Андрій
Парамонов – відомий харківський історик,
краєзнавець, дослідник харківської та слобожанської давнини. Він – автор
декількох десятків досліджень, автор декількох десятків наукових та
науково-популярних видань, присвячених різним періодам існування Слобожанщини,
різним аспектам минулого, як маловідомим, так і взагалі вперше з’ясованим. У
2020 році Андрій Парамонов видав унікальну книгу «ХАРКІВ Німецький альбом ХХІ
сторіччя» (KHARKOW Deutsches album
XXI Jahrhundert). Ця книга стала результатом
масштабного дослідження, присвяченого німецькій громаді Харкова, як виявилося, роботи
в цьому напрямку історик продовжує і сьогодні.
Історична
довідка: Слобожанщина або Слобідська Україна – етнічно-культурний та історично
обумовлений регіон у східній частині України, територія якого збігається з
територією розташування п'яти українських козацьких полків у XVII–XVIII
століттях. Зараз ця територія поділена між двома країнами – Україною та
російською федерацією. Слобожанщина обіймає центрально-південну частину сучасної
Сумської області, всю Харківську область, північну частину Луганської області
та північно-східну частину Донецької області, а також західну, східну, південну
частини Білгородської, південну частину Воронізької, та західну – Курської
області (три останні – наразі відносяться до території російської федерації).
Першими
були лікарі
Андрій
Парамонов легко погодився на інтерв’ю нашому сайту, каже, що за час досліджень
відчув вдячність німецькому народу та тим його представникам, які в різні часи
перебували на території міста Харкова та всієї Слобожанщини.
Питаю
у історика:
– Я
знаю, що ви багато років вивчаєте архіви та стародруки. І незгодні з офіційною
версією про те, що місто Харків було засноване у 1654 році. Так коли ж, згідно
вашим дослідженням, народилося
наше місто?
– Як
поселення з незмінним, постійним населенням, яке прийшло та залишилося на цьому
місці, я вважаю, що місто Харків виникло у 1648 році, коли була заснована
слобідка при Харківський фортеці. Або початком існування міста можна вважати
іншу дату – 1646 рік, коли тут був побудований Скит Білгородського
Миколаївського собору.
–
Тобто Харків старіший, ніж написано в його сучасному «паспорті». А коли в архівах
міста, або Слобожанщини в цілому, почали з’являтися представники німецького
народу? Коли в архівах вперше згадуються німецькі прізвища, коли тут
з’являється якась німецька діаспора?
– Про
виникнення діаспори ми можемо казати лише наприкінці XVIII сторіччя, а перші згадки про німців
з’являються в архівних документах 1656-1690-х років. Першими тут з’явилися
німецькі лікарі, які постійно перебували в Білгороді, бо Слобожанські козацькі
полки відносилися до Білгородського помісного полку, і, звичайно, всі питання
медицини вирішувалися в них через Білгород.
Ці
лікарі або лікарські помічники здебільшого були німецького походження, вони
приїжджали та лікували хворих по Слобідських полках, зокрема, по Харківському
слобідському полку, або відвідували невеличкий шпиталь на декілька ліжок, який
було згодом створено в місті Чугуїв. І так було до початку ХVIII сторіччя, коли за реформами
імператора Петра І лікарі мали працювати в кожному полку, або принаймні один на
декілька полків. Ці лікарі також були переважно німцями, вони стояли там, де
знаходився військовий бригадир. Наприклад, бригадир Слобідських полків
знаходився в Охтирці, і бідолашному лікарю було дуже важко обслуговувати звідти
всі п’ять військових формувань…
Під
час перебування штабу Української дивізії у Харкові, тут було одразу два
лікаря-німця. Згодом з’являється і ще одна хвиля переселенців німецького походження.
Саме в ті часи будувалася Українська оборонна смуга, створювалися фортеці, інші
оборонні споруди. Отже, на Слобожанщину приїхало чимало військових різних спеціальностей
– інженерів, картографів тощо. З 1730 року створюються плани побудови Української
лінії, приїжджають генерали, інженери, досліджують місцевість, планують, де
розташувати редути, фортеці, вони вивчають місто Харків, роблять його план
(мапу), розробляють додаткові укріплення, щоб місто могло захиститися у разі війни.
Більш активно німецькі поселенці починають прибувати у Харків після скасування
полкового устрою, та відкриття губернатором Євдокимом Щербініним Додаткових
класів, куди активно запрошували викладачів-іноземців.
– Де
вони селилися?
– Перші поселення німецьких родин розташувалися здебільшого в Залопанській частині міста Харкова, там оселилися офіцери, військові інженери, викладачі Додаткових класів.
–
Історичний факт – одна з центральних вулиць міста Харкова мала назву Німецька
(до 1900 року, коли вона була примусово перейменована в Пушкінську). Це ж не
випадково? З чим це пов’язано? Чи це феномен саме Харкова, чи в інших містах
навколо теж було багато етнічних німців в ті часи?
– Ні,
в інших містах Харківської або Українсько-Слобідської губернії такої кількості
німців не було. А в Харкові в ті часи німці були третьою нацією за кількістю
городян. Найбільше було українців, далі йшли етнічні росіяни, а третіми –
німці. Поступово змінювався склад цих переселенців, це вже були не тільки
лікарі або офіцери та дворяни. В Харків приїжджають німецькі вчителі, вони
працюють в Колегіумі, пізніше Додаткових класах. Згодом з’являються вчителі,
які готують учнів в приватних пансіонах. А в 1805 році починає роботу
Харківський університет, з його появою кількість німців у місті набагато
збільшилася за рахунок професорів та викладачів, ремісників яки приїхали за
запрошенням Василя Назаровича Каразіна, засновника Харківського університету.
Така
кількість німецьких поселенців в той час була хіба що у Санкт-Петербурзі,
Москві, але для губернського міста це справді феномен. На Слобожанщині,
принаймні, іншого такого міста не було, і улиця з назвою Німецька виникла
тільки в Харкові.
Історична
довідка: у 1651-1765 роках Слобожанщина відносилася до території Слобідських
козачих полків, з 1765 року вона входить до Слобідсько-Української губернії
Російської імперії, у 1780 році губернію скасовано, замість неї створене
Харківське намісництво, у 1796 році – знов відновлена Слобідсько-Українська губернія,
а у 1835 році вона перейменована на Харківську губернію, яка ліквідована у 1925
році. А у 1932 році була створена Харківська область, в яку частково увійшли
Слобожанські землі.
Андрій
Парамонов підкреслює:
– Я
вважаю, що цю назву – Німецька – треба повернути назад. Зараз в суспільстві
точиться жвава дискусія про перейменування цієї вулиці. Є багато різних
пропозицій, наприклад, пропонується надати їй ім’я нашого мандрівного філософа
та поета Сковороди. Але я вважаю, що було б історично справедливо, якби ми
повернули цій вулиця саме назву Німецька, адже жоден народ, мабуть, не зробив
для Харкова стільки добра, не приніс стільки користі, як німці, які відігравали
важливу роль в житті міста в різні періоди його історії.
А
щодо історії самої назви вулиці, то вона виникла тому, що на початку цієї
вулиці колись проживало декілька родин німців, які служили у внутрішньому
гарнізонному батальйоні міста Харкова. І коли у 1804 році губернський землемір
Драгомир почав надавати назви вулицям (йому доручив це тодішній губернатор
Бахтін), він дав вулиці саме таку назву. В ті часи ця вулиця була дуже
коротенькою, за нею розпочиналася дорога на вже заплановане Друге міське
кладовище, яке в подальшому отримало назву Каплуновське. Отже, ця назва ніяким
чином не пов’язана з німецькими професорами або з німецькими ремісниками, які
також були запрошені Каразіним. Вже сьогодні відомо, де саме вони за
жеребкуванням отримували собі подворові місця – і це було ніяким чином не на
Німецькій вулиці. Але пізніше, після 1840-х років, коли кладовище було
зачинене, а вулиця подовжена – на ній дійсно оселилася велика кількість
німецьких родин. Саме на цій вулиця збудували собі садиби брати Гельдеріхи,
професор Рейнхарт, ветеринар Рапп, і багато-багато інших. Тобто вони вже
селилися на Німецькій вулиці, вочевидь, їм сподобалася її назва.
Німецький
присмак харківських традицій
–
Ваша книга, видана до початку україно-російської війни, розповідає про десятки
будинків Харкова, збудованих німецькими переселенцями, або за їхні кошти.
Скажіть, наскільки, на вашу думку, на архітектурний стиль міста Харкова
вплинули німецькі традиції, або, формулюючи по-іншому, наскільки обличчя
Харкова має німецький акцент або німецький присмак?
–
Якщо мова йде про давні історичні періоди, я б сказав «ні». Бо у нас довгий час
не було архітекторів-німців. Хтось вважає, що архітектор Тон (1794 – 1881) має
німецьке походження та може вважатися німецьким архітектором. Але насправді це
був «обрусєвший» німець – народився і навчався в Санкт-Петербурзі, був
православним, його батьки – теж, будував у стилі неокласицизму – тобто ніяких
німецьких мотивів в його творах не знайдеш. А коли ці мотиви з’являються в
Харкові? Наприклад, псевдоготика. Так, є такі будівлі, але створили їх
здебільшого не німці. Наприклад, в псевдоготиці зроблений палац Масловича
1820-ті роки на Гийовці. Але Маслович не німець, і будували місцеві
архітектори. Палац у Шарівці будував Савва Васильович Ольховський, а потім
добудовував його син Петро, які також не мали до Німеччини ніякого відношення.
Потім палацом володіли Гебенштрейт, Кеніг, але до будівництва палацу вони не
мають відношення.
Про
архітектурний німецький вплив можна говорити тільки з початку ХХ сторіччя, коли
в Харкові дуже велика кількість замовників та будівельників дійсно створюють
будинки для німецьких родин в традиційних для Німеччини стилях. Як приклад
цього можна привести вулицю Максимільянівську, де є два будинки, побудовані для
німців архітектором Юлієм Цауне в суто німецькому стилі. Щоправда, сам Юлій
Цауне прямого відношення до Німеччини не має, він народився в Латвії, навчався
у Санкт-Петербурзі, але, безумовно, бачив німецьку архітектуру і під час
відвідування різних міст, і на кресленнях та у журналах тих часів.
В
стилі німецького модерну був створений будинок Максиміліана Гельферіха
(племінника промисловця Гельферіха) на вулиці Чорноглазівський. Архітектором
цієї споруди був Ржепішевський, який запозичив цей стиль під час перебування в
місті Рига. Тоді наші архітектори та інженери виїжджали, щоб ознайомитися, що
та як будується Європі, відвідували Польщу, інші країни. А ще трохи пізніше в
Харкові з’являються справді німецькі архітектори – Гінш, Штакеншнейдер та інші.
Отже, з приходом ХХ сторіччя можна казати про вплив німецької архітектури на
Харків. До революції 1917 року будинків, створених у німецькому стилі та за
німецькими традиціями було десь 50, на сьогоднішній день їх збереглося біля 10…
– В
вашому альбомі розміщені чудові фото цих будинків, які, безумовно, є прикрасою
Харкова. Ці фото зроблені до початку агресії росії проти України. З тих пір в
Харкові відбулися страшні руйнування внаслідок бомбардувань та обстрілів. Чи
вціліли ці будинки, чи можна їх реставрувати?
– Всі
будинки, які пов’язані з німецькою діаспорою, вціліли у Харкові, жодна з цих
пам’яток не була зруйнована під час бойових дій. Якимось уламками хіба що
посікло будівлю на вулиці Бажанова, 14, але це можна швидко виправити. Нажаль,
набагато більшу біду для наших історичних та архітектурних пам’яток принесло
недбале ставлення посадовців до архітектурної спадщини. Це почалося ще десь з
2004 року, коли до 350-річчя міста Харкова стали казна як розмальовувати фасади
у історичному центрі. Обласні архітектори легко давали дозволи на перебудову,
на реконструкцію, а то й на знищення пам’яток архітектури та історії. Якщо
порахувати, центр міста знищили ми самі, хтось цілеспрямовано, заради грошей,
хтось – своїм мовчанням, в результаті унікальні будівлі або вже просто не
існують, поступившись місцем комерційним об’єктам, або спотворені та
перебудовані до такого стану, що їх важко упізнати.
Німецьке
коріння Харкова
–
Архітектура – це лише частина життя. А як вплинули німці на інші галузі, зокрема,
на медицину, підприємництво, науку тощо? Наприклад, досі у харків’ян популярним
є магазин солодощів «Ведмедик», який було відкрито у 1900 році виробником
цукерок Борманом?
– Так, це був магазин Жоржа Бормана, який побудував кондитерську фабрику на вулиці Коцарській. І сьогодні це підприємство – гордість нашого міста. Але ми повинні пам’ятати, що практично жодна нація не зробила для міста Харків стільки, скільки зробили німці. Всі потужні підприємства Харкова з середини ХІХ сторіччя були створені за небагатьма виключеннями саме етнічними німцями. Завод Трепке, завод Мельгозе, завод Гельферіх-Саде, завод Пільстрема, завод Бергенгейма, це – відомі на всю Російську імперію підприємства тих часів. Ще досі в різних містах колишньої Російської імперії знаходять керамічну плитку з маркуванням «Заводу Бергенгейма» – і це є визитівкою Харкова на всі часи. В Європі в ті роки, безумовно, випускали керамічну плитку, але вона була дуже дорогою. А Бергенгейм створив підприємство, яке змогло перетворити цей продукт на масовий, доступний багатьом. Гельферіх зробив величезний та потужний завод по виробництву сільгосптехніки та насичував ринок цими машинами та механізмами, тобто впливав на розвиток аграрної справи усієї тодішньої держави. Завод Пільстрема виробляв такі речі, які раніше завозилися лише з Західної Європи, а відтепер вони стали доступні тут, у Харкові!
Андрій
Парамонов продовжує:
–
Якщо проаналізувати, хто був самим щедрим благодійником в історії Харкова за
всі часи, то це буде Максиміліан Християнович Гельферіх. Він був і найбільшим
платником податків у Харкові, більше нього ніхто не сплачував у казну міста. А
ще він давав просто шалені гроші на благодійність. І з цими благодійними
внесками ніхто не зможе зрівнятись, мабуть, ніколи! Він на лютеранську свою
громаду жертвував менше, ніж на весь Харків!
– Ще
одна постать благодійника – Леонард Леопольдович Гіршман, який не тільки
збудував для бідних безкоштовну клініку, сам лікував багатьох харків’ян
безкоштовно, але ще й допомагав великій кількості людей… Це людина-легенда у
Харкові…
– У
нас були й інші лікарі-німці, які розвивали медицину, рятували людей. А жіноча
освіта? Перша жіноча школа взагалі у Харкові – це Лютеранська Вознесенська
гімназія, створена переважно німецькими переселенцями. Та й взагалі становлення
освіти в Харкові мало великий німецький вплив. Не кажучи вже про те, що перші
парки в місті Харкові – це теж справа рук німців: фон Буксгевдена та, фон Мінстера.
Першим в наше місто привіз троянди лікар Іоган Гіорт. За яку справу не
візьмемось – німці скрізь залишили місту свій добрий слід.
– А
чому вони це робили?
– Для
них Харків став другою Батьківщиною. Вони здебільшого приїхали сюди ні з чим –
бідними людьми, бо в ті роки в Німеччині було перенаселення. Вони приїжджали в
Харків, і ті, хто мав хист, хто міг реалізуватися в якийсь справі – досягали
успіху і були вдячні за це. Наприклад, Гельферіх приїхав у Харків і став
спочатку прикажчиком у родини Саде. А Мельгозе приїхав у Харків слюсарем, в
нього був досвід, він відкрив маленьку майстерню і з цього розпочав свій шлях.
Тобто вони майже усі починали з чогось маленького, а потім створювали
колосальні підприємства, крок за кроком. Чому вони вкладали такі шалені гроші в
благодійність? Тому що для них Харків став рідним містом, а місцеві мешканці –
друзями та колегами по бізнесу. Не можна не згадати німців і коли мова йде про
видавничу справу: Дредер, Дарре. Наприклад, Дредер видавав наукові книжки
вчених Харківського університету, так ось, він друкував їх набагато більше, ніж
це робила власна університетська друкарня! Вони хотіли бачити місто Харків
потужним, красивим, успішним, розвинутим, європейським… І ми повинні бути за це
їм вдячними!
Поганий
кінець прекрасної історії
Андрій
Парамонов з сумом каже, що історія багатьох родів німецьких поселенців Харкова
та Харківщини, всієї Слобожанщини, закінчилася великою несправедливістю:
–
Розпочалася Перша світова війна, йшов 1914 рік. По всій Імперії почалося
цькування німців, їх почали підозрювати у шпигунстві на користь Німеччини,
просто принижувати, не давати можливості працювати, заробляти собі на хліб.
Були закриті всі видавництва Харкова, які належали етнічним німцям, а деякі з
них навіть були відправлені до Сибіру. Один за одним ці працьовиті та
талановиті люди були змушені у 1918 році виїжджати за кордон, інколи навіть
цілими поселеннями. Це було дуже несправедливо та не по-людськи, адже
харків’яни любили цих людей, на їх честь називали вулиці, провулки, окремі райони
або будинки. Ще й досі десятки народних та офіційних назв міста Харкова
нагадують нам про цих людей: Посад Баронський, озеро та хутір Буксгевдена,
лютеранський сад та Лютеранське кладовище, Максиміліанівська вулиця, вулиця
Гіршмана тощо.
–
Ваша книга «Німецький альбом» вражає глибиною проведеного дослідження та
кількістю зібраних історичних фактів. Як було здійснено це дослідження?
– Дослідження
замовила громадська організація Рада німців України, за її рахунок також було
видано цей альбом. Вони подарували частину накладу провідним бібліотекам,
навчальним закладам, а деяку частину інформації з книги Рада розмістила на
своєму сайті.
– Чи
продовжуєте ви дослідження німецької тематики в історії Слобожанщини?
–
Так, я продовжую ці дослідження. Зараз готується до видання книга, робоча назва
якої «Лютеранська громада міста Харкова». Звичайно, це не тільки про німців,
але переважно лютеранську громаду складали саме етнічні німці. Замовником цієї
книги стала сучасна лютеранська громада Харкова. Це буде перше видання в
колишній Російській імперії, в якому буде досліджене життя лютеранської громади
окремого міста.
– Ви
розповіли про життя німців у Харкові. А як їм жилося в решті населених пунктів
Слобожанщини, чи їх там просто не було?
– Звичайно, були. На півдні губернії жили німці-меноніти, поселенці, які сформували там свої селища, що суттєво відрізнялися від решти населених пунктів. Наприклад, німці відразу проводили собі водогін, будували цікаві незвичні для наших країв споруди, все їхнє життя було структуроване: вони прокладали якісні дороги, були дуже трудящими. Підприємці німецького походження відкривали у різних населених пунктах Слобожанщини майстерні, парові млини, цегляні заводи, і таких прикладів дуже багато. Коли вони були змушені масово отримувати документи для виїзду за кордон, ми бачимо по архівних записах, яких працьовитих людей втратила Україна, яких енергійних та талановитих. А їхали через те, що в них, як і в Харкові, арештовували майно, якщо вони не отримали громадянства Російської імперії, були репресії, це підкосило німецьку діаспору Харківської губернії, хоча, звичайно, виїхали не всі, деякі етнічні німці і сьогодні живуть та працюють поруч з нами. Отже, у мене немає жодних вагань щодо назви вулиці, яку у 1900 році перейменували на «Пушкінську». Я впевнений, що вона має повернути собі своє справжнє славне ім’я – Німецька, як знак вдячності харківської громади своїй німецькій частині, тим більше, сьогодні, коли під час війни і німецька діаспора тут, і сам німецький народ стільки допомагають Україні у боротьбі за виживання.
Текст/фото:
Олег Перегон
Фото Андрія Парамонова (біля колишньої садиби Фердинанда Доберта та на
презентації його книги) з його особистого архіву.
Харків
На фото:
Вулиця Пушкінська – саме тут, на початку Німецької вулиці (таку назву вона
колись мала) і оселилися свого часу німецькі військові, які захищали місто
Харків та на честь яких ії було найменовано.
Сумська, 19 – одна з найкрасивіших будівель Харкова, доходний будинок
страхового товариства «Життя», збудований за проектом архітектора Миколи
Штакеншнейдера.
«Ведмедик» – найулюбленіша для усіх дітей крамниця міста Харкова, яку відкрив у
1900 році німецький кондитер Жорж Борман. Нажаль, зараз, після російського бомбування
її зовнішні вітрини були тимчасово замінені на фанеру.
Сумська, 22 – будинок барона фон Розена, військового діяча та міського
посадовця. Цей будинок довгі роки був місцем зустрічей представників
інтелігенції – на вечорах у Розенов бували відомі поети, письменники, діячі
культури та мистецтва, посадовці та військові офіцери.
Сумська, 28 – садиба Фрідріха Альбрехта професора
медицини, одного з засновників Харківського медичного товариства, збудована у
1850 р. на окраїні міста (зараз це майже самий центр Харкова).
