Нещодавно я повернувся з волонтерського табору, який
відбувся у Кам'яномостівській громаді на Миколаївщині. Разом із добровоільцями
з усієї України ми протягом тижня оздоблювали укриття, де в період повітряних
тривог ховаються мешканці громади, а насамперед – діти з місцевого дитячого
садочку та вихователі.
150 таборів не межа
Волонтерські табори тривалістю 7-10 днів та низку інших
волонтерських активностей з 2014 року реалізує по всій країні громадська організація «Будуємо Україну Разом» (БУР), головний
офіс якої знаходиться у Львові. Перші проєкти були пов'язані з відновленням
зруйнованого та пошкодженого житла у звільнених від рашистської окупації
Краматорську та околицях. Станом на сьогодні, за даними офіційного сайту БУР,
різні її проєкти, зокрема понад 150 БУР-таборів, до одного з яких долучився я,
реалізовано у майже 90 невеликих містечках по всій країні.
Після 24 лютого
2022 року у приоритеті
БУР містечка та села в
областях, які постраждали від російсько-української війни та потребують
посилення. Але шанси залучити волонтерів організації мають і громади з деяких інших регіонів.
Екстрим-тур
В анонсі табору організатори серед плюсів участі для
волонтерів зазначають перезавантаження. І це дійсно так. Узагалі серед
доступних сьогодні можливостей змінити обстановку знайти більш бюджетну мені не
вдалося. Щоправда, умови розміщення спартанські – відповідно до можливостей приймаючої
громади.
Нам виділили приміщення в одному з соціальних об'єктів села,
яке за рівнем комфорту можна співставити навіть не з хостелом, а з туристичним
притулком у горах. Спали ми на
власних карематах та спальниках, розстелених на підлозі, хоча декому й
поталанило розміститися на матрасах. Усі необхідні зручності були, хоча, щоб
потрапити до душу, та ще з
гарячою водою в бойлері, доводилося проявляти певну винахідливість, а до
санвузлів – постояти у черзі. Гаряче триразове харчування привозили з кафе в
околицях. Їжі вистачало – навіть залишалася, а якість нарікань не викликала.
Чай, кава та окріп були доступні без обмежень. Бажаючі могли зберігати власні
продукти у холодильнику. Ну а взагалі дивно було би очікувати від
волонтерського табору комфорту на п'ять зірок. Тому відсутність персональних
ліжок king size і номерів з санвузлами не викликала обурення навіть у
48-річного громадянина Франції – психотерапевта, якій в Україні займається
реабілітацією поранених фронтовиків. До поїздки на табір він встиг попрацювати
у військових госпіталях Львова, Тернополя та Києва. В мене, а я у свої 50 років був на таборі
«найдорослішим», з'явилася нагода згадати романтику наметових походів, яким я
захоплювався у студентські роки. Вік більшості учасників знаходився у
класичному волонтерському діапазоні 18-30 років.
Ковток свіжого повітря
Крім роботи на будові (6 годин на день плюс година перерви на обід) не менш важлива частина – культурно-освітня програма! А
також звичайне спілкування,яке почалося у чаті учасників ще до посадки у потяг
з Києва, котрим їхала більшість волонтерів. Зараз у повсякденному житті я
спілкуюся переважно з однолітками, і можливість поговорити та обмінятись
думками із соціально активною молоддю багато чим порадувала. До того ж, табір
зібрав волонтерів з усієї України. Були учасники із півночі, заходу, півдня,
сходу: Київ, Ужгород, Львів, Херсонщина, Харків, тимчасово окупований Донецьк
тощо.
Коротко:
найбільшим враженням і відкриттям стало усвідомлення, наскільки ці дівчата та
хлопці далеко відійшли від мого покоління. І це тішить. Вони більш
незалежні та свободолюбиві, толерантні до іншої думки і будь-яких проявів
«інакшості», їм чужі російські та радянські «ярлики», яких внаслідок природних
причин забагато залишається у моїй свідомості. Звісно, це не вся українська молодь.
Але вони – саме та активна меншість, яка і є двигуном змін у суспільстві.
Донецький синдром
Показовим, наскільки далеко Україна за 10 років після
Євромайдану відійшла від «руского міра», стала дискусія, яку ініціювали
волонтери з Донецька Борис та Микита (імена обох змінено, оскільки принаймні в
одного з них в окупації залишилися близькі, і я, знаючи, що таке «руській мір»,
не хочу якось їм нашкодити цією публікацією).
Одна з вечірніх активностей табору називалася волонтерською
ініціативою. Суть у тому, що будь-який волонтер може запропонувати щось цікаве
і корисне з того, що знає чи вміє, а потім спільнота онлайн голосує за ці
пропозиції. Ідея хлопців розповісти про особливості життя в так званій «ДНР»
набрала найбільше голосів. Під
час дискусії, волонтерка, яка грає на гітарі й планувала завершити вечір своїм
концертом, навіть відмовилася
від виступу, аби не припиняти бесіду.
Якщо Микиту вивезли з окупації батьки ще 2014 року, то в
Бориса ситуація складніша. Коли Донецьк і частина області опинилися в окупації,
йому було 10 років. Сімейний бізнес батьків не вивезти у валізі, а кидати
справу всього життя вони не наважилися. Хоча від «руського міра» раю на землі,
на відміну від багатьох земляків, не очікували.
Батьки, особливо мама, у сімейному колі не приховували
критичного ставлення до всього, що відбувалося. Сам Борис до 9 класу вважав
себе патріотом так званої «ДНР». Замислюватись почав з 10-го, коли у школі, де
викладання української мови та літератури скасували одразу зі створенням
«республіки», в них почали викладати початкову військову підготовку (цей
предмет був обов'язковим у тому числі для дівчат за радянських часів) і місцеву
версію суспільствознавства – щось на кшталт «основы гражданственности ДНР».
Саме останній предмет став для Бориса приводом увімкнути критичне мислення: яка
ще «державність», яке таке «громадянство»… А більшість однокласників тим часом
охоче марширували на шкільному подвір'ї.
Наступною віхою
еволюції свідомості для Бориса стала поїздка на вахту до Москви: закінчивши
школу і отримавши атестат російського зразка, він вирішив трохи підзаробити. Працюючи
там пліч-о-пліч із вихідцями із різних регіонів росії і спілкуючись із ними у
гуртожитку, він наочно переконався, що для них донеччани чужі. А своїми,
всупереч його дитячим упередженням та усталеним стереотипам, виявилися мешканці
західних регіонів України. У цьому він переконався, коли вже виїхав на
підконтрольну Україні територію.
Після початку
повномасштабної війни у так званій «ДНР» швидко оголосили тотальну мобілізацію,
а чоловіків відповідного віку почали хапати і відправляти на позиції прямо з
вулиць. Родина вирішила, що сенсу воювати за «руський мір» для Бориса
немає. Кілька місяців, доки колабораційна «влада» так званої «республіки» не
нахапала достатньо гарматного м'яса і не припинила облави, він узагалі не
виходив з квартири. А коли вийшов нарешті вперше на вулицю, ледь не втратив
свідомість.
Незважаючи на те, що облави припинилися, залишатись у
рідному місті було ризикованим. Хто знає, коли і скільки гарматного м'яса
захочуть ще путін і його місцеві маріонетки, та в кого виникне питання, чому це
Борис не на фронті. Свого часу мама зробила йому повний комплект українських
документів. Так і пояснила, що саме з ними він зможе пересуватись світом. А
друзі, які раніше переїхали до Києва, обіцяли допомогти на перший час із житлом
та роботою.
Щоб без перешкод виїхати навіть до росії, через знайомих і
за хабар в дві тисячі доларів Бориса забезпечили довідкою, ніби він їде з
волонтерської місією для допомоги «армії» місцевих колаборантів. І вона
спрацювала, коли вже після паспортного контролю на виїзді до нього підійшли
«люди у штатському». Інакше могли би розвернути. А як би засвітив українські
документи, так і заарештувати чи навіть розстріляти на місці як шпигуна.
А перетинувши російський кордон, Борис був у шоці від
кількості скупченої поруч з ним військової техніки окупантів.
Провівши кілька днів у родичів у Москві, Борис вилетів до
Вірменії. Потім були Туреччина, Польща і нарешті Україна. Діставшись Києва, він
оселився в друзів і допомагав їм із бізнесом. Потім спробував вступити до
одного з вишів столиці. Але не набрав достатньо балів і подав документи до
іншого, розташованого в одному з західних регіонів. Там він тепер і живе,
навчається і працює.
Щоправда, щодо більшості донецького оточення оптимізму в
Бориса немає. Двоє знайомих пішли добровольцями до лав «армії», дехто не воює,
але живе з замиленими рашистською пропагандою мізками. А дехто перебрався до
росії, інтегрується там і не бачить себе в іншому світі. Борис навів приклад
однокласника, який у Москві має зарплату близько трьох тисяч доларів на місяць.
А тому не бачить перспективи покращення матеріального стану в разі переїзду хоч
в Україну, хоч до Європи. До того ж і безвіз не для нього через відсутність
українських документів. Не всі донеччани подбали, як мама Бориса, вчасно про їх
наявність.
Саме останній факт викликав здивування й обурення більшості
учасників дискусії. У них просто не вкладалося у голові, як таке може бути, що
українець не має вільного в'їзду до Європи. Що тільки зайвий раз свідчить,
наскільки далеко від совку відійшла Україна і наскільки глибоко затягнув у
нього назад мешканців самої росії і тимчасово окупованих нею українських
територій кремлівський фюрер.
Кар’єра волонтера
Більшість активностей табору була пов'язана з війною. Лекція
про те, як правильно цивільним спілкуватись з ветеранами, від військового
льотчика. Він отримав інвалідність ще за часів АТО, коли його вертоліт збили
над Донеччиною. У процесі відновлення він вступив на психологію та успішно
закінчив навчальний заклад. Згодом очолив громадську організацію у Львові, яка
спеціалізується на абілітації (так за його словами, називається процес
подальшої інтеграції ветерана, що слідує за власне реабілітацією) важко
поранених військовослужбовців. Заняття з мінної безпеки, яке провели сапери з
українсько-британської громадської організації, що спеціалізується на
розмінуванні звільнених від окупантів територій. Колективний збір чайно-кавових
наборів і виготовлення енергетичних батончиків для військових. Вояки на «нулі»,
коли йдуть на бойові завдання навіть на кілька днів, зазвичай не беруть сухпаї,
а от чай, кава, цукор і батончики із вмістом шоколаду та горіхів (цей досвід
апробували, зокрема, захисники незалежності Ічкерії починаючи ще з 90-х років)
їм там необхідні як повітря. За словами кемп-лідерки Аліси з Херсонщини, в неї
однієї комплектування ящика на 200 наборів зайняло кілька днів. Ми ж впоралися
в межах пів години. Надалі Аліса передала набори і батончики до одного з
бойових підрозділів ЗСУ.
Під час вихідного, який за більшістю голосів при опитуванні
волонтерів призначили серед тижня, нам організували поїздку до краєзнавчого
музею найближчого міста Первомайськ-на-Бузі та природного парку «Бузький гард».
А окрему лекцію кемп-лідерки і адміністраторка табору
присвятили подальшим можливостям, які надає БУР своїм волонтерам після участі у
таборах. Це і можливість пройти навчання і стати співтворцем табору:
кемп-лідером (і формувати культурно-освітню програму), майстром (бути
відповідальним за роботу на будові) чи адміністратором (загалом координувати
весь процес). І якщо позиція кемп-лідера, яких на таборі зазвичай двоє, теж
волонтерська, то адміністратори та майстри отримують за свою працю на таборах
грошову винагороду.
Якщо когось зацікавила посада майстра, щоб пройти відповідне
навчання, в принципі, достатньо наявності хисту, бажання, здібностей і досвіду
будівельних робіт, набутого у БУР-таборах.
Ну і сам такий перший досвід роботи на будові волонтер(-ка)
може набути в таборі. Як і пишуть організатори в анонсах, майстри всьому
навчать, розкажуть та покажуть. Від себе додам, що якщо якісь роботи
конкретному волонтеру «не зайшли», знайдуть для нього іншу можливість бути
корисним. І все це без агресії. Як на мене, шукати роботу на будові, де,
особливо в реаліях України, працюють по 12-14 годин і домінує підхід «якщо
хворий – звільняйся», я точно не буду. Хоча до фарбування стін та стель валиком
та пензликом навіть трохи прикипів, а протягом другого дня вже почав
розбиратись, що там до чого. Для багатьох, особливо молоді, саме це може стати
першою сходинкою майбутньої кар'єри. Додамо й те, що нині називають
нетворкінгом – корисні знайомства із цікавими людьми, які мають потенціал
чогось досягти у житті чи вже його реалізують. Адже чимало учасників працюють і
використали для поїздки на табір частину відпустки або брали її спеціально. А
деякі суміщали перебування на таборі з роботою дистанційно.
Якщо згадувати мій власний досвід, то ще за радянських часів участь у проєкті, який за фактом був волонтерським, хоч тоді це слово не входило до мого активного словника, і знайомства, що я набув завдяки цьому, згодом стали для мене добрим кар'єрним трампліном.
Свіжа кров
БУР обирає локаціями для своїх таборів села та невеликі
містечка не просто так. Окрім допомоги громадам у відновленні та розбудові
житла та інфраструктури, додаткова соціальна значущість таких проектів –
допомогти місцевій молоді розширити обрії. Приїзд волонтерів до сільських
громад можна порівняти з притоком свіжої крові, нехай і ненадовго.
Про розширення обріїв для мешканців села казали під час
зустрічі з нами представниця місцевої адміністрації і керівниця волонтерської
організації, яка діє безпосередньо у селі. Що завдяки БУР-таборам, сумарна
тривалість котрих у Кам'яномостівській ТГ склала понад два місяці, чимало
селян, особливо молодих, вимушених варитись у замкнутому колі, наочно побачили,
що є інше життя. Місцеві волонтери, старшокласники, працювали разом із нами на
об'єкті і брали участь у наших активностях.
Щодо решти жителів громади, то вони ставилися до нас
доброзичливо. І якщо за радянських часів, коли поїздка мешканців міста «до
колгоспу» нерідко виливалася у конфлікти з місцевими, жодних ознак якоїсь
агресії у нас не було. Хіба що жінка, яка жила поруч з нашою локацією,
поскаржилася на «сина полка» – місцевого песика Тузика, який пробився до табору
і став загальним улюбленцем. Як і його подруга Ковбаса – це цуценя з перебитою
лапою минулого року прибилося до БУР-табору в Глухвській ТГ і на Вінниччині. Коли
роз'їхалися учасники останнього заїзду і залишилися лише майстри, хтось з них
пожартував, вказуючи на собаку, що, якщо не вистачить продуктів до їх від'їзду,
ковбаса вже є. А потім собаку забрав до столиці координатор будівельних робіт
Сергій. З тієї пори вона стала його невід'ємною супутницею у поїздках на
подальші табори. На Тузика місцева жінка скаржилася, ніби він придушив в неї
декілька курей та півника, і погрожувала отруїти, якщо ми його не заберемо. На
щастя, небайдужі волонтери знайшлися і цього разу. Спочатку песику організували
візит до ветклініки. А потім знайшовся і хазяїн для нього. Відтепер собака живе
у столиці.
Одного разу під час роботи на об'єкті я вийшов ненадовго на
вулицю і привітався із літньою жінкою, яка разом з онуком дошкільного віку
проходила повз.
– А хто це? – спитав у неї хлопчик.
– Та це ж волонтери тут працюють.
– А хто це волонтери?
– Ну це такі люди, що їздять і безкоштовно допомагають.
До мого активного словника слово «волонтер» увійшло, коли
мені було майже 25 років. А цей сільський хлопчик, який ще не ходить до школи,
вже його знає.
Ну а ми, волонтери, під час фінальної рефлексії табору майже
всі казали, що підживилися на ньому енергією від інших учасників. От такий
«енергетичний вампіризм», але без шкоди для оточення.
Охочі долучитись до наступних таборів чи інших активностей БУРу можуть це зробити, заповнивши форми, посилання на які є на сайті організації.
Текст/фото: Руслан Царьов
Кам'яномостівська ТГ – Первомайськ-на-Бузі – Київ – Фастів
