Село Тернова – лише
в годині їзди автобусом від міста Харків. Але здається, що ти потрапив на іншу
землю, бо все тут не так, як у місті: півтемний густий сосновий ліс, заплавні
луки, справжнє село та справжня майже дика природа навколо. А метою моєї
подорожі стало обійстя дуже цікавих людей – Юрія та Наталі Геращенків,
подружжя, чиє прізвище постійно «світиться» і в волонтерській царині, і в
патріотичних колах.
Головне – розпорядок
Перш, ніж вирушити в дорогу, узгоджую з
господарями час прибуття. Юрій Геращенко каже, що його ферма живе по доволі
суворому розпорядку. О 7 годині ранку кіз доять, о 9 стадо вирушає на випас, об
11 – вертається на ферму, потім чотирилапі мають «вільний час», а о 19.00 – в
них вечірнє доїння. Отже, підлаштовую свій візит під цей розклад. Приїжджаю, як
мені здається, дуже рано. Але робота на фермі Геращенків вже кипить. З чану, де
всю ніч настоювався сир, зливають сироватку. Втім, викидати такий цінний
продукт ніхто й не думає: у цієї рідини дуже багато споживачів: і собака Кора
породи алабай, яка виконує тут функції головного охоронця, і її цуценята, і
кури, і самі кози, для яких ця поживна підкормка ніколи не буде зайвою. Лише
тільки сироватка розійшлася по споживачах, у подружжя нова робота: розкидують
сіно по вольєрах своїх тваринок, першими частують цапів:
– Вони зараз дуже страждають, – розповідає
Юрій Геращенко. – Раніше цапи утримувалися разом з самицями, гуртом йшли на
випас, але зараз з’явилася небезпека, що вони передчасно підгуляють, і це
завадить виробництву молока. Отже, ми їх тимчасово відсадили і годуємо окремо…
Як я зрозумів, ферма – це постійна,
безперервна робота. Лише тільки сіно вляглося в ясла тварин, господарі вже
почали процес доїння. Юрій каже, що раніше, коли кіз було декілька, всіх доїли руками.
Тепер ось користуються автоматом, хоча довіряють бездушній машині лише частково
– кожну козу «додоюють» вручну. Втім, самі кози дуже схвально відносяться до
усіх процедур — самостійно, зі знанням справи, приходять на доїння та займають
відповідні місця, а потім самостійно, майже без нагадувань господарів, хутко розбігаються
по своїх вольєрах.
Хоча ні, без ексцесів справа все одно не
обходиться: між собою тендітні кізоньки час від часу деруться, причому так
люто, що навіть з несподіванки лякаєшся, чи не спричинять вони одна одній важких
травм. Отже, під час доїння господарі ферми ще й виступають в ролі рефері у сутичках
своїх тварин. Цікава деталь – безрогі кози далеко не завжди пасують перед
рогатими, є такі, що навіть не маючи рогів здатні дати прочухана рогатим
родичкам.
Юрій пояснює:
– Щоб кози не пручалися та не билися під час
доїння, ми насипаємо їм у годівниці на доїльному столі кукурудзяне зерно, яке
вони дуже полюбляють, але це лише тимчасова міра, врешті, вони все одно
починають з’ясовувати відносини. Втім, в усіх кіз різний характер. Є ті, хто
поводиться спокійно, майже не реагує на агресію інших, а є такі несамовиті, що
битися будуть весь час, що б там не відбувалося…
Майже година доїння – і в активі 20-літровий
бідон козячого молока. Не дуже оптимістично сприймають це самі фермери. Наталя
каже:
– Влітку бувало й по два повних бідони, а
зараз кількість молока йде на спад, сезон закінчується. Тож, з кожним днем
об’єми скорочуються…
Свіже, парне козяче молоко відразу потрапляє
на кухню, де його гріють та змішують з спеціальним ферментом, щоб розпочався
процес сироутворення. Втім, для мене зробили виключення та дали скуштувати цей
продукт. Я очікував якогось незвичайного смаку або запаху – нічого подібного,
звичайне на смак молоко, тільки трішки більш солодке, ніж коров’яче. Саме тут я
зрозумів, навіщо так ретельно миють своїх кіз Геращенки перед доїнням, і чому в
попередніх випадках (у інших фермерів) козяче молоко було важкувато навіть
спробувати через наявність не дуже приємного запаху…
Втім, надовго затримуватися в сироварні
неможна – вже час вести рогатих панянок на випас. І сировар Геращенко
перетворюється на пастуха, бере з собою чай у термосі, підстилку, а ще – вірну
собаку Кору, яка, в свою чергу, бере на прогулянку двох зі своїх п’яти цуценят.
Між фермою та пасовищем – майже 2 кілометри, стежка проходить через мальовничій
хвойний ліс з підйомами та спусками, галявинами та гущавинами. За 10 років
життя більшість кіз вивчили цю дорогу напам’ять, і пастух їм потрібен хіба що
для порядку. А молоді – відволікаються, тому пану Юрію приходиться час від часу
кричати їм, нагадуючи, що треба рухатися далі, отже, під кінець випасу він вже
майже охрип. І от, врешті, пасовище. Природні заплавні луки, з велетенськими
купинами, кожна з яких схожа на крісло, з соковитими травами, різноманітним
птаством, що в’ється навколо кіз, собак, людей, бо не знає страху перед нами
усіма. І кози миттєво почали виконувати свою головну роботу – випасатися,
обираючи серед різнотрав’я найбільш смачні для себе варіанти. Ми планували у цю
мить розпочати спілкування, але втрутилися цуценята – угледіли свій корм, і
допоки не з’їли його до останньої краплі, не заспокоювалися. Навіть мати Кора,
грізно порикуючи на своїх дітлахів, не змогла їх вгамувати. І лише коли вони,
наївшись, врешті, позасинали, ми розпочали своє інтерв’ю.
Екопоселення
– Пане Юріє, дивлячись на вас, на ваше
сьогоднішнє життя, навіть складно собі уявити, що насправді ви – містянин, який
переїхав до села вже в дуже зрілому віці…
– Так, я – корінний харків’янин, ніколи раніше
не жив у селі. Майже все життя провів у мегаполісі. Я закінчив Харківський
політехнічний інститут за фахом автоматика та приладобудування. Довгі роки
працював провідним конструктором систем автоматизованого управління. Співпало
декілька факторів: пенсія, електроніка дуже набридла, держава була не в змозі
надати нашій родині житло, якого було б достатньо для всіх нас (в нас з
дружиною троє дітей), а ще – захотілося природи, свободи, свіжого повітря… Ми
почали будувати цей дім десь у 86-87-х роках. У колишньому радянському союзі
нічого неможливо було дістати, тому ми будувалися дуже довго. А остаточно сюди
переїхали тільки в другій половині 90-х років.
– Як діти сприйняли цей переїзд, все ж таки з
міста в село не дуже просто перебиратися…
– Діти сприйняли «на ура». Вони ще були
маленькі, але допомагали будувати цю хату. У Харкові ми були обмежені
невеличкою квартирою, а тут такі простори, що аж дух захоплює. У Харкові ти
живеш в чотирьох стінах, а тут поруч ліс, поля, такі краєвиди... Отже, в дітях
ми бачили тільки підтримку нашого рішення. А потім їм було дуже зручно, вони
приїздили сюди з друзями, по 30-40 чоловік, і всім вистачало місця, всім було
комфортно.
– Я чув, що з самого початку у вас була ідея
екопоселення, наскільки вам вдалося втілити її у життя, від чого прийшлося з
часом відмовитися?
– Екопоселення це голосно сказано. Оселя, в
якій дбають про довкілля, ось як правильно. Хоча, перед тим, як ми вийшли на цю
теперішню діяльність, в нас було багато спроб та помилок. Наприклад, ми
намагалися вирощувати корів, свиней, кролів, нутрій, тощо, доки не зрозуміли,
що вирощування кіз – самий оптимальний варіант, це є ті тварини, які найбільше
можуть віддячити за працю. Головна ідея екопоселення – це замкнутий цикл, коли
навіть відходи якось використовуються. І в нас тут майже замкнутий цикл. Ви
самі бачили, як використовується сироватка для годування інших тварин. Всі
харчові та городні відходи спрямовуються для годування кіз, а їхні екскременти
йдуть на утворення перегною, який, в свою чергу, слугує добривом для городу.
Всі відходи, які неможливо переробити самотужки, ми здаємо на переробку
спеціалізованим підприємствам, благо, моя старша донька Ганна, коли була
головою сільради, втілила в Терновій майже першу в Україні систему роздільного
збору та утилізації відходів. Отже, я вважаю, що екопоселення спрацювало. Втім,
дійсно, від чогось прийшлося відмовитися. Наприклад, в мене була ідея будувати
надвірні об’єкти з використанням використаних скляних пляшок. Я розпочав з
декоративної стіни. Зараз вона вже завалилася. Виявилося, що це, по-перше,
важко, бо матеріал дуже складний, по-друге в нашій родині не накопичується
стільки пляшок, скільки потрібно для будівництва, і, по-третє, набагато
простіше будувати з традиційних матеріалів, а пляшки здавати на утилізацію. Від
цього довелося відмовитися. А ще сутність екопоселення в тому, що ми з дітьми
завжди дуже болісно реагували на будь-які забруднення лісу, коли бачили там
сміття, якусь плівку, пляшки тощо. Ми йшли й прибирали самі, потім почали
привертати увагу інших людей, ну, а старша донька вже проводила там толоки,
організовувала людей на очищення лісів. Коли ми будувалися, ще не було ані
сучасних матеріалів для утеплення, ані герметичних вікон, тому зараз
приходиться вдосконалювати нашу хату, щоб заощаджувати на опаленні, оскільки
з’явилися інші можливості.
Діти по світу
– Розкажіть про вашу родину.
– З моєю дружиною Наталею ви вже знайомі,
вона таж закінчила Харківський політехнічний інститут, працювала
інженером-електротехніком. Старша донька, Ганна, – закінчила медичний виш, а
потім – Києво-Могилянську академію за фахом державного управління. Вона у
нашому селі була організаторкою екологічних акцій, втілила роздільний збір
відходів, проводила толоки по прибиранню вулиць, лісу, причому щодо майже всіх
зібраних відходів вона домовлялася про переробку, щоб вони не просто десь
закопувалися, а ставали сировиною для якогось виробництва. Потім вона з
чоловіком та дітьми виїхала до Нідерландів, де мала змогу преспокійно собі жити
в комфорті та добробуті, я був у них в гостях, вони дуже непогано влаштувалися.
Але все змінила Революція Гідності. Тоді було таке гасло: Збудуємо Європу в
Україні. І Ганна забрала дітей та повернулася в Україну, в Тернову, де
розпочала боротьбу за зміни, за прогрес. І виграла вибори сільського голови. І
зробила багато чого корисного для нашого села. Ви не уявляєте, як її тут
цькували! Це зараз ми вже знаємо, що її цілеспрямовано переслідували
медведчуківські організації, метою яких було впровадження російських наративів
на наших теренах, і європейські успіхи Ганни та її однодумців не вкладалися в
їхні плани. Що тільки нам не доводилося пережити за цей період!
Псевдо-правозахисники навіть «шили» доньці кримінальні справи, розповсюджували
про неї огидні чутки та плітки, не давали працювати, намагалися зірвати кожну
сесію сільради, знущалися при кожній нагоді…
– Я згадую ті часи, юристи підказали двом
депутатам сільради не здавати обов’язкові по закону декларації про доходи, а
потім ці ж два депутати поскаржилися в правоохоронні органи, що голова сільради
не забезпечила здачу електронних декларацій депутатами. І… проти неї було
складено протокол про корупцію…
– Так, а хто став розбиратися, що то був за
протокол, все, проросійські сили почали розповсюджувати брехню, що сільська
голова займається корупцією. За цей час вона перенесла дві дуже тяжкі операції
на хребті, але потрібного реабілітаційного періоду в декілька місяців не мала –
ледь виписувалася з лікарні, брала ходунки та одразу шкандибала в сільраду, щоб
якось покращити місцеве життя. Це був справжній подвиг, але їй за нього ніхто
навіть не подякував. Навпаки, негідники знущалися з неї, коли їй було зле, і
вона викликала швидку, заскакували в її кабінет і знімали відео, мовляв, що то
за сільська голова, що в робочий час лежить у своєму кабінеті… Покидьки,
справжні покидьки. Але вона трималася до останнього. Бо вірила, що робить
справжню, корисну, важливу справу. Врешті, рейдери, які намагалися захопити
владу в селі, перейшли всі кордони, і під час одного з засідань найняті ними
молодики навіть побили мене з дружиною, щоб дошкулити Ганні. Це було ще за
президентства Порошенка, а як після виборів влада змінилася, то тиск на доньку
став подвійним: не тільки від проросійських опозиційних сил, але й від
провладної партії, їй нічого не давали робити, отже, вона врешті зняла з себе
повноваження голови сільради і поїхала до чоловіка в Нідерланди. Зараз працює
там в муніципалітеті, зокрема, займається допомогою біженцям, її здібності там
цінують дуже високо, бо вона вміє організувати людей, надихнути їх на роботу,
вміє і любить допомагати тим, хто цього потребує… Вона зараз живе таким
політичним життям, про яке можна тільки мріяти, коли навколо цивілізоване
суспільство, всі питання обговорюються чемно, нормально, всі думають, як краще
для громади зробити, ніхто нікого не цькує… Так і в нас має бути, якщо ми
справді йдемо в Європу, ми маємо підвищувати культуру людей, вчитися
цивілізованим методам дискусії, вчитися поважати своїх співгромадян,
об’єднуватися навколо спільних цінностей. Звісно, Ганна і зараз допомагає
Україні чим може, бо вона дуже патріотична. Вона збирає гроші і відправляє в
армію тепловізори, прибори нічного бачення, інше обладнання. З Третьої
штурмової бригади їй навіть нещодавно надіслали Подяку за її волонтерську
працю.
– А як місцеві мешканці, пам’ятають її
роботу, адже феномен Тернової тоді не сходив зі шпальт газет: перший населений
пункт з роздільним збором відходів, перший населений пункт з кімнатою для
дитячих ігор в сільраді, перше село з клубом роботобудування, перше село з
публікацією всіх рішень у відкритому доступі в Інтернеті, перше село держави,
яке опанувало систему «Прозорро» (публічних закупівель) і таке інше…
– Так, пам’ятають. Багато хто вдячний їй за
те, що вона зробила, одиниці розуміють, що б вона могла ще зробити, якби їй не
заважали…
– Ті, хто їй заважав, хто її травив весь
цей час, вони зараз зрозуміли, яку дурню вони зробили і собі, і своєму селу?
– Я з покидьками ніколи не спілкувався і не
спілкуватимусь. Тому їхні думки мені невідомі. Але є люди, які навіть не
розуміють, що таке розвиток села, що потрібно для майбутнього. Смітник у лісі –
нормально, головне, щоб дороги будувалися, і все, інших думок немає. Такі люди
ніколи нічого не зрозуміють. А більшість сприймають усі покращення як даність,
а щоб захистити тих, хто над цими покращеннями працював — навіть думки такої
нема. А як на зміну тим, хто робив на совість, приходять інші, чухають
потилицю, і кажуть, мовляв, Ганна добра була, гарно працювала… А ті негідники,
які весь час лили на неї бруд, зараз замовкли, бо за те, що вони тоді казали
про руський мир, про народну республіку, про народовладдя з російською мовою —
зараз нарешті притягують до відповідальності!
– А як живе ваша друга донька?
– Друга донька, Оля, закінчила біологічний
факультет Харківського національного університету, вже довгий час живе у
Німеччині, вийшла там заміж. Працювала у відомій фармацевтично-косметологічній
компанії. Потім стала коучером, навчає людей опановувати себе, налагоджувати
своє життя. А коли почалася війна, вона у своєму невеличкому селі створила
громадську організацію, і вони стільки гуманітарної допомоги зібрали, що це
навіть неможливо собі уявити! Десь сукупно 12-13 великих фур назбирали! А ще
возили й меншими обсягами! І постійно, постійно. Всю цю допомогу вони
передавали і через львівських волонтерів, і перевозили на Харківську область, і
сюди, в Тернову. Вони зібрали багато ліків для терновчан, Чугуєва, передали
пересувний апарат ультразвукової діагностики для Лікарні швидкої та
невідкладної допомоги міста Харкова, я вже не кажу про одяг, каремати, спальні
мішки, продукти харчування – це колосальні обсяги. І все це зібрало невеличке
село, де живуть добрі та чуйні люди, які мою доньку знають, поважають, відгукуються
на її прохання, боліють душею за те, що відбувається в Україні. Дружина їздила
туди минулої зими, коли в нас були блекаути, і каже, що люди дуже співчувають
Україні, намагаються хоч якось допомогти. Місцеві жінки власноруч сплели
шерстяні ковдри для нашого шпиталю, тобто не купили готові, а самі сплели
декілька десятків ковдр, щоб наші поранені хлопці не мерзли! Це говорить про
те, що вони хочуть допомагати, що вони від всієї душі намагаються щось для нас
зробити. Це дуже зворушливо. Але є одне але – вони там майже усі пацифісти. І
громадське об’єднання прийняло такий принцип, що вони надають тільки
гуманітарну допомогу, військові речі – ні. «Щоб ніхто нікого не вбивав, щоб не
було війни»… Такий в них підхід. Звісно, дякуємо за ту допомогу, яку вони
надають цивільним людям та пораненим бійцям, це теж дуже важлива допомога. Я з
ними сперечався, коли навідував доньку, кажу, ви не розумієте, якщо до вас на
поріг приходить чоловік з автоматом, і має намір вас вбити, вашу дружину
зґвалтувати, все спалити, гуманітарні речі відступають на другий план, а спершу
треба дати відсіч. Або перемагай – або вмирай. Я їм кажу, уявіть собі, у вас є
гарний будинок, а ззовні стоять два-три іноземця зі зброєю і дивляться на
нього, що ви будете робити? Нам треба захищатися, а потім вже думати про
відновлення, про здоров’я, про все на світі. Вони ніби і згодні, але свої
принципи пацифізму не змінюють.
– Розкажіть про сина.
– Сином, Олексієм, я пишаюся. Він закінчив
Харківський політехнічний інститут, став ІТ-шником, доволі успішним. А коли в
2014 році почалася АТО, пішов воювати добровольцем. Двох дітей та дружину
перевіз у Львів, а сам – на фронт. Він був в Дебальцево, в інших гарячих
місцях… Повоював… А 24 лютого, хоча в нього й «білий білет», він знов пішов у
добровольці. І зараз захищає Україну, незважаючи на те, що багато чого пережив,
побачив, мав бойову травму, переніс операцію, мав місяць реабілітації, все
одно – безперервно на фронті. Отака в мене родина.
– І скільки у вас онуків?
– Семеро. Троє дітей і семеро онуків. Вони
мене дуже дивують, оскільки всі – поліглоти, знають дуже багато мов. Ті, що
живуть у Німеччині, знають українську, російську, німецьку, італійську,
англійську, французьку – вільно. Мені подобається тамтешня школа, в якій вони
навчалися, це була вальдорфська школа, де дуже гарне навчання, там треба
мізками ворочати… Як вони опановують ті мови – я навіть не уявляю собі. Але
дійсно їх знають – ми разом їздили у Францію, і коли ми чогось не розуміли,
діти перекладали, ми спілкувалися через них! А їм ще й 14 років не було! Цікаво
дуже. Інший рівень. Ми були колись зовсім не останні, а їхнє покоління – ще розумніше,
вони розкуті, вони вільні. Ми жили під ярмом КДБ, і все життя боялися, кому що
можна, кому що не можна сказати. А їх в ярмо вже не загониш, вони за свою
свободу будуть воювати. Батьки не завжди можуть з ними впоратись, а щоб хтось
їм диктував, як і що робити – такого вже ніколи не буде!
– Правнуків ще немає?
– Ні, нема. Старшому з онуків, сину Ганни,
вже 18 років, він приїхав зараз з Нідерландів в Україну, сказав, що хоче тут
навчатися, поступив у той самий Харківський політехнічний інститут, але обрав
для себе економічний факультет.
Були під вогнем, але до нас не прилітало
– Пане Юріє, кидається в очі, що на вас
військовий одяг. Що це за форма така?
– Вона прийшла сама по собі. Якісь речі син
залишав, які непотрібні були, потім у нас тут хлопці під час Харківської
контратаки стояли неподалік, 92 бригада, ми їх підгодовували, поїли молочком,
вони до нас в душ ходили, жінка їм прала. Тоді вони отримали зимову форму, а з
літньої залишили нам трішки зайвого: футболки, жакети, щось ще. Я побачив, що
ця форма дуже зручна, міцна, гарна. Вона просто приросла до мене. Я радію, що
наші солдати, воїни, вдягнені так гарно. Не соромно і самому вдягнути, і людям
показати. Я пишаюся, що в наших бійців такий одяг, і пишаюся, що отримав його у
подарунок від них.
– Я знаю, що ви активно займаєтесь
волонтерством. Розкажіть про це.
– Під час контрнаступу, перед ним, після
нього, ми допомагали тим бійцям, які знаходилися поруч з нашою хатою. А зараз я
допомагаю виключно тому підрозділу, де служить мій син. Він займається
аеророзвідкою. Ворог знищив їхнє «крило», вартість якого складає 400000
гривень, 200000 вже вдалося зібрати, процес збору коштів триває. І, звісно, я
надсилаю йому та його побратимам не тальки гроші, але й свій сир. Інколи через
Фейсбук звертаюся до інших військових з пропозицією, чи не хочуть вони
скуштувати мого сиру, якщо вони хочуть – відправляю їм у подарунок з подякою, з
уклоном за те, що вони нас захищають. І у підрозділ, де служить син, постійно
відправляю сири, щоб воїни могли ними підкріпитися. Така от волонтерська
діяльність…
– Тобто вам треба зібрати ще 200000 гривень,
і місія виконана? Чи можуть вам якось допомогти наші читачі?
– Допомогти можуть, рахунки хлопців такі:
Приват-Банк 4149499600041964, Моно https://send.monobank.ua/jar/58WW3eZLxH.
Але навіть коли збір на «крило» (тобто літак) закінчиться, гроші все одно
будуть потрібні, адже у них постійно «летять» машини, то зламався пікап, то
ворог розбив вантажівку, то зносилися якісь запчастини, і все це треба
ремонтувати, купувати нове або заміняти іншим. Адже ці автівки експлуатуються в
надскладних умовах, під ворожими обстрілами, в будь-яку погоду, в таких
місцинах, де зазвичай машини не їздять…
– Довелося вам самим з дружиною побути під
обстрілами?
– Коли все почалося, ми могли втратити
взагалі все, навіть життя. Тільки завдяки нашим Збройним силам ми залишилися
живими та неушкодженими! Ворог зупинися десь в 6-7 кілометрах від Тернової, найближче
до нас село – Мала Рогань – було окуповане, траса Чугуїв-Харків була
перерізана, вона знаходилася під постійними обстрілами, єдина дорога між
Чугуєвом та Харковом проходила через наше село, і було тільки справою часу,
коли ворог візьметься за нас. Цілодобові обстріли Харкова відбувалися через
нас, над нами літали снаряди та ракети, але, на щастя, жодна не впала тут. Над
нами літали російські літаки, щоб бомбити Харків, і, знов таки, чудом нічого не
прилетіло по нашому будинку. Було дуже страшно, але ми не могли тікати, адже ми
не могли піти без кіз, а кози не могли вижити без нас… На щастя, ЗСУ згодом
вщент вибили всіх ворогів з Малої Рогані, а потім, майже рік тому, почався
масштабний контрнаступ, і неможливо передати, як ми цьому раділи. Хоча спочатку
довелося пережити страхів: почала пересуватися в великій кількості техніка по дорогах,
а ми не могли вгадати, то наші чи ворог, бо не підеш же роздивлятися, хто там
їде, можна отримати чергу з автомата. І телефоном казати неможна, що ти бачиш
техніку, бо викажеш цю інформацію ворогу. Вже згодом дізналися, що то йшли в
атаку наші, щоб звільняти сусідні села. Не від хорошого життя наші хлопці на
початку війни десь відступали, десь втрачали контроль за територіями. Але тут,
рік назад, на Харківщині відбувся перший вдалий військовий контрнаступ, коли
ворога просто відкинули та розтрощили. Я завжди вірив в Премогу України, але ця
блискуча військова операція надала мені впевненості, що ця Перемога станеться
неодмінно. Цих нелюдів можна біти і можна нищити, ми їх виженемо, і все буде
добре!
– Що для вас волонтерство?
– Це безперервний процес. Армія – то така
пічка, яка все спалює. Шукали хлопці гроші на дрон – знайшли, почали
використовувати, дрона збили, знов збирають кошти. Постійно «горить» резина на
автівках, постійно потрібне нове спорядження. Це – не їх провина, це – війна,
воно там горить, трощиться, використовується в бою. І наше здавання – щоб у
війська було все потрібне, та ми маємо розуміти, що цей збір коштів – не перший
та далеко не останній… Зараз кошти для фронту збирає вся Україна, ну, не вся,
звісно, але дуже значна кількість наших громадян, і тут, і за кордоном.
Ремеслу навчався у ютьюбі
– А скільки у вас кіз?
– Дійних – 30, сім – молоденькі, що
народилися нещодавно, три дорослих цапа. Але кози всі різні, є так звані
«стограмовки» – це молоді кози, які вперше народили, і дають дуже мало молока.
Але їх треба роздоювати, щоб вони давали багато молока в майбутньому. Є вже
досвідчені кізочки, які надають 2 літри, або трішки більше.
– Як все починалося?
– Першу козу нам подарувала сусідка. Вона
захворіла і вже не мала сил доглядати за твариною. Це було років 10 тому.
Поволі кількість стада збільшувалася, стайня розросталася, нові кози або
народжувалися тут, або їх хтось нам дарував.
– А якої вони породи?
– Звичайна дворова коза. Звісно, хотілося б
мати породне стадо, але маємо те, що маємо. Нещодавно нам подарували трьох
кізочок нубійської породи, вони ще молоді, мають вирости до доволі великих
розмірів, подивимось, скільки вони даватимуть молока… Я дивився на аналогічних
фермах у Франції, де вирощуються спеціальні молочні породи кіз, там кількість
надоїв – недосяжна для нас. Але і ми поступово покращуємо свої результати.
Взагалі, тваринництво – це дуже повільний процес. Народилося козенятко, яким
воно буде – ніхто не знає. Проходить три роки, а вона – ніяка, молока дає мало.
Тобто три роки треба за нею доглядати, її годувати, щоб дізнатися, що вона не
годиться. Але якщо молодняк не залишати, і гарну козу ти не отримаєш.
– Чи є у ваших кіз імена?
– Коли їх було ще до десятка, у всіх були
імена. Ці три молоденькі кози, яких нам подарували, вже мають власні імена:
Моніка, Шарка та Хаймарс. А серед решти імена мають або особливо вередливі
(наприклад, Пронира), або якісь незвичайні за своїм характером особини. Ось, в
минулому році народився Байрактар, він народився величеньким, з самого
народження був доволі швидкий, добре ріс. Теж з минулого року в нас з’явилася
Джавелінка, але вона така балувана, що не дай Боже… Всюди пролазить, всюди плигає,
всім цікавиться, шкодить… Спокійні слухняні кози, які самі приходять на доїння,
самі йдуть назад, залишаються безіменними.
– Зараз в Україні відбувається
євроінтеграція, разом з нею на нашу землю прийшов термін «добробут тварин».
Тобто мало того, щоб свійські тварини були здоровими, сучасна європейська
цивілізація вимагає, щоб вони були, якщо можна так сформулювати, «щасливими».
Ваші кози «щасливі»?
– А хіба ви самі не бачите? Щасливі вони чи
ні? Подивіться, вони ходять по луках, їдять, що самі хочуть. Коза – це тварина,
яка використовує дуже багато трави. А трава має низьку поживність. Тому у кіз
великі трьохкамерні шлунки, які тварини набивають їжею просто неймовірно як. А
для того, щоб все це перетравлювати, вони повинні рухатися, щоб вміст шлунку
якось масажувався, перевалювався. І рухатися козам треба багато. Ці тварини
пристосувалися в природі йти та їсти, йти та їсти, це їх особливість. Якщо кози
цілий день стоять у загоні, в них буде неправильне травлення. Ось чому так
важливі ці щоденні переходи на пасовище та назад по 1,5-2 кілометри! Цей моціон
їм потрібен для здоров’я. Ми не використовуємо комбікорми, лише підгодовуємо
під час доїння кукурузкою, ячменем тощо. Тобто вони використовують природну
свою їжу – траву. Це й називається екологічне утримання, коли вони знаходяться
в умовах, максимально наближених до природних, притаманних цьому виду тварин.
– Ще я помітив, що ви додоюєте кожну козу
руками, а не використовуєте доїльний апарат до того моменту, як з вимені йде
кров, як це роблять деякі погані господарства…
– Ми ж доїмо їх в обмеженому просторі, під
постійним наглядом. Якщо вим’я пусте, навіщо з нього відсмоктувати кров?!
Молочко зійшло, відключаємо апарат, і ще 20-30 грамів додаємо руками, це
своєрідний масаж вимені, щоб там не застоювалося молоко. А якщо поставити козу
та забути про неї, там дійсно і кров піде. Таке дбайливе ставлення є можливим
лише на маленьких фермах, як,оце, наша, і догляд зовсім інший. В нас все
спрямоване на те, щоб козам було добре…
– І як ви всьому цьому навчилися?
– Практика. Тільки практика. Спочатку в нас
теж були помилки, але ми навчилися їх виправляти та уникати в майбутньому…
– Що ви робите, коли ваші тварини хворіють?
– Зазвичай вони здорові та в гуморі, але
бувають різні ситуації. Наприклад, у кіз стається така хвороба, коли
зупиняється шлунок. Ми навчилися робити спеціальний масаж, і тварина одужує.
Інших хвороб в наших тварин не відбувалося. У однієї кози колись зупинилося
серце через інфаркт, вона померла, це був такий випадок один раз за всі ці
роки.
– Як ви опанували сирне виробництво?
– Коли коза була одна, ми самі вживали її
молоко. Потім стадо збільшувалося. Ми намагалися продавати молоко, але це було
невигідно і складно. Бо молоко швидко псується, та й люди не зовсім обізнані,
яке воно. Тоді ми вирішили додавати додану вартість до молока, продавати його довгий час, бо сир з часом
стає тільки кращим. Першу інформацію про те, як виготовляти сир, отримали з ютьюбу.
Хоча швидко з’ясувалося, що в цій мережі дуже багато дурні, а частину роликів
зняли та виклали люди, які самі роблять це в перший раз, і навіть не
здогадуються, як це робити правильно. Найбільша іронія, що ці горе-поради йдуть
зазвичай першими, а вже далі, потім, розміщені справді розумні та корисні
ролики. Ми подивилися дуже багато цих відео, і зрозуміли, що до чого, згодом
навчилися робити різні сорти сиру: м’які, напівтверді, тверді тощо. Зараз ми
молоко зовсім не продаємо, а продаємо тільки сир. Продаємо виключно через фейсбук,
на базар не їздимо, бо часу на це немає. Люди замовляють, я відправляю їм сир
поштою, дуже зручно і добре. На базарі ти комусь продав, і забув, і тобі
байдуже, яка якість твого продукту, бо у великому місті ти покупця зазвичай
вдруге не побачиш. А тут, в фейсбуці – дуже велика відповідальність, бо від
споживача нікуди не дінешся, якщо йому щось не сподобається, він відразу усім
про це повідомить. Тобто ти зацікавлений в тому, щоб людина звернулася до тебе
ще раз, і ще раз, і це – дуже великий стимул працювати на совість, підвищувати
якість свого виробу. І мені це подобається.
– Звідки ви взяли рецепти, вони народні чи іноземні, чи ви їх самі придумали?
– Це все відомо людству вже пару тисячоліть –
як робити сир. Технологія достатньо проста, принаймні не надскладна. Складніше
його зберегти, щоб він визрів, а суто зробити м’який сир, фету чи моцарелу, це
достатньо просто. Тобто ми побачили початкову, базову технологію, навчилися, і
почали робити щось своє. Та сама фета, я її куштував і за кордоном, і в Україні
– ніяка, ти береш її, і як на мене, дуже невиразний смак продукту. І ми
вирішили додавати туди прянощі, а як тоді її зберігати? Побачили на сторінці у
Фейсбуці наших колег з Австралії, що вони заливають фету з прянощами олійкою.
Потім здогадалися додавати до сиру ще й оливки та в’ялені помідори, – і сир
насичується прянощами, набуває незвичайного смаку, який запам’ятовується.
Сказати, що ми щось нове зробили у сироварінні я не можу, але дійсно ми
створюємо власні продукти, які відрізняються від інших.
– Які сорти сиру ви виробляєте зараз, як
вони називаються та чому? Я знаю, що у вас дуже незвичні назви сирів…
– Зараз ми робимо фету, молодий козиний сир у
прянощах, а ще напівтвердий витримки у 3,5 місяця. Напівтвердий ми назвали
«Волонтерський», фета має назву «Поцілунок Залужного», а пряний сир –
«козацький», бо запах і смак цього сиру нагадує популярні страви козацької
кухні. Чому такі назви? Бо мені так подобається, і багатьом подобається. Одна
пані мені у фейсбуці пише: «Хочу Поцілунок Залужного». А я відповідаю:
«Безпосередньо не можу вам це забезпечити, а опосередковано через сир – будь
ласка!» Ви розумієте, насправді всі сири здавна мають назву по тих місцевостях,
де вони виготовляються (Маасдам, Едем, Пармезан, Камамбер тощо). Це назви
провінцій Італії, Франції, Греції та інших країн. Бо раніше сир робили з
непастеризованого молока: подоїли, сквасили, заклали на дозрівання. І ці сири
мали смак, притаманний тільки даній місцевості, адже лише там є така
рослинність (а звідси смак та запах молока), а ще там живуть бактерії, які
притаманні тільки даній місцевості, а бактерії вже надають смак та запах сиру. Тому
всі сири мали географічні назви. Зараз розповсюдилося фабричне виробництво
сиру, і цей продукт виробляється з пастеризованого молока. Тобто в молоці
вбиваються усі бактерії – корисні, шкідливі, – усі. А потім туди додаються
чисті культури бактерій, які вирощуються в лабораторіях, які відповідають смаку
того, що було раніше, наприклад, сиру Маасдам, чи Камамбер. Характерний приклад
– сири російський та голанський, які виробляли у колишньому радянському союзі,
тобто виробляли в одному місці, а бактерії бралися з іншого, що давало назву
цьому продукту. Це зрозуміло, бо якщо ти вариш сир з 20 тонн молока, ти не
можеш гарантувати, що всі корові здорові, все молоко добре. А потрапляння
навіть невеликої кількості неякісного молока може зіпсувати всю партію, ось чому
необхідна пастеризація. А в маленьких господарствах, як оце наша ферма, молоко
має природній смак, і ніяка пастеризація не потрібна, бо ми слідкуємо за кожною
твариною та гарантуємо її здоров’я, її правильний випас тощо. Тому і сир має
природній смак, який залежить ще й від пори року: весною він один, влітку –
інший, коли пройшов дощ – третій. Тут немає одного стандарту, як в природі його
нема, з одного боку це – вада маленьких господарств, з іншого – це наша
перевага. Ми робимо і твердий сир. Точно за технологією сиру пармезан. Але
назвати свій сир пармезаном я не маю права, адже я не живу в тій провінції, а
живу в Терновій. Більш правильно було б назвати Терновський молодий або
Терновський твердий сир. Це було б справедливо, але, оскільки зараз війна, то й
назва сиру має відповідати сучасному моменту, надихати людей на Перемогу, тож,
я й дав сирам такі назви. Минулого року твердий сир, який ми витримували по 6
місяців, ми називали «Воєнний».
– Які у вас плани по розвитку господарства?
– Які можуть бути плани у людини в 70 років
під час війни? (сміється). Плани – тільки найближчі. Дійсно, хотілося б
розвиватися, але це вже має робити хтось більш молодий, хто мав би 20-30 років
перспективи. Тоді б можна було подумати про іншу стайню, про те, щоб було стадо
з доброї породи, тоді вже можна було б задумати більш вдосконалену сироварню. А
в мене плани найпростіші – поправити загородку, підправити те, відремонтувати
се. Мені б хотілося, щоб хтось це підхопив, але я поки не бачу серед онуків
великого інтересу до цієї справи… Бо насправді мало таких козиних ферм по всій
Україні, я знаю десь з десяток ферм по 100-200-300 кіз. А вони потрібні
– А ваш син не хоче?
– Та ви що! Зараз в нього зовсім інші плани.
Але й після війни, розумієте, це зовсім не ті заробітки, на які може
розраховувати молодий чоловік в ІТ-сфері. Щоб ви розуміли, його зарплата за
місяць перевищує те, що наша ферма може заробити за рік. Це – не дуже вигідний
бізнес. Тут вигода в іншому: що ти живеш на природі, що ти ведеш спокійне
життя, тобто це заняття більш притаманне людям, які збираються чи вийшли на
пенсію, хочуть спокою, не розвитку, а спокою. Життя воно таке, може, щось
покаже…
– Що треба для створення сиру?
– Головне – це добре молоко. Якщо гарне
молоко, і сир буде гарний.
– І який ваш улюблений сир?
– Бракований. Той, що не вийшов або по формі,
або по смаку – ми його не продаємо, а їмо самі (сміється). Насправді мені
подобаються сири з пліснявою, наприклад, Камамбер. Ми їх теж робимо, але тільки
наприкінці сезону, бо пліснява може перекидатися на інші сири, які
виготовляються поруч. Тому ми з останнього молока у сезоні робимо партію такого
сиру, і він має настільки яскравий смак, просто неймовірний, як на мене. Фету
ми додаємо у салати, рікоту можна додавати в борщ, або їсти з медом. Кожен сир смакує по-різному.
Повернувшись на ферму, кози швидко розійшлися
по своїх вольєрах, а господарі хутко взялися за поточну роботу. Бо їм тепер
треба виробляти вдвічі більше продукції, ніж зазвичай, адже значна її частина
направляється військовим в якості подарунка, а ще треба збирати гроші на
підрозділ аеророзвідки, де служить син, Олексій. Клопоту багато, але він
приємний та корисний. Юрій Геращенко зізнається:
– Я – інтроверт, тому для мене міський натовп
та шум – це просто біда. Не їздив до Харкова мабуть вже три роки. Оце життя, ці
кози, ця природа – це такий комфорт для роздумів, для філософських міркувань,
для мрій. Я сам – колишній майстер спорту з гірського туризму, все життя
займався спортом, тренувався, і думав, що в мене ніколи не виникне проблем з
серцем. А у 2015 році в мене стався інфаркт, тоді збіглося відразу декілька
факторів: Дебальцево, і я хвилювався, що там з сином на фронті. А тут, в тилу,
сепаратисти надрукували на одному з сайтів чергову статтю про мою доньку Ганну,
де назвали її «головним фашистом Харківщини», і ще й оприлюднили її адресу і
адресу її дітей. Втім, вони взяли цю інформацію, скоріше за все, з якихось баз
МВС, і вона була застарілою. Але, погодьтеся, хвилювань достатньо, щоб отримати
проблеми зі здоров’ям. А скільки таких проблем російські нацисти нанесли нам
зараз, під час вторгнення? Скільки людей вже хворіє і ще буде хворіти? Ось чому
я всім рекомендую натуральну їжу, натуральні продукти, треба дбати про своє
здоров’я, і сам виробляю таку продукцію, щоб підтримати людей…
Текс/фото/відео: Олег Перегон
Харків-Тернова-Харків
