ЛЕГЕНДА В СТАДІЇ ЛІКВІДАЦІЇ

Ми вже писали про ювілей Харківського гарнізону пожежної охорони, якому у 2023 виповнилося 200 років. Але було б несправедливо не згадати про ще одну знаменну дату харківських пожежних-рятувальників, яка має загальноєвропейське значення – 95-ту річницю з дня створення Національного університету цивільного захисту України, розташованого у Харкові вищого учбового закладу, який є одним з найстаріших та авторитетніших місць вишколу офіцерів-вогнеборців не тільки в Україні, але й в усій Східній Європі. До речі, цей університет має велику історію співпраці з науковими та учбовими інституціями багатьох європейських країн, зокрема, Німеччини. Але поки цей матеріал готувався до випуску надійшла шокуюча новина: цей виш зараз знаходиться в стадії ліквідації, і лише чудо може врятувати цей унікальний учбовий центр…

Крок за кроком

Для того, щоб дізнатися про минуле та майбутнє НУЦЗУ (це абревіатура назви вишу) я зустрічаюся з кандидатом технічних наук, доцентом Вадимом Аветісяном, одним з найстаріших та найдосвідченіших викладачів пожежної тактики, полковником служби цивільного захисту у відставці. Вадим Георгійович каже, що створення учбового закладу для пожежних у 1928 році не було випадковістю:

– Зрозуміло, і до цього моменту пожежних якось навчали, існували короткотермінові професійні курси, якісь елементи підготовки. Але саме життя тоді підштовхнуло до створення у місті Харків більш розвинутого учбового закладу для вишколу фахівців-пожежних, адже в ті роки активно велося різноманітне будівництво, відбувався розвиток промисловості, йшло технічне переозброєння усіх галузей, отже, знань швидкоруч навчених у самих пожежних частинах вогнеборців катастрофічно не вистачало для попередження та гасіння пожеж. Саме тому влітку 1928 року уряд Української республіки вирішив створити Дворічні постійні Всеукраїнські пожежно-технічні курси. А десь восени того ж року ця установа почала діяти. Я хочу звернути увагу на першу назву теперішнього Університету, а саме на слово «дворічні», яке показує нам, що підготовка велася серйозно, перші курсанти отримували не тільки «ази» користування пожежною технікою, але й поглиблені знання  різних дисциплін, пов’язаних з пожежогасінням. Це не та підготовка в декілька місяців, яка існувала в більш далекі історичні періоди. Пізніше назва учбового закладу часто змінювалася. Вже у 1930 році курси були реорганізовані у Харківський пожежний технікум. Ще через 8 років на його базі виникли Курси удосконалення командного складу міської пожежної охорони, а у 1941 році – Пожежно-технічна школа. 1946 рік – це вже Харківське пожежно-технічне училище, навчання стає трирічним. У 1994 року на базі Харківського пожежно-технічного училища МВС України було створено Харківський інститут пожежної безпеки МВС України, а у червні 2000 року Постановою Кабінету Міністрів України навчальний заклад отримав статус Академії. В 2003 році Академія пожежної безпеки України була визнана провідним вищим навчальним закладом МНС України з питань підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів. А в 2004 році, в зв’язку з реформуванням міністерства, Академію пожежної безпеки було реорганізовано в Академію цивільного захисту України. 2006 рік – наш виш отримує високе звання Університету, тобто стає Університетом цивільного захисту України. У 2009 році виходить Указ Президента України «Про надання Університету цивільного захисту України статусу національного». Саме з тих пір ми – Національний університет цивільного захисту України, ця назва використовується і сьогодні.

Полковник Аветісян продовжує:

– Цей шлях, від курсів до університету, є дуже знаковим, адже він співпав з розвитком пожежної науки, розвитком самої пожежної охорони, її реформуваннями та зміною функцій. Скажімо, коли я закінчував ще Харківське пожежно-технічне училище у 1974 році, головною функцією нашої служби було гасіння пожеж та профілактика загорянь. Сьогодні в державі створена концепція цивільного захисту, в якій підрозділам Державної служби з надзвичайних ситуацій надаються вже більш широкі та складні обов’язки: наші випускники мають вміти рятувати людей не тільки під час пожеж, але й під час будь-яких техногенних або природних аварій та катастроф, працювати над попередженням цих надзвичайних подій, вміти організовувати рятувальні роботи і під час повеней, і під час хімічних аварій тощо. Коли ми в 70-х роках гасили пожежі, ми розглядали допомогу людям як винесення їх з місця пожежі або задимленого приміщення на вулицю. Сьогодні цього замало, і у нашій службі створені підрозділи медицини катастроф, психологічної допомоги. Саме життя змусило нашу рятувальну службу дбати не тільки безпосередньо про безпеку людей, але й про довкілля, таким чином у ДСНС з’явилися підрозділи екологічного напрямку, а в нашому Університеті – відповідні кафедри з підготовки фахівців.

– Ще на етапі перетворення училища в інститут, на початку 90-х років, точилася дискусія, яку я, як журналіст, досі пам’ятаю. Одні фахівці казали, що пожежним-офіцерам конче необхідна вища освіта, інші – що це не потрібно, мовляв, є приклади деяких інших країн, де без цього обходяться. Як, на вашу думку, цю суперечку розсудив час?

– Сьогодні вже ні в кого немає сумнівів, що рішення про створення вищого учбового закладу для підготовки пожежних-офіцерів було правильним. Почнемо з того, що пожежа – це дуже складний хімічний феномен, фізичний феномен, отже, для успішного гасіння або попередження пожеж необхідно досконало знати і хімію, і фізику, зокрема, термодинаміку. А ще – опірність матеріалів, властивості рідин, газів, твердих речовин, щоб передбачити розвиток пожежі, вчасно прийняти рішення про евакуацію людей з зон ймовірного ураження вогнем, димом, або з зон ймовірного руйнування конструкцій. Ціна помилки в таких випадках – людські життя, ось чому навчання має бути фундаментальним та досконалим. Якщо ми візьмемо перший етап створення будь-якої забудови – проектування, – то їм займаються люди з вищою освітою, інженери, конструктори, девелопери тощо. Колись, коли протипожежних норм ще не існувало, від найменшого полум’я вигоряли цілі селища, цілі квартали міст. Тепер зрозуміло, що краще виправляти помилки на етапі проектування, ніж потім гасити пожежі та витягати з помилково запроектованих конструкцій людські тіла. Але для того, щоб зрозуміти креслення, щоб говорити з забудовниками та проектувальниками на рівних, людина має отримати якнайменше вищу технічну освіту.

Фахівець продовжує:

– А ще є такий напрямок, як пожежна автоматика. Колись в давні часи під стелю підвішували кінський волос, а до нього кріпили дзвоник або бубонець. Полум’я опалювало волос, і ця найпростіша пожежна сигналізація починала працювати, аби тільки сигнал хтось почув, і в щільній міській забудові вчасно знайшов, де саме відбувається пожежа. Але з тих пір пройшло багато часу, і сьогодні кожен датчик систем пожежної сигналізації – це є, по великому рахунку, окремий комп’ютер, який має декілька мереж зв’язку, декілька ступенів захисту. Більше того, в нашій країні вже доволі широко розповсюджені так звані системи раннього виявлення надзвичайних ситуацій та автономного оповіщення населення. Це – найскладніші комплекси, які без участі людини слідкують за багатьма параметрами безпеки, наприклад, за тиском рідини в трубопроводах, за наявністю у повітрі отруйних речовин, за станом електропостачання тощо. Надзвичайна ситуація ще не виникла, виникли тільки передумови для її початку, а ці комп’ютерні системи вже оголошують тривогу, за допомогою автоматичних кліматичних станцій та інших приладів прогнозують розвиток ситуації та можуть навіть оголосити населенню пораду про евакуацію. Скажіть, людина без вищої спеціальної освіти може розібратися в таких системах? Перевірити їх ефективність? Отже, альтернатив саме такій підготовці фахівців ДСНС – немає. Тим більше, що світ не стоїть на місці, з’являються нові технології, нові будівельні матеріали, нові конструкції споруд, отже, для розробки вимог пожежної та техногенної безпеки у таких випадках необхідні дослідження, які, в свою чергу, вимагають наукового підходу, якого у людей, що не отримали вищої технічної освіти, просто немає.

– Я пам’ятаю, як народжувалася концепція вищої освіти в вашому Університеті. Тоді було взято курс на так звану двоетапну підготовку. Спочатку кожен курсант опановує якусь первинну рятувальну спеціальність, наприклад, стає пожежним-рятувальником, а потім вже отримує повноцінну вищу освіту. Чи пройшла ця концепція випробування часом?

– Так, і ця ідея виявилася слушною та правильною. Колись був такий анекдот: «Не вмієш працювати – іди, керуй». Сміх сміхом, але такий підхід у рятувальній справі є неприйнятним. Командир, офіцер має досконало знати можливості своїх підлеглих, вміти підказати їм, як правильно діяти в тій або іншій ситуації, а інколи й самостійно піти на допомогу бійцям. Тому наші курсанти не тільки опановують первинну рятувальну спеціальність (пожежний-рятувальник, піротехнік, верхолаз, водолаз), але й отримують сертифікат, що надає їм право брати участь у рятувальних операціях. І тільки потім навчаються офіцерським премудростям. В результаті, вже під час несення служби, наші випускники можуть показати своїм підлеглим, як правильно виконувати ті чи інші роботи, як користуватися рятувальним або пожежним обладнанням, як врятувати людину з найнебезпечніших місць. А буває, опинившись в неслужбовий час біля місця надзвичайної події, наші вихованці самі рятують людей, бо вміють і полюбляють це робити, а головне – знають, як це здійснювати правильно.

Пожежна наука об’єднує світ

Викладач каже, що рятувальна наука – це об’єднання багатьох наукових напрямків та фундаментальних дисциплін, адже тут є місце для досліджень та винаходів і фахівців з хімії, фізики, психології, медицини, управління, електротехніки, матеріалознавства, машинобудування тощо. Сьогодні в Університеті працюють науковці цих різних напрямків, знаходячи собі партнерів по дослідженням не тільки в харківських або українських наукових установах, але й у різних країнах світу. Наприклад, одна з фахівчинь вишу щойно повернулася з наукової конференції у Німеччині, де зробила доповідь про створення будівельних матеріалів підвищеної вогнестійкості. Полковник Аветісян каже:

– Я розумію, що кожен винахід, кожна наукова розробка то є чиєсь ноу-хау, яке захищається авторськими правами тощо. Але моє переконання, що в такій галузі, як пожежна охорона, рятувальна справа, цивільний захист, комерційних таємниць не має бути. Ми, науковці НУГЗУ, багато корисної інформації отримали від зарубіжних колег, і самі намагаємось розповсюдити та зробити доступними для світу свої результати досліджень, висновки, розробки. Адже це – можливість порятунку чиїхось життів. Можливість зупинити біду.

– А з якими країнами в науковій сфері співпрацює НУГЗУ?

– Майже з усіма країнами світу, бо сучасна наука не потребує очних зустрічей фахівців, багато наукових подій відбувається онлайн. Я знаю про зацікавленість нашими роботами і з боку німецьких, польських науковців, і з боку швейцарських фахівців, а ще – представників Японії, Південної Кореї, Норвегії, США, багатьох інших країн. Боротьба за людські життя, за безпеку, за попередження надзвичайних ситуації – об’єднує все людство, всі прогресивні країни.

Пожежне братерство – легенда, що народжена життям

Викладач каже, що за 95 років свого існування виш підготував багато тисяч висококваліфікованих офіцерів-рятувальників, серед яких були й міністри, більше 30 – отримали високі звання генералів, обіймали керівні посади не тільки в Україні, але й в інших державах (адже НУГЗУ традиційно займався підготовкою кадрів на замовлення декількох країн, наприклад, Азербайджану). І сьогодні серед випускників вишу є справжні герої, рятувальники, які отримали найвищі державні нагороди, нажаль, деякі з них – посмертно.

– Ми і зараз, під час війни, слідкуємо за долями наших випускників, дізнаємося про трагічні випадки з ними, намагаємось якось допомогти родинам… Якщо треба – збираємо кошти, якщо треба – наші психологи виїжджають до місць їх проживання, щоб надати допомогу їх близьким… Це пожежне братство, про яке багато говорять, воно є головною, на мій погляд, традицією, яка збереглася з давніх давен, яка не знає кордонів та часових меж… – Каже Вадим Георгійович.

І додає:

– За 95 років існування наш виш багато чого досяг та здобув. Можна казати і про унікальні розробки, і про методики навчання, і про фахову бібліотеку. Але головне, що нам вдалося побудувати – це колектив, це люди, які бережуть традиції пожежно-рятувального діла, та передають їх майбутнім поколінням. Можу привести як приклад своє життя: як я вже казав, у 1974 році я став випускником нашого учбового закладу, потрапив начальником пожежного караулу на нафтопереробне підприємство. Прослужив на посадах від начальника караулу до заступника начальника обласного управління пожежної охорони, потушив кілька сотень пожеж. А в середині 90-х років повернувся в Харків і став викладачем НУГЗУ. І я передаю сьогоднішнім курсантам ті знання, які я отримав за своє життя, які я отримав і тут, коли навчався, і під час служби, і під час наукової діяльності. Це – теж прояв пожежного братства, бо якщо я щось їм не розповім, десь не зможу роз’яснити – вони підуть у бій непідготовленими, і це буде моя провина… Тому я намагаюся кожне заняття відпрацювати «на повну», щоб хлопці, потрапивши в будь-яку надзвичайну ситуацію, впоралися з поставленими завданнями. І так – кожен викладач цього вишу. Ми розуміємо ту відповідальність, яка покладена на нас усіх, і робимо все, щоб виконати свій викладацький обов’язок належним чином. Навчання майбутнього офіцера-рятувальника – це і теорія, і, обов’язково, практика, ось чому дуже важливо, щоб викладанням основних дисциплін займалися люди, які безпосередньо брали участь у гасінні пожеж чи рятуванні людей, мають власний досвід цієї роботи, можуть попередити курсантів про можливі фатальні помилки.

– В минулі роки ювілеї вашого вишу святкувалися доволі широко, я пам’ятаю традицію, яку започаткували у НУГЗУ – давати на свята різнокольоровий «салют» з брандспойтів… Але цього року увагу від вашого свята відволікає і ювілей гарнізону, і війна, і постійні обстріли Харкова… Чи планує Університет проводити якісь свята?

– Я думаю, що це свято буде в нашій душі, в нашому розумінні того, що НУГЗУ є учбовим закладом зі славетною та довгою історією. А помпезність відкладемо до нашої Перемоги. Тоді й відсвяткуємо! Більше того, війна, що зараз триває, показала велику актуальність задач, якими наш Університет займається, отже, в нас немає часу на святкування, ми маємо робити свою справу, щоб протистояти тим викликам, які породжує ця війна.

– Які корективи внесла війна в роботу НУГЗУ?

– Зараз тримати курсантів та студентів в аудиторіях університету – це просто безглуздя, адже обстріли Харкова продовжуються ледь не щодня, кожної миті може щось прилетіти. Таким чином, всі курсанти евакуйовані в інше місто, де вони навчаються в філії НУГЗУ, а ми, викладачі, які залишилися у Харкові, займаємося з ними онлайн. А студенти вишу переведені на онлайн навчання. В минулі роки в нас було десь біля тисячі курсантів та більше тисячі студентів щорічно, цього року, нажаль, навчання проходить значно менше осіб. Є заочне відділення, магістратура, яка готує керівників більш високої ланки (керівники районних та обласних підрозділів), вона працює також.

– Розкажіть про Навчальну пожежно-рятувальну частину.

– Один з підрозділів НУГЗУ – це НПРЧ, справжня пожежно-рятувальна частина, де є сучасна пожежа техніка, весь необхідний реманент, але службу там несуть не працівники пожежно-рятувальної служби, а курсанти. Але лише з другого курсу: лише ті, хто пройшов первинну підготовку, здав усі заліки та екзамени. В Навчальній пожежній частині курсанти отримують необхідну для подальшої служби практику. Там вони живуть розпорядком звичайної пожежної частини, бо начальник караулу, якого ми випускаємо, має пройти всі сходинки нашої служби, від рядового до офіцера. Він має сам вміти і намотувати пожежні рукави, і бігати по пожежній драбині, і вміти мити машини тощо. А командирами відділень у цій пожежній частині виступають курсанти старших курсів, які вже пройшли етап стажування на посаді пожежних-рятувальників, тобто вони вже навчаються організовувати дії своїх підлеглих, і начальник караулу у цій частині – старшокурсник. Звісно, за діями хлопців постійно наглядає викладач-методист, офіцер з великим досвідом пожежогасіння, який слідкує, щоб вони правильно все робили, не потрапили в халепу, не порушували техніки безпеки.

– Ця частина, наскільки мені відомо, виїжджає не тільки на навчання, але й на реальні пожежі?

– Обов’язково! Ця пожежна частина виїжджає на складні пожежі по всім районам міста Харкова, а на масштабні великі пожежі – по всій Харківській області. Звісно, в саме пекло ніхто молодих курсантів не пускає, але й осторонь вони не залишаються: допомагають іншим підрозділам тушили вогонь, рятувати людей, розбирати палаючі конструкції. А зараз, коли курсантів немає, в складі НПРЧ виїжджали після авіаційних нальотів та артилерійських обстрілів міста Харків самі викладачі та науковці вишу. Вони і пожежі гасили, і людей з-під завалів рятували, і першу допомогу постраждалим надавали. Отже, ця частина брала участь і в бойових ситуаціях цієї війни…

Пожежне братерство без кордонів

Викладач каже, що з самого початку 90-х років, з набуттям Україною незалежності, НУГЗУ розпочав свою міжнародну діяльність. Це було обумовлено хоча б тим, що за часів колишнього СРСР він готував кадри та здійснював наукове обслуговування не тільки України, але й інших республік, отже, після розвалу колишнього союзу ці вже незалежні країни все одно зверталися до харків’ян для підготовки професійних кадрів або здійснення наукового супроводу діяльності пожежних-рятувальників. Згодом появилося зацікавлення учбових та наукових закладів інших держав. Тісні контакти напрацьовані у НУГЗУ з Республікою Польща, де неодноразово приймали делегації викладачів та курсантів вишу, і, навпаки, звідки приїздили у гості як високопрофесійні фахівці, так і курсанти або студенти. Викладачі вишу виїздили для підвищення своєї кваліфікації до Швеції та США, інших країн. Надзвичайно теплі та довготермінові стосунки виникли у НУГЗУ з німецькими вогнеборцями. Ще на початку 90-х років тут побувала з візитом делегація Служби технічної допомоги Німеччини на чолі з Крістою Пернбахер. Зрештою, у 2007 році, група харківських пожежних-викладачів та курсантів відвідала німецьких колег у містах Нюрнберг, у 2009 – місто Косвіг, земля Саксонія, деяких інші населені пункти. І це були не просто розважальні поїздки: наші представники проходили різні елементи навчань та тренувань у місцевих школах для пожежних, знайомилися з методиками підготовки пожежних-рятувальників, відвідували пожежні та рятувальні підрозділи, обмінювалися досвідом з тамтешніми колегами.

Вадим Аветісян згадує:

– Після цих поїздок ми багато чому навчилися і багато що перейняли для себе. Наприклад, методики дій на ліквідації наслідків дорожньо-транспортних пригод. Для нас в ті роки це було новим, а в Німеччині був вже багаторічний досвід такої роботи. Отже, спочатку для нас, викладачів, були організовані зайняття по опануванню цих методик, а потім вже ми стали навчати ним курсантів. У 2014 році група наших викладачів та курсантів пройшла верхолазну підготовку, потім деякі з отриманих ними навичок ми почали викладати іншим курсантам при навчанні. Ще у 2013 році німецькі колеги подарували нам два пожежних автомобіля: автодрабину та автоцистерну, також нам подарували електричне та пневматичне рятувальне обладнання, обмундирування для пожежних-рятувальників, яке ми використовуємо в навчальному процесі. Нам дуже допомогли, адже навчати курсантів на прикладі сучасної та ефективної техніки – набагато приємніше та краще. В нас споконвічно на навчаннях замість постраждалих використовувалися манекени. Були такі ляльки, яких на тренуваннях та навчаннях курсанти виносили з вогню, з димокамер, рятували з розбитих автівок тощо. Але наші викладачі побачили в Німеччині зовсім іншу підготовку: там на відповідних навчаннях замість постраждалих використовуються… волонтери, тобто живі люди, які заради підготовки майбутніх рятувальників згоджаються йти на певний ризик та грати роль поранених або заляканих пасажирів, погорільців тощо. Погодьтеся, одна справа, коли ти ріжеш розбиту автівку, знаючи, що всередині манекен, а зовсім інша – коли ти бачиш там живу людину, яка через твою необережність може отримати додаткову травму. Це – зовсім інший рівень відповідальності, зовсім інший рівень відчуття реальної рятувальної роботи. Отже, ми взяли цей прийом на озброєння, і зараз в нас на тренуваннях обов’язково використовуються в якості «постраждалих» добровольців з числа наших курсантів, студентів або інших людей. Дуже гарні подарунки нашому Уіверситету зробила німецька фірма «Вебер», яка подарувала рятувальний автомобіль з повним обладнанням, ще одне аварійно-рятувальне авто вони подарували Харківському гарнізону, але і його ми час від часу використовуємо для навчання курсантів, коли воно приїжджає на наш учбовий полігон. А на додаток до цього подарунка двоє офіцерів (один – з Університету, і один – з гарнізону) пройшли навчання його використання під час рятувальних операцій, тобто тепер ці знання ми передаємо тим, кого навчаємо.

– Чому ще ви навчилися у німецьких колег?

– Колись у нас панував так званий совдепівський підхід до навчання. Нам наші викладачі казали щось на кшталт: бачиш оте блискуче залізяччя? Ти маєш знати, що воно є, але руками не чіпай, бо зламаєш! А в них – інший підхід: бери й працюй стільки, скільки треба, аби навчився. Тобто ці всі прилади – це не експонати, а тренажери, які мають не лежати, а постійно працювати. Це – також важливий переворот свідомості.

– Чи продовжується зараз, під час війни, наукова співпраця з німецькими колегами?

– Наукова робота в нашому вузі ведеться завжди, що б не відбувалося. Бо вона має на меті підвищення ефективності рятувальної справи, вдосконалення роботи з попередження та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, в тому числі і тих, що викликані війною. Ми обов’язково оприлюднюємо тези наших доповідей на міжнародних конференціях, інформуємо німецьких колег про наші ідеї, продовжуємо наукову співпрацю.

– Після початку повномасштабного вторгнення відбулося різке переозброєння підрозділів рятувальної служби, адже старі радянського виробництва автівки були знищені під ворожими обстрілами, не впоралися з набагато сильнішим, ніж зазвичай, навантаженням та вийшли з ладу. Весь світ взявся допомагати нам з цією проблемою, багато автомобілів пожежного призначення передала нам і Німеччина. Отже, на заміну застарілій прийшла сучасна, потужна та високопрофесійна техніка. Чи допомагав Університет підрозділам ДСНС опановувати цю техніку, чи надавали ваші науковці поради, як краще використовувати ці машини, можливо, ваші мовознавці перекладали якісь документи на ці авта?

– Так, безумовно, ми брали участь у цій роботі. Коли до нас зверталися підрозділи, ми надавали рекомендації, і наші викладачі, наші науковці теж були залучені у цій роботі, готували свої поради і щодо повсякденної експлуатації, і щодо бойового використання цієї техніки. Адже в її розробці були задіяні зовсім інші підходи, ніж ті, що нам знайомі по радянським пожарним автівкам. А ще ми допомагали в розробці якихось тактичних прийомів опанування цієї техніки особовим складом. Але зазначу, що ще задовго до появи цієї техніки, ми почали знайомити з її зразками наших курсантів, адже розуміли, що час не стоїть на місці, і рано чи пізно, але вона почне з’являтися в нашій державі, яка обрала для себе європейські стандарти безпеки. Отже, наші випускники були заздалегідь готові до технічного переозброєння, і не злякалися, побачивши її в своїх підрозділах.

– Дуже гострою була проблема з ізолюючими протигазами, адже апарати на стиснутому повітрі випускалися колись в місті Луганьк, яке з 2014 року є окупованим. І знов, рятувальну службу виручили партнери з різних країн світу, зокрема, з Німеччини. Зараз усі газодимозахисники держави мають апарати імпортного виробництва. Якою була роль НУГЗУ у цьому переозброєнні?

– Переозброєння це відбулося в НУГЗУ доволі давно. Коли ми переходили на німецькі апарати «Дрегер», в Україну приїздили фахівці з Німеччини, які розповідали, як треба використовувати це приладдя, як його зберігати, як ремонтувати тощо. Ці заняття відвідували наші майстри газодимозахисної служби, які потім – розповсюджували знання серед курсантів та викладачів. Але на сьогоднішній день ті апарати «Дрегер» вже теж застаріли, і ми перейшли на сучасні апарати «Ауер», також німецького виробництва. Тепер для чергувань використовуються нові апарати, а для вправ, де важлива лише вага протигазу та його габарити – старі, які вже вичерпали свій ресурс.

– Якої ще міжнародної, зокрема, німецької допомоги потребує ваш учбовий заклад?

– Перш за все, і від свого імені, і від імені колег, усіх харків’ян, я хотів би подякувати уряду Німеччини та її народу за ту допомогу, яку Україна отримала на початку війни і отримує зараз. І, зокрема, за допомогу нашому Університету, яка завжди була щирою та потужною. Я хочу завірити, що всі ті механізми, всі ті інструменти, які ми отримали, постійно задіяні і в учбовому процесі, і в процесі рятування людей. А всі отримані від наших німецьких колег знання використовуються зараз нашими випускниками, щоб наблизити нашу Перемогу, захистити та врятувати наших людей. Сьогодні, з моєї точки зору, наш Університет має всю необхідну матеріально-технічну базу для того, щоб готувати справжніх фахівців-рятувальників, тих, хто буде достойно нести традиції пожежного братства минулих сторіч. Але дуже хотілося б обмінятися методиками підготовки пожежних-рятувальників з німецькими колегами, «звірити годинники» в питаннях пожежної тактики, ще більше об’єднати зусилля в наукових дослідженнях. Щоб зробити служби порятунку обох країн (а також інших держав) ще більш досконалими, ще більш ефективними. Зараз вогнеборці України тримали унікальний досвід гасіння пожеж під час бойових дій, ворожих обстрілів тощо. Дай Бог, щоб цей досвід нікому більш не знадобився, але ми готові ним ділитися з усіма колегами в світі, щоб вони були готовими навіть до таких надзвичайних подій.

Замість післямови

Доки цей матеріал готувався до друку, з НУГЗУ прийшли нерадісні новини. Виш… ліквідовано, в ньому вже працює ліквідаційна комісія, до вересня цього року все його майно буде розподілене між іншими організаціями та установами. Легендарний учбовий заклад припиняє своє існування… Він вижив під час Другої Світової війни і, на жаль, може не пережити цю страшну війну… Ми не стали знов зв’язуватися з полковником Аветісяном, який, даючи нам це інтерв’ю, ще не знав, що чекає на його Університет. Є одна надія – що хтось, хто приймав це рішення, подумає ще раз. Бо наукова школа, яка утворювалася майже сто років, буде втрачена, і ще сто років піде на те, щоб створити щось подібне десь на новому місці…

Текст/фото: Олег Перегон
Харків