«Ще рани Майдану не зажили, а ми вже у війні»
2014, Юлія Марушко
Група дітей-сиріт Майдану вперше відвідала Німеччину. Організатори проекту – Німецько-Українське товариство (Кіль), громадська організація «Родина героїв Небесної сотні» (Київ) у співпраці з культурною організацією ArtMaidan (Гамбург).
«Зустріч, створення, пізнання» – назва міжкультурних зустрічей, що відбулися у липні. В Німеччині українським дітям підготували захоплюючу програму: від балтійського пляжу в молодіжному селищі Фалькенштайн, поблизу Кіля, до президентського прийому Клауса Шлі у кільському Ландтазі федеральної землі Шлезвіг-Голштейн. Вони побували на заняттях в гімназії Альтенгольца, а також отримали уроки парламентаризму. За цей час діти Героїв Небесної Сотні поспілкувалися з однолітками, познайомилися з учителями, їм підготували ігри, розваги, екскурсії, поїздки – організатори зробили все для того, аби допомогти оговтатися від пережитого. Під час Революції Гідності в Україні 2013/2014 років 53 неповнолітніх дітей стали сиротами.
Культурний шок
«Ми в Польщі вже були, але в Німеччині усе не так», – поділилася враженнями член правління ГО «Родина Героїв «Небесної Сотні» Наталія Бойків. Вона, як і діти, вперше в Німеччині. Це не просто культурний обмін. Це – подорож в демократичну країну. Для них усе нове. Незвична їжа, холодна вода Балтійського моря, перший український, «як домашній», борщ. Дивує все: від мисочок для собак в ресторані до облаштування для людей з особливими потребами у приморському парку атракціонів «Ганзапарк». Саме про цей парк розваг діти розповідали один перед одним.
«Американські гірки – це щось», – додала пані Бойків. «Яка тут мода у німців?» – дивувалися українські дівчата, озираючись навколо. «Wurst» – повторювали хлопці нове слово, смакуючи німецькі ковбаски. Культурний шок – невід’ємна частина мандрів.
Тіль Дункель (Till Dunkel) з ArtMaidan поділився своїми враженнями від знайомства з підлітками. Розповів, що незважаючи на великий мовний бар'єр, який є нормальним у такому віці, коли анлійська ще не є розмовною, а німецьку лише зараз всі захотіли поглиблено вивчити, відчуття позитивні. «Мені дуже важливо усіх побачити, – аргументував Тіль. – На музичних німецько-українських вечорах Kontrabanda ми постійно збираємо кошти «Дітям Майдану». Але хто це? Лише імена на папері. А тут ми побачили обличчя, поспівали разом. Гарно. Діти дуже слухняні».
Події Євромайдану здаються такими далекими, але рани досі гояться.
З Наталкою Бойків ми знайомі більше року. Завдяки фейсбуку. На аватарці у неї досі фото з чоловіком, Володимиром Бойківим, якого трьома кулями вбили на Майдані 19 лютого 2014-го. Вперше ми зустрілися з Наталією в Кілі. Прогулюючись набережною, поки підлітки слухали екскурсію від Сергія Страхова, Наталя розповіла історію батька кожної дитини. Перед очима з'явилися страшні картини дворічної давності. Згадалися причини революції – корупція та бідність, в пам'яті спливли тортури беркутівців і «тітушок», свавілля політиків; військові і бандити в цивільному, застосовування сили проти демонстрантів, викрадення поранених, катування затриманих, вбивство безбройних. Штурм Майдану, народне незадоволення, корупція, олігархи, земля, мова, національна самоідентичність. Все пригадується з калейдоскопічною швидкістю. Новорічна ялинка, розгін Майдану, побиття студентів, революція через фейсбук. Тітушки і беркут, політики і демонстранти, смертельно поранені журналісти і зниклі безвісти. Дерев'яні щити, коктейлі Молотова, каміння, бруківка, блоковані дороги в Київ. Світлошумові гранати, обпечені люди, спалені авто. Проламані голови, понівечені тіла, викручені руки-ноги, вистріли в потилицю, серце, голову. Зірвані нігті, нелюдська жорстокість, страшна смерть. «Я не знаю, чи слідство доведе щось, – важко видихаючи, каже жінка. – Судові засідання у справі Майдану тривають. Ми сидимо, а з іншого боку – беркутівці та їхні родичі, які запевняють у їхній невинуватості. І за цей час жоден з них не зняв свою футболку з надписом «Беркут». А є вдови, які самостійно розслідування провели, а слухати їх не хочуть», – каже Наталія.
Що відчувають ці жінки, до яких вже в країні і діла немає, уявити можна. АТО – достатньо біди для України. Але, як жінки після Другої світової в Берліні, вдови Майдану не здаються. Вони організувалися в Україні, зрозумівши, що разом спільне горе переживати легше. В липні цього року Громадська організація «Родина Героїв «Небесної Сотні» відзначає два роки з дня заснування, нагадуючи суспільству те, що варто пам'ятати: про Героїв Небесної Сотні, захист цінностей Революції Гідності та інтересів членів родин Героїв.
Два роки тому в Гамбурзі була створена вільна ініціатива ArtMaidan – мистецька підтримка людей, які вийшли за свої права і свободу на Майдан восени 2013 року. З початку кривавої революції ArtMaidan допомагає сиротам Майдану. У співпраці з організацією Feine Ukraine в Гамбурзі нам вдалося зібрати і передати в Київ речі, які люди привозили на склад з позначкою «Допомога родинам Небесної Сотні». Діти найбільше радіють іграшкам. Подарована кимось валіза «Лего» принесла величезну радість сиротам Майдану. «Речі – це добре. Кошти теж завжди потрібні. Але головне для наших дітей – освіта, свобода і демократія. Те, заради чого загинули їхні батьки», – писала мені Наталія Бойків. В особистій розмові ми говорили про подальшу необхідну допомогу. Одна з моїх подруг, мама двох синів, звернулася до мене з проханням знайти конкретну сім'ю, якій можна допомагати. Так рік тому виникла ідея знайти для сиріт Майдану «хресні сім'ї».
Пам'яті Небесної сотні
Так називається книга, яку я отримала в подарунок. В ній – карта Небесної Сотні. 107 мирних протестувальників, які загинули під час Євромайдану у грудні 2013 - лютому 2014 років; 103 удостоєно навищої державної нагороди – звання Героя України, інших – ордену Героїв Небесної Сотні. В Німеччину приїхали діти з різних областей України – як і їхні тати тоді, в Київ. Карта протестів охопила всю Україну.
Літнє свято для молоді «Небесної сотні» збіглося з 20-річним ювілеєм Німецько-Українського товариства (Кіль), яке відсвяткували в гостях у голови Ірис Лауфер в м. Преетці. На вечорі були присутні політики, спонсори, представники Генерального консульства України в Гамбурзі, ЗМІ, друзі. ArtMaidan представляв музичну частину.
«Я щаслива, наповнена, задоволена», – прикметниками описала міжкультурний молодіжний проект голова Німецько-Українського товариства Іріс Лауфер (Iris Laufer) і поділилася подальшими планами: «Молодіжний обмін має потенціал. В майбутньому ми хочемо працювати ще з однією альтернативною молодіжною групою з Дніпропетровська. Кожен другий рік може, наприклад, до нас може приїжджати група з «Родини Героїв «Небесної Сотні»». Чоловік Іріс, Йорг Лауфер (Jörg Laufer) має незвичну професію. Він дослідник щастя і правди. В промові до присутніх на святі він провів історичні паралелі між зруйнованою Німеччиною і післяреволюційною Україною, закцентувавши увагу на принципах особистого щастя. Я поцікавилася в Йорга, що було вирішальним в його зверненні до підлітків. «Діти, які пережили страждання, отримали велику силу. Через страждання можна розчаруватися, а можна з нього черпати сили, розуміючи людей в біді. Молодь має шанс лишити за собою біль пережитого. Батьки цих дітей не померли за щось погане. Вони повстали, виступивши за те, що реалізується років через 30-50. Це великий крок, і я спеціально розповідав про Німеччину, яку всі ненавиділи і яка сенсаційно змінилася. Це не приклад того, що у вас має бути як тут. Україна не є така зруйнована, якою була Німеччина після Другої світової. Ви маєте мати мужність. Діти які приїхали сюди мають мати надію і повезти додому віру в себе і віру у майбутнє. Це те, що лежить мені на серці, щоб вони знали, що тут живуть люди, які хочуть, щоб Україна належала до Європи», – сказав дослідник щастя і правди Йорг Лайфер.
Ви прекрасні! Я вас люблю!
Готуючись до приїзду дітей, я перечитувала біографії загиблих на Майдані. Найчастіше вживані описи: «Справедливий. Дбайливий. Єдиний. Коханий. Чоловік. Годувальник. Син. Брат.»... Не просто слова чи словосполучення – перервані долі і втрачені життя. Коли перечитувала мотиви приїзду на Майдан, склався пазл, який важливо мати як мантру, тримаючись орієнтиру правди. «Я не поїду, другий не поїде, а в цій державі будуть жити мої діти». «Як не я, тоді хто?» «Треба Україну рятувати. Це ж неможливо: працюєш-парацюєш і нічого не маєш». «Ми маємо діяти, маємо щось змінювати». «Я тут повинен бути»... Без серцевого болю неможна читати слова матерів, дружин, сестер, останні розмови матері з сином. «Хлопці померли за нас усіх, щоб ми були іншими. Головне, щоб ми скористалися цим шансом. Головне, щоб ці смерті не були марні, щоб країна справді змінилася. Щоб смерть була не даремна. Пам'ятайте, ціною чиїх життів ми тепер будемо жити по-новому». Коли я їхала до дітей, я розуміла, що настав час віддати фотографії картин їхніх тат.
Слізливі акварелі
Розповідаючи дітям-сиротам Майдану, як українці світу підтримували Євромайдан, я розповідала свою історію. Сказала, що 20 лютого 2014 року – у найкривавіший день з початку протестів «Євромайдан» – був мій день народження. Що 22 січня 2014 року я намалювала перший портрет Сергія Нігояна і в січні 2015 закінчила малювати «Небесну сотню». Зізналася, що малювала, бо не могла не малювати. Тоді не було ще інформації про усіх. Сказала, що цими портретами я в художній формі доношу події у серці Європи. Мені важливо показати, що Україна є багатонаціональною державою, і жертвами на Майдані стали представники різних етнічних груп. Разом з українцями під час протестів «Євромайдану» своє життя залишили протестувальники з Вірменії, Білорусі, Грузії, Росії. Вони боролися за вільну безкорупційну Україну. Конфлікт і війна в моїй країні пояснюється не так просто, як конфлікт між «українцями і росіянами», або між ЄС і Росією, оскільки тут об'єдналися особисті долі «загальних жертв». Кожен/кожна мав/мала особисту причину, чому він/вона були в ті дні на Майдані, але ніхто не бажав, щоб події розгорнулися у війну, яка досі триває в Україні і яка робить з людей ворогів, номери та жертви. Вбиті на Майдані були звичайними людьми, якщо звичайність беруть за мірило. Намалювавши усіх, мені доводилося розповідати, що це не героїзація радикалів, фашистів, націоналістів. Це – обличчя простих і в цій простоті надзвичайних – людей. Ваших тат... І роздала фото... В цій історії, яка переплілася з загальної в особисту, і навпаки, було місце на будь-яку реакцію. Вони могли б висміяти, здивуватися, образитися, порвати, кричати, розпитувати. Натомість запала тиша. Яка вмить перенесла до душ загиблих. Де немає ні болю, ні страждань, ні звинувачень, ні скарг. Кожен сидів, лежав і уважно вдивлявся в фото батька. Аж раптом найменша, 11-річна Світлана, почала плакати. Її тіло почало труситися, як під час гарячки, схлипування були не надто гучними, але на фоні кришталевої тиші прорізали серце. Всі кинулися заспокоювати дівчину. Я підійшла до Марічки Рибак, її батька не було в моїх списках. «А хто це все малював? Що то за фото картин?» - запитала дівчина. «Я», – відповіла я і всі почали сміятися, кидаючи в бік Марічки коментарі: «Прокинулася! І чим слухала? А про кого ми вже тут півгодини говоримо?»
Ми пішли до вогнища слухати музичну частину ArtMaidan. Дехто лишився лежати на траві. «Просто тут так тихо», – сказала Ангеліна Опанасюк, тато якої – 41-річний Валерій, загинув 20 лютого 2014-го року від снайперської кулі, що потрапила в серце. «А цей червоний колір означає кров?» – запитала вона. «Тут важливий сірий, як кофта, в якій твій тато був, і зелений – колір надії», – відповіла я. В його біоргафії мене вразила деталь – батько п'яти дітей, чергуючи на барикадах, шукав і іншим давав теплий одяг. Сам же, в сірій кофті і в найсильніші морози ходив. Так в ній і загинув, коли намагався відтягнути пораненого у безпечне місце.
13-річна Поліна, весела і гамірна дівчина, яка мріє стати відомою особистістю, на запитання, що їй найбільше сподобалося, враз стала серйозною, підшуковуючи українські слова: «Нам роздавали фотографії «Героїв Небесної Сотні». Мені дали фото машини, а іншим - обличчя. Мені дуже сподобався малюнок. Це було дуже зворушливо. Я такого не очікувала». Її тато, 36-річний Сергій Синенко, був активним учасником Автомайдану Запоріжжя та Дніпра. Батько 4-ох дітей, двом з яких на момент його загибелі виповнилося лише по три місяці. 13 лютого 2014 року він був спалений у власному автомобілі на кордоні Запорізької та Дніпропетровської областей. Ідентифікувати його вдалося лише за допомогою ДНК-експертизи. На момент, коли я про це читала, фото не було. «А якщо я вам фото надішлю, ви намалюєте мені тата?» – запитала мене Поліна. Я намалювала. Але акварелі геть розмиті. «Схожий», – тихо сказала дівчина.
У соціальних мережах в багатьох дітей замість аватарки «Вічна пам'ять тобі, тату», деякі мами тримають фото своїх синів і пишуть їм, звертаючись як до живих. А діти згадують батьків. «Тихо», – роблю зауваження хлопцям, які голосно говорять біля Собору Святого Миколая в Кілі. «В мене бас від тата», – усміхаючись, відповідає Андрій Прохорчук. «Правда я схожий на нього?» – запитує мене. Схожість дійсно вражаюча. 38-річний Віктор Прохорчук, учасник Євромайдану, був знайдений в лютому 2014-го у дворі Хрещатика зі слідами насильницької смерті та перерізаним горлом.
Тільки після покарання вбивць Небесна сотня знайде свою дорогу в небо
Напис на фотографії Сергія Мелькоффа в книзі «Памяті Небесної Сотні». В Україні відкривають та освячують пам'ятники, меморіальні дошки, пам'ятні знаки, перейменовують вулиці, називають сквери. Вшановують тих, хто стали Героями України. Посмертно. З часу Революції Гідності я так і не була в Києві. Не вистачало мужності. І усвідомлення того, що за кілька годин в серці європейського міста столиці було розстріляно до сотні людей. Я досі не можу зрозуміти, чому це стає нормою, адже це не нормально. Те, що Україна зараз в списку країн, де війна, – стало нормально – і це не може бути нормою. Винні мають бути покарані. Звучить як оскома, і це нормально. Мені пригадуються слова матері вбитого на Майдані, яка сказала: «Я вчила всіх своїх дітей прощати. Я прощаю вбивцю мого сина. Ми мусимо простити, щоб Господь нам простив...» Я би хотіла справедливого розслідування та покарання виних. Але про це я не говорила з сиротами Майдану. Від них я не чула жодного поганого слова звинувачення, злості, ненависті. Спільне горе об'єднує, лишаючи в очах сум від знайомства з життям. Від них я отримала запрошення в Україну. З ними я піду на Майдан.
«Майдан в одній європейській столиці може призвести до Майдану за океаном»
Так написала я в казці «Еволюція метелика», яка увійшла до першої збірки революційних текстів, виданої в 2016-му.
Зазвичай на молодь переносять завдання «побудови майбутнього» забуваючи, що живемо ми в сучасності, і саме підлітки несують її в собі. Іхні мрії налаштовані на майбутнє. Їхні батьки хотіли іншої України. Вони мріяли про справедливість. Вони вийшли після розгону студентів, відчувши обов'язок захищати і будувати нову європейську Україну. Нове покоління революції Гідності. Яке воно? «Я не хочу ніяких телефонів, планшетів, а тільки мир на землі і щоб все було добре» – побажання 11-річної Світлани.
Що запам'ятається групі дітей-сиріт Майдану, яка вперше відвідала Німеччину? Прогулянки босоніж пляжем Північного моря, спостерігання припливу і відпливу, прощальне вогнище у молодіжному селищі Фалькенштайн... Чи парламентська демократія, проекція на цивілізованіше обличчя української політики? Кожен взяв своє. «Можливо є один серед них, хто, отримавши імпульс, може щось змінити в Україні. Той, хто візьме позитивну енергію, власну силу і спробує змінити те, що йому не подобається», – сказав на прощання Йорг Лауфер.
Я ж скажу – лише зараз починається важлива співпраця з новими громадськими організаціями та існуючими культурними осередками як в Німеччині, так і в Україні, які взмозі реалізовувати такі проекти.
17-ти річна Наталія Точин, студентка Католицького ліцею ім. Св. Станіслава Костки, яка мріє вступити до університету океанології і приїхати на навчання в Кіль, обійнявши мене, подякувала всім організаторам: «Дуже сподобалося те, що люди настільки добрі до нас, пам'ятають наших батьків. Ми дуже цінуємо те, що нас так добре прийняли».
Пиши, якщо маєш бажання стати «хресною сім'єю» одній з родин Героїв «Небесної Сотні» julia@artmaidan.de (більше про проект тут та тут)
Текст/малюнки: Юлія Марушко, ArtMaidan, Гамбург
Фото: Сергій Страхов
