Євген Вольнов – один з найпопулярніших
блогерів сучасної України. Суворо кажучи, Євген – пранкер, тобто представник
несерйозної та навіть бешкетної, з точки зору деяких, спільноти. Але його
пранки надихають тисячі українців, а сам він вже давно став символом
українського інформаційного спротиву, потужним та талановитим.
На місці Євгена багато хто, мабуть, «схопив би зірку» і цілодобово пишався досягнутим. Але він – не з таких. На інтерв’ю
зголошується просто і легко, за лічені хвилини після контакту. Усі питання –
лише технічні, хто з нас яку платформу більш любить, кому де більш зручно
спілкуватися. Ті, хто порівнюватиме відео версію та текстову версію, обов’язково побачать розбіжності, адже наше
спілкування відбувалося на різних платформах одночасно, отже, кожна версія є
унікальною – і текстова, і відео, бо неможливо увійти у одну й ту саму річку
двічі. Та й не можна увійти у одну й ту саму річку навіть один раз…
Війна – то особисте
Питаю у Євгена Вольнова:
– У Викіпедії пишуть,
що ваше справжнє ім’я – Микита Кувіков. Чи є це правдою?
– Це все відносно, – як мене знають люди, або
як я вказаний в документах. Я вважаю себе Євгеном Вольновим, а в документах,
так, написано «Микита Кувіков». Кожен
має право вважати себе тим, ким він захоче. Я себе вважаю Євгеном Вольновим,
так мне знають усі.
– А чи правда, що ви народились у Донецьку?
– Так, правда.
– Тобто для вас все, що там відбулося та
відбувається – то особиста трагедія?
– Так, і для мене це – особиста подвійна
трагедія, оскільки ще в дитинстві я з родиною переїхав у Крим, отже, всі місця
мого дитинства наразі повністю окуповані. Я не можу повернутися туди, де я зростав,
це дійсно важко, і, так, це персональна трагедія.
– Я розумію, що про це неможна казати
докладно, але чи є у вас якийсь зв’язок з тими родичами, друзями, які лишилися
на окупованих ворогом територіях, чи знаєте ви, живі вони, чи ні, адже в таких
ситуаціях найстрашніше – це невідомість…
– Так, в мене є зв’язок, я знаю, що там з
ними відбувається.
Пранк як мистецтво
– Один з найвідоміших ваших пранк-образів –
це майор Чорнобаєв. Як він з’явився? І чому він виник, це було помстою за вашу
малу батьківщину, чи були якісь інші причини його створення?
– Починаючи з перших днів окупації я почав
діяти в цьому напрямку. Ще не було майора Чорнобаєва, він виник значно пізніше,
коли вже слово «Чонробаївка» стало мемом. А тоді були інші постаті, інші
можливості, інші ситуації, там, де я міг щось зробити, щоб воювати з ними. Я
маю на увазі контрпропаганду, інформаційний супротив. Я не знаю, як інакше може
реагувати людина, рідне місто якої окупували. Тобто просто підняти руки та
сказати: «Я здаюся» – це не мій шлях, я не знаю, як таке можна зробити.
Поступово я зростав, як професіонал, я навчався тому, що я зараз вмію, в першу
чергу це пов’язано зі дзвінками, але й є якась контрпропаганда на ютьюбі, вона також якийсь час мала якийсь
сенс. Після 24 лютого (дата початку повномасштабного вторгнення) я так не
думаю, я маю на увазі, що з того дня вже немає сенсу в контрпропаганді.
– В «Вікіпедії» пишуть, що ви – дизайнер,
ІТ-шник, розкажіть, чим ви займалися до пранку, до всієї цієї історії?
– Я, в принципі, глибоко в ІТ, в різних
сферах, я керую проектами, я розповідаю програмістам, що їм треба робити. Це
моя робота. Це основна моя професія – проджект-менеджер. Окрім телефонних дзвінків. Десь вісім років
досвіду в цьому питанні в мене вже є. І в ДрукАрмії я виступаю і в цій ролі – в
ролі проджект-менеджера
також.
– Та ж «Віки» пише, що ви любите пранк з
дитинства. Чи пам’ятаєте перші свої пранки, хто був їх мішенню?
– Це, мабуть, однокласники, були якісь
рандомні дзвінки, тоді ще існував дисковий телефон, можна було набирати
випадкові цифри… Я не думаю, що тоді це було щось оригінальне. Я думаю, всі
діти, які мали доступ до телефонів, чимось подібним займалися в тій або іншій
формі. Пам’ятаю, що один з пранків моїх викрили, і всім стало зрозуміло, що то
був я.
– А як виник псевдонім Вольнов, звідки
взялося це прізвище?
– Це – дуже популярне прізвище жертви
пранкерів, свого роду прізвище-мем. Я взяв його в якості свого роду СЕО-ходу,
оскільки вже на той момент слова «пранк» та «Вольнов» були однаково популярні
та пов’язані між собою. Тобто мені було на той момент легше розкручувати свої
канали.
– Все ж таки, як з’явився майор Чорнобаєв, це
було до відомої Чорнобаєвки, після неї?
– Під час, під час Чорнобаєвки. Ці дзвінки
мають бути зрозумілими тільки для українців. Жоден росіянин не зрозуміє, що то
за Чорнобаївка, про що йде мова. А наші дійсно це розуміють, тому в усіх
сценаріях я намагаюся закласти такі прикольні імена, щоб це було смішно, але не
всі зрозуміли. Тобто був там майор Ділдошмяков, або майор Спиртобризгов,
капітан Хаймарсов, тобто такі приколи, які в простій розмові не викликають підозри у співбесідника, а для слухача
це створює ефект абсурду. І на цьому абсурді побудовано багато гумору.
– Я прочитав вашу біографію і ніде не
знаходжу у вас військового досвіду. Втім, коли чуєш голос майора Чорнобаєва, ти
віриш, що це говорить справді військовий. В мене є невеличкий військовий
досвід, і в нас були колись окремі заняття «відпрацювання командирського
голосу», під час яких ми орали як недорізані, щоб змусити уявних солдат щось
там робити або не робити. Як вам вдалося такий голос зробити, де ви його
відпрацювали?
– Ні, військового досвіду в мене справді
нема. Це – звичайна акторська майстерність. Втілення в образ. Я чув, як
спілкуються військові, я маю декількох знайомих військових, в них такі голоси,
що не наслухаєшся. Я слухаю, копіюю, стараюся, щоб вийшло максимально
автентично.
– Це були якісь репетиції, якісь
відпрацювання, якісь тренування. Я не вірю, що можна просто так зателефонувати
і одразу почати говорити голосом, наприклад, майора Чорнобаєва?
– А чом би й ні? Кожний дзвіночок це й є
репетиція наступного. Може, перший був не таким якісним, як другий, а третій
був ще кращим, а п’ятисотий вийшов ідеально. Це так і працює. Я люблю
тренуватись на живих дзвінках. Не сидіти щось там собі вигадувати, думати,
теоретизувати, а одразу телефонувати і в процесі воно якось виробляється. Ти
відчуваєш реакцію, ти розумієш, як працює те чи інше, що підсилити, що залишити
на наступні дзвінки, а що треба прибрати.
– Ви пишете собі якісь нотатки перед
дзвінком, якісь сценарії, або це абсолютна імпровізація як джаз?
– Як джаз, так, але це треба відчувати. Це
вже настільки відпрацьовано, що ніякі нотатки не потрібні. Але для цього
потрібна практика й практика. Нотатки – іноді можна записати декілька тез, які
можна використовувати в дзвіночку. Або коли це замовний дзвінок – тоді робиш
собі нотатки, щоб не забути, що за подія в людини, як кого звуть.
– А що, бувають і замовлення?
– Ну, це теж моя робота. Я роблю дзвінки на
замовлення. Бувають різні замовлення – і прикольні, і веселі, все залежить від
того, що потрібно. Наприклад, я можу зателефонувати дівчині, це дуже популярний
сценарій, і повідомити, що надходять скарги у Товариство захисту тварин, бо
вона миліша за кошеня. І називаю ім’я чоловіка, який попросив, щоб я до неї
зателефонував. Подарувати квіти – це не прикольно, вони зав’януть, і все. А тут
є запис дзвінка, цікавою є реакція людини на дзвінок, тобто є що згадати і над
чим посміятися. Сценаріїв купа, є з чого вибирати, я можу назватися колектором
і «вибивати» борги, це постійно замовляють на дні народження своїм друзям. В
частині таких пранків замовники хочуть, щоб абонент дізнався, що телефонував
саме я, але буває й так, що замовник не хоче, щоб я представлявся, щоб той,
кого розігрують, знав, що це зробив саме я. Щодо упізнання голосу, то більшість
чула мене тільки з аудіотехніки гарної якості, а в телефоні якість невисока,
тож, голос звучить по-іншому. Тому частіше за все не впізнають.
– Зараз війна, і дійсно ваші дзвінки росіянам
мають велике значення. Але, дай Боже, приходить Перемога, війна скінчається, чи
будете ви продовжувати пранки, якими будуть тоді ваші сценарії?
– Дивіться, в мене це добре виходить, я в
цьому професіонал. Я вчу людей це робити. Я не бачу сенсу зупинятись, тим
більше, якщо чесно, важко, я думаю, знайти людину, яка має стільки досвіду у
цьому питанні як я. Це в мене виходить, це подобається людям, чому я маю в
цьому зупинятися?
– Як ви вважаєте, пранк – це мистецтво чи це
журналістика? До чого це віднести?
– Це може бути журналістика, тим більше, що мені іноді вдається дістати з людини ті речі, які б вона ніколи не сказала співбесідникові, що б представився: «Я – журналіст». Коли людині телефонують і кажуть: «Я журналіст», вона відразу починає фільтрувати інформацію, яку видає. А коли я прикидаюсь начальством або другом, ще кимось, я не знаю, чому так виходить, але часто люди мені розповідають більше, ніж вони б розповідали комусь іншому. Мабуть, тому, що я вмію так спілкуватися. І тому іноді ті розмови і той спосіб, який я використовую, дає більший результат, ніж звичайний журналіст, який телефонує від імені редакції за редакційним завданням щось з’ясовує. Так, я вважаю це журналістикою. Так, мабуть, це якісь норми журналістики порушує, але, якщо чесно, мене це не дуже бентежить. Нас що цікавить? Нас цікавить реальність, нас цікавить результат, а не проблема, як залишатися в якихось рамках, тим більше, в мене немає редакційного завдання, я роблю те, що вважаю за потрібне. І якщо для того, щоб добути інформацію, треба кимось прикинутися – я роблю це не вагаючись. Але, в принципі, журналісти завжди так робили, якщо чесно. Славнозвісна журналістка, яка працювали на Пінкертона, наприклад, прикидалася навіженою, її закрили в будинок для психічно хворих, а вона вийшла і розповіла усім про ті жахи, які там коїлись. Так само й мої дзвіночки націлені на збір та розповсюдження інформації. Бо що таке журналістика? Журналіст має щось дізнатися та розповсюдити цю інформацію. Так, іноді я можу бути заангажованим в якихось питаннях. Але ми знаходимось в такій ситуації, що ми не можемо грати роль Швейцарії, типу ми тримаємо якийсь нейтралітет. На нас напали, ми маємо величезні проблеми, нас прийшли знищити, загеноцидити, тому я не бачу жодної проблеми в тому, що є якийсь перекіс в бік добра та нормальних людей, і не підтримка позиції «не все так однозначно, треба почути інший бік». Ми вже все почули і все побачили з іншого боку. Тому це й є журналістика. Але ж тому що це прикольно виходить, не так, як у інших, це, звичайно, мистецтво. Це не так просто, і це роки праці. Щоб щось гарне зробити в будь-якому мистецтві, треба багато працювати, це не виходить за тиждень занять живописом або музикою, для цього потрібні роки й роки праці, своє бачення ситуації, наприклад, через телефонні дзвінки. Тому це й мистецтво теж.
– Повертаючись до ваших популярних пранків,
ви спілкувалися з ворогом, з родичами тих вбивць, що прийшли на нашу землю. Чи
не було вам огидно, важко? Як вдавалося стримуватися, щоб не сказати чогось
зайвого?
– Ну, по-перше, я не завжди стримуюсь… Важко
було, коли мені потрапили роздруківки розмови, в якій один з окупантів питає
свою жінку, а чи не проти вона, щоб він привіз їй дитину з Луганська. І вона
йому відповідає: «Ти знаєш, я як раз хотіла тебе про це попросити». Тобто ці
люди так спокійно спілкуються з приводу викрадення дитини. Це дійсно було
важко, але важко у тому сенсі, що важко повірити, що це реальність, що це
дійсно коїться зараз, в 2023 році, і ми живемо в світі, де дітей крадуть якісь
орки і вивозять в свої печери та землянки на болотах. Це дійсно жахливо. А
спілкування з цими потворами для мене як розвага, тому що я розумію, якщо вона
буде волати, тим, хто послухає, буде приємно, і мені приємно слухати, як вони
волають. Кожного разу я намагаюся досягнути максимального результату. Як в мене
написано на сторінках в соціальних мережах, «Я – відповідальний за гарний
настрій українців та поганий настрій росіян». Ось тому й працюю.
– Дуже багато ваших шанувальників і в моїй
родині, і серед знайомих, вони дякують за вашу роботу. А чи є у вас якийсь
глобальний висновок з усіх цих дзвінків «за порєбрік»? Хто вони? Що вони? Що
це трапилося з ними? Сусіди жили з нами
поруч, роками все було більш-менш «гаразд» в лапках, і тут таке? Подуріли, чи
що?
– Саме «в лапках», ніколи це не було
нормально. Завжди був шовінізм, завжди було приниження, завжди були спроби
насміхатись над мовою, завжди були ці ідеї, що ви там не нація, що ви якесь
відділення «вєлікіх рузскіх». Я вважаю, що вони просто мали прикидатися нормальними
людьми до повномасштабного вторгнення, а зараз їм вже не треба прикидатись,
зараз вони просто показують вже своє реальне обличчя. А реальне обличчя — це
ґвалтівники, вбивці, це люди, які ратують за геноцид сусідів, я вважаю, що
наразі ми бачимо, хто вони є, і, як добре сказав Залужний, що треба їх вбивати,
вбивати і ще раз вбивати. Їх неможна перевиховати, їм неможна щось пояснити, бо
вони відверто вважають, що всіх нас треба вбити, тому що ми не хочемо жити в
тому лайні, в якому живуть вони. Тому вся ця ситуація – на багато десятиріч
вперед, і нам треба зрозуміти, що не буде повернення в 2019 рік або в 2022 рік.
Те життя, яке в нас було до 24 лютого 2022 року, воно закінчилося назавжди.
Деякі думають, що буде Перемога, і повернеться 23 лютого 2022 року, але цього
вже ніколи не буде. Кількість жертв, які вже є, кількість знищених населених
пунктів, кількість болю та психологічних травм, які ми всі отримали внаслідок
ракетних атак, внаслідок інших проявів війни, вони змінили нас, вони змінили
все, що навколо. Життя далі можливе, але воно ніколи не буде таким, як до
вторгнення.
– Я собі уявляю (бачив в житті, в фільмах),
як людина реагує на смерть когось з близьких людей. В деяких ваших пранках ви
телефонуєте рідним головорізів путлєра та повідомляєте, що вони загинули. Те,
що ви фіксуєте у росіян як реакцію, це якось ненормально, так не має бути. Чим
це обумовлено? Це ви підбираєте такі номери, де живуть якісь придурки, чи це
вони всі там зараз якось схиблені? Як ви це пояснюєте?
– Я вважаю, що вони зараз грають певну роль.
Тобто вони десь побачили таку реакцію, можливо, в серіалах чи ток-шоу, і
копіюють цю модель поведінки. Вони надягають на себе ці патерни поведінки, і не
виходять з них навіть під час отримання інформації про загибель свого сина,
чоловіка, брата тощо. Лише декілька разів я стикнувся зі щирою нормальною
реакцією, це не була спроба грати якийсь образ, але це були діти, або дочка або
сестра окупанта, тобто людина, яка ще не встигла всмоктати в себе все те лайно,
в якому вони живуть. А більшість – просто грають роль, наприклад, коли я кажу,
що грошей компенсації за загиблого вони не отримають, одразу перестають волати,
починають сперечатися, мовляв, як ми
будемо без грошей, чому не буде грошей… Я думаю, що вони не здатні до
емпатії в принципі.
– А чи були на тому кінці дроту такі люди,
які б викликали у вас не те, що повагу, а хоча б нормальні відчуття, чи це
суцільна темрява?
– Якщо чесно, я не вважаю, що вони
заслуговують на якесь гуманне ставлення після того, що вони зробили. Вони
викреслили себе з переліку тих, до кого можна відчувати емпатію або якийсь
жаль. Вони мають отримати те, що отримали ми, і в десять разів більше за все,
що вони зробили з нами. Всі вони. Я не вважаю, що на тому боці є хтось
невинний, я не вважаю, що діти або ще хтось з боку росіян є чимось кращі. Їх
батьки це почали, їх батьки це підтримали, їх батьки продовжують це
підтримувати, тому вони мають всі за це заплатити. Може, це звучить жорстоко,
але чому наші діти мають гинути, а їхні – відчувати себе ОК і «відмазуватись»
тим, що вони тут ні до чого. Я вважаю, що має бути помста, і помста має бути на
всіх рівнях. Я дуже хочу бачити їх міста палаючими, я дуже хочу , щоб вони
сиділи по підвалах і боялися ракетних атак. Я не знаю, чи можливо це, і чи буде
це, але я не бачу ніяких проблем, навіть після того, як ми виженемо їх з нашої
території, робити щось, щоб на росії було неспокійно. Я не буду озвучувати,
конкретно що, але робити так, щоб вони розуміли, звідки це прилітає, і за що це
прилітає. І я дуже сподіваюся, що це не зупиниться 10-20-30 років. По-перше,
дякуючи сайту «Миротворець» у нас є майже всі імена, велика база імен
злочинців, як пропагандистів, так і тих, хто брав в руки зброю, вони мають
відповісти всі, а ще – ті, хто їм допомагав. Адже коли їдуть нас вбивати
окупанти, хтось збирає їм гроші, їжу в дорогу, одяг тощо. Хтось купує їм дрони,
тобто є люди, які свідомо беруть у цьому участь. Тобто вони – спільники
вбивств. А спільники мають відповідати разом з виконавцями злочину, тому це має
відбутися.
– Які у вас плани на найближчі часи, які
пранки ви зараз готуєте?
– Секретів ніяких немає. Виникає якась цікава
інформація, виникають нові номери телефонів – і миттєво з’являється ідея і я
телефоную. Це відбувається дуже швидко. Я не сиджу і не планую. Часто це
експромт. Багато часу на роздуми немає.
– Я знаю, що вам вдавалося змусити задонатити
на ЗСУ росіян, і що вони вам видавали секретну інформацію, наприклад, кількість
загиблих в якихось боях, так?
– Так-так, це була соціальна інженерія
(сміється).
– А яким з пранків ви найбільше пишаєтесь?
– Я пишаюсь тим, що проти мене порушені карні
справи на росії. Це, в принципі, відзнака моєї діяльності. Я вважаю, що якщо
вже держава починає на тебе рипатись, вішати якісь суди, Кадиров щось
кукурікає, чувак зі слідчого комітету рф починає розповідати, що терористи з
днр мене викрадуть, – ну, це означає, що я крові їм попив трохи, так? А пишаюся
я спецоперацією «За двома зайцями», коли мені вдалося двох російських
терористів відправити в Крим і всім показати, що вони готові вбивати мирне
населення за якихось 150 тисяч фублєй. Ну, це був гарний пруф, і ніхто не
скаже, що це постановка, оскільки цих людей можна знайти і все перевірити.
– А чи ставали ви самі жертвою пранків, хтось
намагався вас розіграти телефоном?
– Так, спроби такі були, і неодноразово, але
я, як професіонал, завжди це помічав, отже, перепранкувати пранкера ще нікому
не вдалося.
«Миротворець» – сайт, який працює на Перемогу
– В 2018 році ви стали обличчям сайту
«Миротворець». Як це трапилося? Як працює сайт зараз?
– «Миротворець» – це сайт журналістських
розслідувань. Я також займаюся журналістськими розслідуваннями, тому пропозиція
стати прес-секретарем і іноді пояснювати, що таке «Миротворець», говорити від
імені «Миротворця» мене не здивувала. «Миротворець» продовжує збирати
інформацію про злочинців як ззовні, так і всередині країни. Тому що ми маємо
зараз величезну проблему з запроданцями, з тими людьми, які діють проти
національної безпеки України, які намагаються ослабити Україну. Різними шляхами.
І закуповуючи яйця по 17 гривень, і вкидаючи якусь брехню в медіа, наприклад,
журналісти, які розповідали, що в Бучі нічого не було. Вибачте, це – свідомі
дії, які направлені проти України. Я вважаю, що всі мають знати цих людей, і по
ним має бути інформація, тим більше, що інформація там збирається з публічних
джерел, тобто будь-хто, в принципі, може зібрати цю інформацію. Просто
«Миротворець» це робить за лінивих людей, і одразу дає доступ для всіх, хто
хоче побачити, хто що робив всі ці 10 років і зараз робить. Я не думаю, що щось
може змінитись в найближчий час, і ця робота буде продовжуватися. А цією
інформацією можуть скористатися усі країни, які хочуть знати, кого вони
пускають на свою територію, як поводитися з цією людиною. Бо хтось підтримав
колись окупантів, а потім намагається це приховати. Не вийде! Інтернет все
пам’ятає.
– Як представник цього сайту, скажіть, які
зараз є оновлення? Хто зараз є наш найбільший ворог? Колаборанти? Провокатори?
– Важко відповісти. Нашим найбільшим ворогом
залишаються рабські вимірати і ті люди, які працюють за гроші рабських
виміратів. Це як колаборанти та запродаці, так і навідники. Але навідники – це
дрібна штука, вони мають отримати своє, але є більш складні схеми, наприклад,
люди в Адміністрації Президента, які саботують діяльність розвідників, нагадаю
ситуацію з Червінським. Я вважаю, що це підпадає під 111 статтю Кримінального
кодексу України, де є такий пункт: «Свідомі дії , спрямовані на зменшення
обороноздатності України». Якщо хтось «закриває» людину, яка спромоглася
викрасти Цемаха, головного свідка по Боїнгу, а потім його віддають, причому всі
знають, якою ціною цього Цемаха було взято в полон: один наш професіонал
втратив життя, а інший – втратив ногу. А потім його віддали по дзвінку путіна –
я вважаю, що це зрада. Його треба було передати в Гаагу, а не путіну. Я вважаю,
що після Перемоги всім цим діям і Єрмака, і Зеленського, і інших буде надана
публічна оцінка. І, сподіваюсь, вони понесуть відповідальність.
– Як ви вважаєте, ті ворожі «консерви», яких
було заслано до нас в різні роки, вони вже скінчилися, чи ще є законсервовані
ворожі агенти, яких ми не знаємо? Іншими словами, чи використала вже росія всіх
своїх агентів в Україні?
– Звичайно, є. Я не можу зараз називати
конкретних імен, бо їх багато, і вони продовжують шкодити Україні. Дуже багато
інформації надходить і сьогодні до сайту, вона обробляється, перевіряється,
публікується. І не тільки «консерви», але знаходяться люди, які за гроші
продають свою душу дияволові, і згоджаються зрадити Україну, причому на різних
рівнях. Але я точно впевнений, що жоден з них не зможе втекти від
відповідальності, бо всі записані!
– Сайт «Миротворець» продовжує працювати, і
кожен, хто має таку інформацію, може передати відомості про зрадників,
колаборантів, катів, вбивць тощо. Це так?
– Точно. Після перевірки ця інформація займе своє місце на сторінках сайту.
«ДрукАрмія» – спроба надрукувати Перемогу
– А коли виник проект «ДрукАрмія» і в чому
він полягає?
– Виявилося, що Збройним силам України
потрібна допомога. Тому що всі знають: дрони стали надважливою зброєю цієї
війни, можна сказати, зброєю Перемоги, високотехнологічною зброєю. В нас
з’явилося багато підрозділів, які використовують різноманітні дрони в
військових операціях. Ніхто не думав, що буде так, в такому масштабі, це були
просто весільні дрони, які використовувалися в мирному житті, які не мають
військових принад, отже, їх треба зараз виготовити. І найшвидший шлях для їх
виготовлення – це 3D-друк. Тому що на 3D-принтері можна зробити все, що
завгодно, все, що можна тільки придумати. Конкретно концепція ДрукАрмії полягає
в тому, що через неї військові отримують все, що їм потрібно, навіть з того, що
ще ніколи не вироблялося. Тобто військовий каже, в нас виникла така-така
проблема, потрібна така-така деталь в такій-такій кількості. І це – велика
кількість як маленьких, так і великих рішень. Наприклад, останнє замовлення
було на кріплення колес для літачку, який має стояти в пікапі. Щоправда, ми
зробили їх з деревини, якщо чесно, але можна було б їх і надрукувати на 3D-принтері. А постійне замовлення – це
оперення для вибухових зарядів, які кріпляться до дронів, а потім скидаються на
ворожі позиції. Де його взяти? Лише надрукувати, бо інших шляхів немає. Фішка
ДрукАрмії – що це автоматизована система, яка поєднує друкарів, військових та
виробників – тих, хто вигадує конструкцію, інженерів, тих, хто збирає потім
виріб з деталей, працює з військовими, отримує зворотній зв’язок, модернізує цю
техніку тощо. Ми продумали так, щоб не просто я писав тобі приватні
повідомлення, а ти відповідав, а щоб процес виробництва був на достатньому
рівні автоматизований, щоб люди, які щось виробляють, не втрачали час на
слідкування за тим, кому що треба відправити. Або щоб військовий зробив
замовлення, і знав, що автоматично він отримає доставку того, що йому потрібно,
що його замовлення до нього вже їде. Все, що можна автоматизувати, все
автоматизовано. Ми зробили глобальний маркет, на якому військовий може отримати
все, що ми виробляємо, але без грошей, бо ми все відправляємо безкоштовно. Ми
не лише робимо 3D-друк,
ми на цій платформі ДрукАрмія ще даємо можливість виробникам, які щось
виробляють для військових, давати це військовим, бо як ще військові дізнаються,
що такі можливості існують? Якщо пощастить – військовий побачить пост у
фейсбуці чи статтю десь на сайті та дізнається, що десь щось виготовляється
йому потрібне. А так він на нашій платформі може знайти все те, що українці
роблять для ЗСУ.
– Читачі нашого сайту – це або громадяни
Німеччини, або громадяни України, які перебувають в Німеччині. От конкретно, як
вони можуть взяти участь у цій важливій роботі? Купити 3D-принтер? Чи зможе він приєднатися таким
чином до вашої команди?
– На нашому сайті є навіть сторінка німецькою
мовою. Людина може купити 3D-принтер
та зареєструватися у нас як друкар. Є моделі, є завдання, технічні завдання,
файли, наприклад, вона може взятися друкувати злітні платформи для дронів. Щоб
її надрукувати потрібно багато часу – 5-8 годин, в принципі, час є тим, чого
нам дуже не вистачає, і саме цим нам може допомогти будь-хто, хто навіть
знаходиться за кордоном. Щоб цей час не витрачали ми, він може надрукувати цю
деталь та надіслати нам, це й буде важлива допомога, бо час – це гроші, і час –
це єдиний ресурс, який неможливо десь взяти.
– По матеріалах, це мають бути якісь
спеціальні матеріали, або це на має значення, з чого виготовляти всі ці деталі?
Зараз дуже популярні 3D-принтери,
які виготовляють вироби прямо з використаних пет-пляшок, чи підходять такі для
вас?
– Перероблені пет-пляшки можна запхати
практично в кожен 3D-принтер,
якщо чесно, популярніші матеріали PLA та PLJ, вони недорогі, доступні, це не якісь важкі
інженерні пластики, які важко дістати – це сировина, яку в будь-якій країні
можна придбати без будь-яких проблем. А ось перероблений з використаних пляшок
пластик не дуже підходить, вироби з нього не мають достатньої якості для
більшості наших замовлень. Втім, і цей варіант друку ми готові розглядати, якщо
в людини є таке бажання, вона може з нами зв’язатися та уточнити, які будуть
для неї завдання.
– А якщо в людини немає 3D-принтера, і немає можливості його купити,
як вона може вам допомогти? Що краще – зробити якісь донати, або придбати та
переслати вам якісь матеріали, що ви порадите?
– Кому як зручно. Можна придбати 3D-принтер та навчитись друкувати. Це не
важко. Ми допоможемо навчитись, все пояснимо. Можна придбати 3D-принтер в Україні та поставити у одного
з наших вже досвідчених друкарів. Можна навіть встановити веб-камеру, щоб
людина бачила, як працює придбаний нею принтер, як він постійно
використовується. Або можна придбати та передати нам матеріали, оскільки вони
постійно використовуються. Наприклад, просто зараз, в цьому місяці, ми маємо
замовлень на одну тонну 400 кілограм пластику. Звичайно, весь цей пластик люди
купують або за власні кошти, або за донорські. Можна зареєструватись як
рекрутер та розповідати про ДрукАрмію іншим: потенційним друкарям, донорам,
військовим, тобто здійснювати інформаційну підтримку проекту. Ну, і, звісно,
донорські внески – вони дуже потрібні на все це, на всю цю роботу.
– Так сталося, що окрім журналістики я все
життя займаюся ще й екологією. І знаю, що в нашій державі не налагоджено на
потрібному рівні збір та переробку пластикових відходів, зокрема, пет-пляшок.
Разом з тим, досвід інших країн, наприклад, тієї ж Румунії, показує, що можна
цей процес організувати на високому рівні та мати якісну сировину після
вторинної переробки пластикової тари. Якщо 10-15 років тому в Румінії було
звичним явищем, коли люди їли в квартирі багатоповерхівки, а недоїдки викидали
з вікон. Сьогодні це вже неможливо. Більше того, при збиранні пластикових
відходів румуни сортують пет-пляшки навіть по кольору, найдешевше приймаються
чорні, а найдорожче – прозорі, оскільки прозорі можна пофарбувати в будь-який
колір, а чорні – ні. Таким чином виробники продукції отримують пластикову
гранулу навіть стандартизовану по кольору! Може, й нам варто організувати щось
подібне для оптимізації вашого виробництва, адже держава поки що не має ані
глобальної програми по цьому питанню, ані стратегії вирішення, ані єдиного
підходу, а кожен регіон та кожен населений пункт вигадує свою схему поводження
з пластиковими відходами? Чи це не на часі?
– Я поки що не бачив вторинного пластику
достатньої якості для наших завдань. З самого початку ми шукали виробників
пластику в Україні, наразі немає жодного виробника, який би цим якісно
займався. Є люди-ентузіасти, які щось намагаються робити власноруч, в своїх
майстернях, але це дуже невеликі об’єми, і я наразі не бачу, як це можна
використовувати в нашій роботі. Але якщо такі ініціативи з’являться – ми будемо
тільки раді, вислухаємо серйозні пропозиції обов’язково. Я не проти, якщо в
когось є таке бачення, відповідні технології, ми готові знайти людей, які
будуть збирати пляшки, привозити, розробляти логістику і так далі, бо сировина
потрібна постійно і в великих обсягах. Я тільки за.
– Хочу розповісти вам про досвід Колумбії, де
держава пішла цікавим шляхом, щоб вирішити проблему пластикового забруднення.
Вони звільнили від оподаткування здачу пляшок, тобто людина, яка збирає пляшки
і заробляє якісь гроші, не платить податків. Потім людина накопичує гроші, і
купує млин, на якому меле пляшки, які збирають вже інші громадяни. І ця
діяльність також звільнена від податків. Накопичивши декілька млинів, людина
купує гранулятор, який з пластикової тирси робить гранулу, тобто сировину для
виробництва. І цей підприємець також звільняється від податків. І, нарешті,
наступний крок – людина купує обладнання, наприклад, той самий 3D-принтер, і починає з гранули виробляти
якусь продукцію, ті ж самі меблі, і тільки тоді вона починає сплачувати
податки. Можливо, термінове введення чогось на кшталт цього в нашому
законодавстві, полегшило б вашу роботу?
– Можливо, але поки що якість переробленого
пластику, з яким ми стикалися, не була достатньою для наших виробів, ми
виготовляємо свою продукцію тільки з нового пластику. Тому про це ще рано
говорити.
– Скільки вам потрібно допомоги? Чи вистачає
тих донатів, які є зараз, чи є потреба нарощення виробництва?
– Звісно, донатів не вистачає. Нам не
вистачає друкарів, постійно не вистачає матеріалів, тому що все більше
військових дізнаються, що в нас можна отримати всі ці вироби безкоштовно, все
більше військових перестають витрачати гроші на якихось бариг, які намагаються
на цьому нажитися, і звертаються до нас. Вимоги зростають, але кількість
замовлень зростає швидше, ніж зростає кількість друкарів. Плани такі, щоб
забезпечити військо всім, що необхідно, щоб в кожного пілота була така
платформа, щоб кожен Старлінк був забезпечений ковпачками тощо. Тобто
забезпечити ЗСУ всім, що може бути виготовленим 3D-друком. Важко сказати, скільки потрібно
ще. Зараз ми маємо 467 друкарів, які мають 554 принтери. І наразі нам потрібно
3332 кг. Пластику, цього вистачить десь на місяць. І ми не встигаємо обробити
всі замовлення, які є. Якби у нас було 1000 друкарів, то ми б закривали питання
швидше. Зараз всі дуже сильно навантажені, наші друкарі працюють 24/7,
завантаженість системи більша, ніж її можливість. Люди друкують вдома, ставлять
по декілька принтерів поруч, щоб не витрачати час на поїздки до офісу чи до
майстерні, тому нам дуже потрібні друкарі.
– Люди друкують вдома, дихають цим, живуть в
таких умовах…
– Якщо друкувати цими видами пластику,
нетоксичними, немає шкідливих парів, які псують здоров’я, єдиний дискомфорт – від
шуму роботи принтера, але запахів, парів від цього нема.
– Як вступити в ДрукАрмію?
– Є сайт, ДрукАрмія – надрукуй перемогу! (drukarmy.org.ua),
де є всі контакти, і електронної пошти, і соціальних мереж, там можна
долучитися, задати якесь уточнююче запитання, обрати свій шлях підтримки
проекту.
– Дякую за те, що ви є, що виконуєте таку
важливу та корисну роботу! Дякую за цікаву розмову! Сподіваюся, що ваші проекти
і надалі будуть успішними та корисними, та наблизять нашу Перемогу!
Інтерв'ю вів Олег Перегон
Київ-Харків
Дякуємо Євгену Вольнову за світлини та технічний запис
цієї розмови.
Також висловлюємо подяку за сприяння в організації інтерв'ю Анатолію Тарасенку,
власнику Приватного Палацу Правосуддя, керуючому партнеру адвокатської
корпорації «Тарасенко і партнери».
