МЕНТАЛЬНЕ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНЦІВ – ПРОБЛЕМА Є, А РІШЕННЯ?

Ірина Гончарова – харківський лікар-психіатр, кандидат медичних наук, який щодня надає психічну допомогу хворим людям. Ми вирішили поспілкуватися з нею, щоб дізнатися про те, які проблеми існують сьогодні, під час війни, у цій галузі української медицини.

– Зараз і на міжнародному, і на національному рівні розглядається питання про метальне здоров’я українців, цьому присвячуються міжнародні зустрічі, починають реалізовуватися проекти, створюються якісь інституції. Чи дійсно, на ваш погляд, існує така біда, чи дійсно в цьому напрямку Україні потрібна допомога?

– Стосовно того, що відбувається в Україні з психічним здоров’ям. Психічне здоров’я – це те саме, що й ментальне здоров’я, просто друге – зараз модний англомовний термін. Проблеми надання допомоги людям з психічними розладами були і до початку Великої війни, звичайно, після початку вторгнення краще не стало. А в деяких напрямках стало набагато гірше. Сьогоднішня проблема в психіатричній галузі полягає в тому, що, хоча Україна насправді отримує велику допомогу від іноземних донорів, різноманітних фондів, на підтримку та покращення ментального здоров’я, але ці гроші не доходять до фахівців, що безпосередньо працюють з громадянами. Ці гроші частіше за все потрапляють під контроль Координаційного центру ментального здоров’я, створеного при Кабміні України.

В Координаційному центрі працює три директори та з десяток менеджерів, але жодного фахівця в сфері психіатрії або психотерапії. Там працюють проектні менеджери. Куди вони менеджерять донорські гроші – ми з колегами не знаємо. Ми бачимо дуже дорогий проект під назвою «Ти як?», який здійснюється пі патронатом Першої Леді пані Зеленської. Жодної взаємодії з фахівцями ми в цьому проекті не бачимо. В межах проекту «Ти як?» знімаються відеоролики та створюється соціальна реклама. Ця реклама здається нав’язливою, настирливою, станції метро вщент завішані нею. На плакатах містяться поради, як зберегти своє ментальне здоров’я. Поради, м’яко кажучи, не викликають у мене підтримки. Наприклад, людині пропонується відчути себе метеликом, або постукати себе по ключицях, рахувати предмети, шукати предмети певних кольорів, мовляв, це допоможе заспокоїтись, зняти тривогу тощо. Як фахівець, можу сказати, багатьом це не допоможе. Наприклад, якщо людина налякана, якщо в неї напад паніки, якщо у людини тривожний розлад, ніякі постукування по ключицях не допоможуть. Я не знаю, хто саме створив таку соціальну рекламу, але жодні з фахівців, яких я знаю, до цього проекту не були залучені. Я вважаю це величезною помилкою, на соціальній рекламі сумнівної якості пиляються величезні гроші, а в той же час практичні фахівці, які надають населенню послуги з відновлення або покращення ментального здоров’я, скорочуються з посад та звільняються. В Національній службі здоров’я України (НСЗУ) взагалі відсутній пакет на амбулаторну допомогу у сфері психічного здоров’я, фінансується лише стаціонарна допомога. Це є великою помилкою.

Проти такого підходу Асоціація психіатрів України, почесним президентом якої є відомий дисидент Семен Глузман, і більшість психіатрів боролися багато років. Ми прагнули відкрити двері психіатричних лікарень, щоб пацієнти, які страждають душевно, отримували допомогу за місцем проживання, в громаді, без відриву від свого соціального середовища. А зараз їх знову заганяють у ті самі закриті лікарні, тому що амбулаторна допомога не фінансується, ви можете самі в цьому переконатися, зайшовши на сайт НСЗУ. Одночасно з цим НСЗУ невідомо на підставі чого вирішило (відсутні будь-які дослідження та пояснення в цьому напрямку), що психосоціальний супровід громадянам будуть надавати лікарі первинної практики, тобто сімейні лікарі. Але бідолашні лікарі первинки вже й так мають по 2,5 тисячі пацієнтів! Їх ще раніше зобов’язали додатково лікувати ВІЧ та туберкульоз, а тепер вони ще й мають вести психічні захворювання! І це при тому, що обслужити в якості сімейного лікаря 2500 пацієнтів – вже нереально. Раніше, до реформи, на одного дільничного терапевта нараховувалося 1500 місцевих мешканців, причому не все це населення користувалося його послугами (хтось обслуговувався у відомчих медичних закладах, хтось – мав інші варіанти медичної допомоги). Зараз же люди заповнюють декларації з конкретними лікарями і за вимогами НСЗУ лікар має підписати 2500 декларацій. Лікарі первинної допомоги і так страшенно перевантажені, а на них раптово навісили ще й психосоціальний супровід. З лікарями провели 2-тижневе навчання, і за підсумками навчання вони мають вирішувати дуже складні проблеми. Є люди, які захворіли психічними хворобами вперше, і їм треба поставити правильний діагноз, а є такі пацієнти, які вже страждали цими хворобами, і зараз в них відбувається загострення. Можуть бути хворі з суїцидальними намірами, панічними атаками, іншими подібними проблемами. Як людина після двотижневого навчання може з усім впоратися? Ніяк!

– У 2022 році почалося повномасштабне вторгнення рф на українські землі. Чи є якась статистика, особисті спостереження, чи збільшилася кількість людей з ментальними проблемами в нашому суспільстві?

– Офіційна статистика доступна, так, збільшення відбулося. Я не впевнена, що статистика дуже достовірна, оскільки під час бойових дій частина медичних закладів не працювала, з деяких населених пунктів медики виїхали через небезпеку, тому реєстрація пацієнтів майже не проводилася. Зі свого особистого досвіду я можу сказати, що перші півроку війни суттєвого збільшення кількості хворих не було, тобто зверталися здебільшого ті люди, які хворіли і до початку бойових дій. Я так розумію, що перші шість місяців спрацьовували механізми компенсації. А через півроку ми чітко побачили збільшення, в Харкові це співпало ще з тим, що потроху почали вертатися в місто люди, хоча головним фактором, на мою думку, є те, що в той момент вже вичерпалися механізми компенсації, і почали виникати психічні розлади. Спочатку з’явилися люди з безсонням, тривогами, панічними атаками, пригніченим настроєм, плаксивістю, зниженням апетиту – тобто усім тим, що вкладається в класифікацію «розлади адаптації» та «тривожні розлади». Також зверталися люди, які колись давно в минулому (10-20-30 років тому) страждали на якісь розлади, депресії, вони успішно вилікувалися, багато років про хворобу не згадували, але через бойові дії компенсаторні механізми не витримали, і хвороба повернулася. Таким чином загальна кількість хворих суттєво збільшилась.

– Умовно можна поділити населення на декілька категорій: ті, хто брав участь у бойових діях, ті, хто перебував під окупацією, ті, хто проживає в безпосередній близькості від лінії фронту і решта громадян, які мешкають далеко від місця боїв, але час від часу бачать «прильоти», оскільки ворог обстрілює всю територію нашої держави. Хто, на ваш погляд, в більшій мірі ризикує втратити ментальне здоров’я?

– Не можна ділити населення на категорії. Такого чіткого розділу немає. Людина через обставини свого життя може побувати в усіх цих категоріях. Крім того, те, що людина не знаходиться безпосередньо під обстрілами, абсолютно не означає, що вона менше страждає. Ми бачимо, що часто люди, які в перші дні війни виїхали в евакуацію за кордон, через рік повертаються в абсолютно декомпенсованому стані, з розхитаною нервовою системою, хоча вони не були під обстрілами, можливо, виїжджали навіть не з Харкова, а з Києва, чи ще з якогось міста. Під обстрілами вони фізично не були, але вони весь час переживали за родичів, дивилися новини, телефонували своїм родичам та знайомим, нервували. І виявляється, що вони зараз в значно гіршому стані, ніж ті з громадян, які весь час залишалися в Харкові, «призвичаїлись» до повітряних тривог, вже знають, куди ховатися під час обстрілів і таке інше. Тобто я проти того, щоб ділити населення на категорії та шукати тут якісь закономірності, їх нема. Кожен випадок є унікальним і має розглядатися окремо.

– Я чув таку думку, що будь-хто, хто брав участь у бойових діях на передовій, автоматично потребує допомоги психіатра. Чи це правда?

– Ні, це неправда. Це кажуть точно не фахівці.

– А чи може людина самостійно визначити свій психічний стан?

– Якщо у людини є проблема, людина частіше за все свою проблему усвідомлює. Наприклад, якщо людина не спить – це важко не помітити. Якщо у людини панічна атака – її неможливо не помітити. Якщо людина почувається добре, то вона почувається добре. Є, звісно, такі психічні розлади, наприклад, шизофренія, при яких людина не відчуває себе хворою, але їх виникнення напряму з військовими діями не пов’язане.

– Зараз дуже багато людей пережили акубаротравму або, простіше кажучи, контузію. Чи може контузія викликати виникнення якихось психічних розладів?

– Звичайно, може. Контузія практично завжди супроводжується так званим постконтузійним синдромом, який входить до переліку саме психічних захворювань. Часто буває, що постконтузійний синдром виникає після кількох легких контузій, які можуть бути і незафіксовані, непомічені, постраждалий може не звернутися по допомогу, не звернути увагу, а з часом в нього може виникнути цей синдром. А буває, що важка контузія, коли постраждалого доставляють в медичний заклад та вчасно лікують, дає менші наслідки. Так само і після будь-якої черепно-мозкової травми, якщо не приділити лікуванню уваги, може розвинутися епілепсія або органічний розлад особистості. Це – часте ускладнення.

– Люди під час війни, зокрема, військові, не завжди приділяють увагу таким випадкам, як контузії, легкі поранення в голову, травми голови. Що б ви могли їм порадити, як лікар?

– Обов’язково звертатися до фахівців, заочно допомогти в таких випадках неможливо. Під наглядом фахівця треба буде пройти обстеження і визначити напрямок лікування. У військових часто буває така помилка, що, отримавши легку контузію, вони сподіваються, що все минеться без наслідків. Раз, другий, третій, а потім починаються проблеми… Цього не можна допускати!

– Зараз в Україні дуже розвинутий волонтерський рух, створюються прихистки для внутрішньо переміщених осіб, для тих, хто втратив житло в наслідок бойових дій, або чиє житло знаходиться у тимчасово окупованій ворогом зоні. Майже при кожному такому прихистку існують пункти надання психологічної допомоги, волонтери-психологи працюють також з військовими, людьми, які пережили окупацію, тощо. Ви, як фахівець, як оцінюєте таку волонтерську допомогу, чи завжди вона надається якісно?

– Все залежить від того, які саме фахівці залучені до надання допомоги. Частіше за все у прихистках працюють психологи з гуманітарною освітою. Якщо це людина, яка отримала диплом бакалавра або магістра за фахом психолога, а потім пройшла спеціалізацію в певній галузі психотерапії або клінічної психології – вона здатна надати постраждалим фахову допомогу. А якщо волонтер – випускник курсу «сам собі психолог» – він може більше нашкодити, ніж допомогти. Тобто у прихистку має бути людина з дипломом психолога або психотерапевта.

– Чи доводилося стикатися на практиці з пацієнтами після волонтерської допомоги?

– Так. В моїй практиці є випадки, коли волонтерські пункти допомогли людям, тобто спрацювали якісно. І є випадки, коли не допомогли, тобто людині як було погано, так ситуація і залишилася. Такого, щоб зашкодили – поки що мені не траплялося.

– Як військові дії впливають на психіку дітей?

– З дітьми ситуація набагато складніша. Тут все залежить від того, як на бойові дії, на ті події, що відбуваються, реагують їхні батьки та члени родини. Так само, як і серед дорослих, є діти, у яких виникають проблеми, є ті, в кого ніяких суттєвих проблем з психічним здоров’ям не виникає. Діти певною мірою копіюють дорослих та відчувають їхній емоційний стан, тому коли дорослі демонструють витримку і поводяться адекватно, діти також частіше за все витримують випробування.

– Багато наших співгромадян були вимушені тікати від війни за кордон. Вони там отримують соціальну, гуманітарну, а також медичну допомогу. А повертаються з ментальними розладами. Чому це відбувається? Там не можуть їм допомогти?

– З тих, з ким я спілкувалась, це люди які або повернулися, або шукають в Україні онлайн допомогу, перебуваючи в європейських країнах, проблема пов’язана з тим, що українці не знають мови країни перебування, або знають її недосконало, щоб отримати на ній психіатричну допомогу. Специфіка будь-якої психіатричної чи психологічної допомоги – в тому, що вона має надаватися рідною мовою або тою мовою, яку людина знає з дитинства. Навіть при високому рівні знання іноземної мови завжди існують якісь незрозумілі асоціації, сталі вирази, інші проблеми, які заважають при застосуванні різних психотерапевтичних технік. Також наші громадяни, які опинилися за кордоном, частіше за все не знають, як організована у країні перебування система медичної допомоги, тобто їм складно розібратися, зорієнтуватися, куди треба звернутися, як отримати консультацію лікаря-психіатра, що декомпенсує їх ще більше.

– За моїми особистими спостереженнями, під час бойових дій і сьогодні я все частіше зустрічаю на вулицях Харкова людей з явними ознаками психічних хвороб, які голосно самі з собою говорять, навіть сперечаються, розмахують руками, неадекватно поводяться, ненормально вдягнені тощо. Чим це пояснюється? Чи цих хворих людей стало більше, чи менше стало місць для лікування, чи є якась інша причина?

– Дійсно, така проблема є. Перехожі на вулицях з явними ознаками неадекватності, це, частіше за все, не ті, хто захворів під час Великої війни, це ті, хто хворіє  давно, а зараз залишився без допомоги. В Харківській області раніше було три психіатричні лікарні, а зараз існує лише одна – на Сабуровій дачі. Стрілічанська лікарня потрапляла в окупацію, Барвенківська постраждала під час бойових дій. Їх  евакуйовували,  залишилася одна і вона переповнена. Амбулаторна установа для допомоги психічно хворим також лишилася одна, в ній скорочено персонал і її планується ліквідувати. Також знищено декілька інтернатів для психічно хворих людей – Оскільський, Липецький, а всі підопічні, які в них мешкали, були евакуйовані в сусідні області, потім багато хто з них повернувся додому. І вони тиняються, бо єдина профільна лікарня переповнена, а амбулаторну допомогу складно отримати через скорочення фахівців. Фактично, зараз ніхто не слідкує за ними, бо нема кому це робити.

– Чи існує небезпека такого перебування психічно хворих людей на вулицях, адже деякі з них можуть мати агресію, можуть вчиняти соціально небезпечні дії?

– Головна небезпека – не в тому, що вони перебувають на вулицях, головна небезпека – в тому, що внаслідок непродуманої політики держави майже знищено амбулаторну допомогу таким хворим, припинено державне фінансування напрямку. А звернутися до приватних клінік у багатьох пацієнтів немає грошей. Тим більше лікуватися в приватному стаціонарі. Вони мають отримати допомогу та адаптацію в суспільстві, а не перебувати постійно на стаціонарному лікуванні.

– А чи є від них якась небезпека для суспільства?

– Звичайно, деякі з них можуть чинити агресію. Був резонансний випадок, коли відому харківську жінку-екскурсоводку зарубав сусід, який мав психічну хворобу. Його випустили з лікарні, ліки він приймати перестав, і ось результат. Так, наші пацієнти бувають агресивними, але існують медичні препарати, які контролюють агресію. Має бути опікун, який контролює вчасний прийом ліків. Але зараз багато таких випадків, коли опікуни виїжджають, покидають державу, а їхні підопічні залишаються сам-на-сам зі своїми проблемами.

– Чи можуть якось допомогти в рішенні цих проблем міжнародні та вітчизняні благодійні організації? Як виправити ситуацію найкращим чином?

– Найкраще було б, якби міжнародні та вітчизняні благодійники надавали допомогу безпосередньо лікарям та медичним установам, які на місцях, в громадах, лікують пацієнтів. Не Кабміну, не якимось Координаційним центрам, а напряму тим, хто лікує душевно хворих у Харкові, Сумах, Полтаві, чи деінде ще. Також треба терміново вирішувати таку проблему, що в деяких населених пунктах, особливо тих, які були окуповані чи перебували під важкими обстрілами, немає жодного лікаря – всі виїхали. Там треба організувати або виїзні бригади, які б з певною періодичністю відвідували пацієнтів, або інші подібні заходи. В Харкові є мобільні бригади, але вони чомусь у віддалені населені пункти області не виїжджають, а це зараз дуже важливо. Можливо, для цього треба було б залучити «Лікарів без кордонів».

– Є люди, які зараз перебувають за кордоном, виїхавши з місць бойових дій, з окупованих територій. Чи потрібно організувати їм психіатричну допомогу, адже вони не знають повною мірою мову країни перебування і не можуть отримати психіатричну допомогу від місцевих фахівців?

– Я не бачу в цьому гострої проблеми. Річ у тім, що усі вони мають статус біженців, отримують грошову допомогу у країнах перебування, та знаходяться в більш комфортних умовах, ніж ті пацієнти, які лишилися в Україні. А вихід для них є, можна звернутися до місцевих лікарів-психіатрів та оплатити послуги перекладача. Або зв’язатися з українськими фахівцями онлайн: і я, і багато хто з моїх колег проводять інтернет-консультації, і можуть надати допомогу людям, що перебувають за кордоном. Головне – знати, що така можливість існує. В крайньому випадку, вони можуть приїхати додому і отримати необхідну медичну допомогу тут.

– А яка специфіка надання психіатричної допомоги військовим?

– В цьому напрямку також існують проблеми. Звичайно, військові отримують допомогу в шпиталях, окрім того, в деяких цивільних медичних установах створені відділення для військових. Кількість таких відділень збільшується, але, незважаючи на це, вони, нажаль, заповнені. Звичайно, проблеми у пацієнтів різні, є різні профілі відділень, хто якими хворобами займається. Більшість інформації, зі зрозумілих причин, є закритою, але можу сказати, що постійно потрібні якісні медикаменти. Але більш-менш на етапі лікування питання вирішуються. А ось коли військовий пройшов лікування і повернувся додому або у військову частину – тут і виникає головна проблема, адже отримувати амбулаторне продовження свого лікування часто неможливо. Йому нема куди звертатися. До перевантаженого сімейного лікаря? Але цей фахівець навряд чи знає, що потрібно робити після контузії або ПТСР.

– Зараз волонтери організують для таких військових психологічну розгрузку: походи в заповідники, катання на конях (іпотерапія), музикотерапію тощо. Може, це є вихід з ситуації, що склалася?

– Будь-яка активність, будь-яка увага, – вони потрібні. Походи – це класно, коні – це прекрасно, розвантаження, фізичне та психологічне –  дуже добре. Але не замінює допомоги фахівців, лише доповнює її. Якщо демобілізованому немає куди звернутися, щоб підібрати снодійне або антидепресант, то походи не допоможуть, адже безсоння буде і в поході. Всі згадані напрямки психологічної допомоги давно відомі, гарно зарекомендували себе, але все це – допоміжні засоби. Вони допомагають лише в комплексі, сама по собі навіть найкраща музика не може допомогти людині після контузії, або арт-терапія, бібліотерапія тощо. Лише в комплексі з іншими видами допомоги та реабілітації вони дійсно дають чудовий результат.

– Ми здебільшого говорили про Харків, а як справи з психіатричною допомогою по всій державі?

– За винятком ситуації з виїздом багатьох лікарів в евакуацію (це притаманно лише прифронтовим областям та деокупованим районам) все решта однаково по всій державі. Ідеального стану нема ніде. Амбулаторна допомога залишилася без фінансування скрізь.

Текст: Олег Перегон
Фото: особистий архів Ірини Гончарової
Харків