож, казала:
Це — не собі, це онуку, Микитці…
Приїде завтра онучок з міста
До нас, в село, набувати здоров’я…
Видно, почула мене Пречиста,
В хаті родину зберу усю знов я…
Та відводять щось очі сусіди,
Бабі хто насмілиться підказати…
Вбили хлопчика московські гниди,
Ще торік застрелили, супостати…
***
І не було води, і не було хліба,
І не було даху над головою.
Мертва хата, чиясь колишня садиба,
Підвал, щоб лишитись живою…
А зверху рвуться снаряди або міни,
Бомби, якась інша страшна гидота…
І нікуди бігти, навколо — руїни, —
Ворожих убивць кропітка робота…
А на руках — немовля. Своє, піврічне,
Як з ним в цьому пеклі лишитись жити?
І в очах маленьких читається вічне:
Не пиши на даху це слово: «Діти»…
***
Як багато дітей — то шумно в хаті,
Не буває тиші, принаймні днями.
А тут — тихесенько, у цій палаті,
І в цій тиші тяжко прийти до тями…
Пам’ятаю, про щось співала Ганна,
Вчив кота нявчати малий Тимоша,
Вчила вірш напам’ять моя Оксана,
Така вихована, добра, хороша…
А Михайлик все хникав, болить зубик,
А Андрійко ладнав стару гітару,
Петрик все складав до кубика кубик,
Марійка шкарпетці шукала пару…
Лікарі, колоти мене вже досить,
Там на мене в хаті чекають діти!
А доктор сестер неодмінно просить:
Не кажіть, їй що загинули, вбиті…
***
І в боях бувають перерви.
Тиша. Все скінчилось вже ніби…
І бійці відкривають консерви,
Щоб поїсти м’яса чи риби.
А навколо — весна чи літо,
І не віриться, як прекрасно,
На полях підростає жито,
Що посіяв тут хтось завчасно,
Птаство крутиться між кущами —
Зверху гомін лине веселий…
Спати хочеться до нестями,
А навколо — вже мертві села…
07.04.2025 р. Харків
Люди з назвами вулиць замість імен
Люди з назвами вулиць замість імен,
Що жили тут, поруч, ще з давніх-давен,
Що ходили з нами в одні дитсадки,
Школи, виші, на пляж, там, біля ріки…
Ти бачив на дворі їх майже щодня,
А з кимось у тебе є спільна рідня,
Ти чув їхні кроки по цій мостовій,
Ви десь стоїте на світлині одній…
Ті люди, що вулиці замість імен,
Тоді не несли автоматів, знамен,
Й уяви ніхто не мав ще такої,
Що люди ці — наші справжні герої.
Ніхто і уяви такої не мав,
Як хлопець звичайний страхи подолав,
І, з ворогом лютим пішовши на бій,
Ім’я дарував він громаді своїй.
На вулиці нашій, на кожній із хат —
Ім’я, що носив цей сміливий солдат,
Він жив саме тут, саме тут він зростав,
І бігав по стежці рибалить на став,
А ось його хата, що біля млина,
А ось його мати, стоїть що одна,
Війна — це біда несподіваних втрат,
Того, що минуло, не вернеш назад…
Завжди пам’ятайте ви їх імена,
Бо пролита кров — не проста рідина,
Він вулиці наші тепер береже —
В Небесній він сотні записаний вже.
І те, що солдат цей загинув чи зник —
Це значить, що ти — його вічний боржник,
Вклонися ти пам’яті їхній мерщій,
І величі тих, що пішли на двобій!
20.01.2025. Харків
Про мирне та воєнне щастя
Усе життя — то щастя марний пошук,
Або не марний — це як пощастить.
Збереш грибів, але не повний кошик —
Не дотягнув якусь до щастя мить…
Тікає щастя від дрібниць звичайних,
Його лякає дощ або жара,
Як виборів йому — то одностайних,
Як ліс — так щоб не було комара.
Як подорож — то через океани,
Як відпочинок — в тропіках лагун,
І то його відлякують ліани,
То запах від риболовецьких шхун…
Для нього море не таке солоне,
І не такий, як треба виднокрай…
Хай мокре висохне, гаряче охолоне,
Тоді, можливо, щастя ти чекай…
Воєнне щастя — не таке та й годі!
Воєнне щастя не примхливе, ні:
Воно приходить, бо ти на природі,
Або якщо ти просто не в багні…
Прокинувсь зранку — щастя то воєнне,
Якщо прокинувсь цілий та живий,
Якщо не сам — це щастя ще й взаємне,
Та долі подарунок золотий.
Напивсь води — то, друже, пощастило!
Поїсти щось знайшов — щаслива мить!
Для щастя треба мати воду й мило,
Або побачить в небесах блакить…
Є щастя — щоб почути голос любий
У слухавці, що ледве на зв’язку…
Або кохані цілувати губи
Проїздом. На вокзалі. У кутку…
Нам мирних щасть все якось бракувало,
Воєнні — зустрічаю повсякчас,
Бо зараз щастя і добрішим стало,
І, мабуть, полюбило більше нас…
27.11.2024 р. Харків
Аватарки забутих предків
І була людина з плоті та крові,
Жила собі мирно, або не дуже.
Мала і ненависті, і любові,
Була особа тендітна — чи дужа…
Весела — чи, навпаки, вся похмура,
Добра — чи зла, як та клята мегера,
Розумна як Ейнштейн, чи просто дура,
Приємна — чи токсична, як холера…
Жила людина, була та страждала,
Веселилася, а часом — тужила,
Якось так трапилось — її не стало,
Старенький цвинтар, її там могила…
Стоїть весела десь посеред парку
Усміхнена, бадьора, позитивна
У соцмережі фото-аватарка
Людини, що забрала смерть противна…
Ідуть роки, вже підросли онуки,
Потрошку в небуття уходять діти, —
Мерця чиїсь поздоровляють руки,
Бажаючи в добробуті пожити…
Могилу вже не знайдеш серед кущів,
Онуки вже згасають, бо старенькі…
А мертвого запрошують все дужче
На ярмарки, свята та посиденьки…
Одного разу схибиш люто сам ти,
Мерця ти поздоровиш в іменини,
А потім — потім буде біль від втрати,
І замість свята — спомин в роковини…
І прийде час, що й нас усіх не стане,
І запанують правнуків нащадки,
Відкриють аватар твій: «Славний пане!
Залишив нам акаунт свій для згадки…
Нам незбагненна тих людей свідомість,
Чим вони жили, де їх ідеали,
Цей пан помер, вони ж його натомість
Десь років сто іще поздоровляли»…
«Духовність тих віків — вона прекрасна,
Це приклад нам, наука й настанова,
Якби змогла людина так сучасна»…
«Не зможе…» «Ось про це, на жаль, і мова…»
30.08.2024 р. Харків
Фото: з особистого архіву Олега Перегона
Підготував: Ігор Магрілов
