11 березня в Гамбурзі пройшов перший український поетичний слем. Свій виступ я розпочинала з власного вірша «Що знає Тарас»:
«Ти знаєш, Тарасе,
Тебе відкрили в 200-тий день твоїх уродин,
Ти знаєш, Тарасе, вже тих убили,
хто Твоїми словами в 2014-му говорив»…
В Україні і світі пройшли Шевченківські дні. Але Кобзар – геній світового масштабу і події навколо його імені продовжують дивувати навіть на його 203-й день народження. Рік Шевченко в Україні у 2014-му співпав з Революцією Гідності, у світі - з акцією „Тарасова верба". В рамках заходів із відзначення 200-річчя з Дня народження поета Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР) розпочала акцію «Тарасова верба», метою якої стало висадження пагінців-нащадків Шевченкової верби в місцях поселення української діаспори по всьому світу.
«Все йде, все минає — і краю немає.
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… одно зацвіло,
А друге зав'яло, навіки зав'яло…»
(Тарас Шевченко «Гайдамаки», 1841)
Історія
«Відомо, що в 1961 році, у соту річницю перепоховання Кобзаря в Каневі, українські письменники привезли з Казахстану й урочисто висадили в Стрийському парку Львова пагінець верби Шевченка, яку він особисто посадив й виростив на сухій землі Мангишлаку. Тарасова верба в Стрийському парку Львова збереглась до сьогодні, але вік та хвороби призвели до того, що останнім часом вона почала сохнути і, цілком можливо, в ювілейний рік її зріжуть», – інформувала у 2014 році УВКР, президія якої, в погодженні з дирекцією Стрийського парку, і підготувала українським громадам за кордоном 200 пагінців нащадків верби, висадженої Тарасом Шевченком у засланні.
«Заявку на їхню передачу подали представники 16 країн світу», – йшлося в листі голови Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайла Ратушного. Так розпочалася передача Тарасової верби представникам українських громад за кордоном із одночасним висаджуванням 9 березня 2014 року, в День 200-ліття Кобзаря.
Так, того дня малі деревця осіли в землі Берліна на березі річки Шпрее у Spreenbogenpark (про це ось тут). А вже у ніч на 24 лютого 2016 року в Берліні хтось вирвав їх з корінням і знищив (читати тут).
Після резонансу на мій матеріал про акт вандалізму в Берліні, Тарасова верба проросла… в Гамбурзі. Пагінець туди передала голова Центральної Спілки Українців в Німеччини Людмила Млош. Тож 9 березня 2016 року, в 202-ий день народження великого Кобзаря, біля Генерального консульства України в Гамбурзі відбулася урочисте висаджування Тарасової верби (бiльше тут).
Сьогодення
Нині світ відзначає 203-річчя з Дня народження Шевченка, і в Берліні, на місці вирваної, вже буяє котиками нова верба, нагадуючи про так і нерозслідуваний акт вандалізму та прихований факт нової висадки.
Якби це були дні Гоголя, все було б логічним. Верба зникає і з’являється у містичний спосіб. Але моя цікавість переросла в журналістьке розслідування, де ключовим є питання: то яка ж верба росте в Берліні на місці знищеної і чи знайдені вандали?
Минулорічне питання про те, хто вирвав Тарасову вербу перетворилося на риторичне – хто ж її посадив?
«Після знищення справжньої Тарасової верби, ми не знали, що робити, – розповідає Ольга Рааб з німецько-українського культурного об`єднання «Український світ». Були впевнені, що ті, хто знищив вербу, знищить і наступну, але потім вирішили, що без оголошення посадимо на місце Тарасової верби звичайну, у надії, що потім зможемо висадити оригінальну, а якщо ні, то до цієї прищепити пагінець оригінальної. Наразі ніяких зрушень у справі розслідування акту вандалізму нема».
«Гуртом і батька легше бити», – каже українське прислів’я. Але не вербу доглядати. Представники різних берлінських німецько-українських товариств запевняють, що разом шукали місце, садили Тарасову вербу, а от з доглядом складалося по-різному.
Якби, за прикладом німців, був складений графік чергувань за вербою українського Гете, то нині шукати правду було б простіше, а так – лише суцільні емоції з різних сторін і питання, хто ж дбав про історичне дерево – в нікуди. Невже й питання, хто знищив Тарасову вербу в Берліні – адресувати нікому?
«Розслідування справи призупинено ще минулого року», – говорить Людмила Млош, голова Центральної спілки українців в Німеччині. – Все пішло по воді, яка змиває сліди. Поліція шукала двома кораблями у воді магнітами і гачками огорожу, але, не знайшовши ні пагінця, ні огорожі ані на суші, ні у воді, тож поліція призупинила справу».
Голова Всесвітньої Координаційної Ради Михайло Ратушний, який брав участь у церемонії посадки Тарасової верби до 200-річчя Великого Кобзаря в Берліні, подарував тоді Людмилі Млош два пагінці – гілочки-відростки від Тарасової верби. Одну вона посадила у себе в садибі, а другу передала нам, українцям, у Гамбург. До 203-го дня народження Шевченка планували посадити оригінал дерева на тому ж місці, де його вже раз знищили. Про спільну акцію домовилися з Посольством України у Федеративній Республіці Німеччина. Перед Шевченківськими днями сходили на місце вандалізму і побачили, що верба вже є! І не проста, а з котиками. Ну, справді, не відміняти ж подію! (Матерiал про це тут.)
Зі слів пані Рааб, ще в травні 2016 року «Український світ» посадив звичайну вербу з німецького будівельного магазину Baumarkt. Питання комунікації та часу, «іронія верби» – все зійшлося у День народження Тараса. Те, що ми звертаємося до великого Кобзаря лише раз на рік – сумний факт. Зізнаюся, посаджана верба в Гамбурзі теж обділена моєю увагою. Навіть до Шевченківських днів я не встигла прийти, натомість попросивши зробити фото працівника Генерального консульства.
… Шевченко ніколи не бував у Берліні. Але йдеться не про місто. І навіть не про дерево. А про нас, українців-шевченкознавців. Коротка пам’ять у нас, пристосуванська. Не вміємо ані слухати і чути, ані говорити і питання ставити, ані з`ясовувати нагальне і шукати відповідей, відмахуючись одвічним «нехай».
… Шевченківські дні в Україні минули. Але звучання генія, який народився 203 роки тому, не повинне завершуватися лише щорічними заходами до його уродин на початку березня. Отими, безперечно потрібними, але зазвичай лише раз на рік активними науково-практичними конференціями, урочистими концертами, поїздками до Канева на могилу Кобзаря, колективними покладаннями квітів, інтернет флеш-мобами, читанням віршів відомими українцями і темою «Тарас Шевченко – в Україні та діаспорі». Українцям варто тренувати пам’ять. Іван Малкович на врученні Шевченківської премії в Києві розповів про свою мрію дожити до тих часів, коли зміниться парадигма вивчення Шевченка у школі і там «вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здавалося, жодних шансів на успіх, створив сам себе».
Я мрію про Український Дім в Берліні і в Гамбурзі, де будуть цілі Тарасові сади цвісти. Я вимагаю підтримати ініціативу активістів української діаспори і знайти місце Меморіальній дошці Тарасові Григоровичу Шевченку в Берліні, яка вже три роки там припадає пилом.
Я мрію втілити хоча б один пункт мого «Діалогу з людьми, які хочуть нас почути і зрозуміти», а саме сьомий пункт маніфесту ArtMaidan.
Допоки ми не почнемо говорити одне з одним, ворушити пам´ять, приймати факти, ставити запитання, отримувати відповіді й осявати вогнем правди, здавалося б, непорушне, доти будемо плодити вже не потьомкінські, а шевченківські села і садити верби з «баумаркту».
«Що знає Тарас – це про нас, це про нас»… йдеться в моєму вірші.
А насамкінець цитую Лесю Українку, адже, в Берліні «Тарасову вербу» вирвали на 145-у річницю з дня її народження:
«Ми паралітики з блискучими очима.
Великі духом, силою малі.
Орлині крила чуєм за плечима.
Сами ж кайданами прикуті до землі».
(«Нехай»)
Текст: Юлія Марушко, Гамбург
Фото: архiв BERLIN-VISUAL.com (Тарасова верба в Берлiнi, Тарасова верба у Гамбурзi, нова верба в Берлiнi)
