СТОП-КАДР "УКРАЇНА - ВІЙНА"

Повномасштабна війна триває дев՚ятий місяць, і часом можна почути, що Захід втомився від неї. Так, звісно, така думка має право на життя, бо звичний, контрольований світ європейців змінився. У маленьких містечках взагалі складається враження (особливо в громадському транспорті), що Україна і Росія змінили локацію на світовій мапі.

Але… Я зараз живу недалеко від Берліна, у невеличкому містечку Котбус, яке давно забуло про свої найкращі часи. Єдиною розрадою та розвагою місцевих мешканців є щорічний міжнародний кінофестиваль, який зародився в далекому 1991 році. Призовий фонд не дуже великий, але режисери-документалісти, молоді режисери вважають цей стартовий майданчик  вдалим. Із радістю беруть в ньому участь і метри, які є володарями інших престижних премій.

Цьогоріч відбувся 32. FilmFestival Cottbus, фестиваль східноєвропейського кіно. Він встановив своєрідний рекорд за кількістю представлених картин, їх жанровим різноманіттям. Тільки вдумайтесь в цифри: близько двохсот заявлених картин, 49 прем´єрних показів та 13 (!) фільмів з України чи про Україну. Відчуття, що ми (українці) знаходимося десь на периферії культурного простору і головна тема в Європі - наша війна, зникає. Світ цікавиться українським мистецтвом, глядач приходить у кінозали, щоб зрозуміти нас, українців. Німці йдуть, щоб дізнатися, хто ми такі й чому так затято воюємо проти раші, чому нас бісить монотонність та розміреність життя, до якого так звикли європейці.

Так, я не помилилася, написавши, що глядач переважно німецький. Звісно, можна сказати, що українцям, чиї думки там, на батьківщині, ніколи бігати по кінозалах та концертах. Та мушу зізнатися, що й демонстрації на підтримку України теж мають сумну статистику. Йдуть німці, вже осідлі українці та «руськоговорящі», їх друзі, а втікачок з кожним разом все менше.

11 листопада на фестивалі було оголошено українським днем, бо було представлено цілих п´ять робіт українських митців, ще три роботи створені за участі режисерів чи продюсерів інших країн. Найбільшим подарунком стало те, що українці могли подивитися ці фільми, безкоштовно, лише показавши свій паспорт. Цю ініціативу висунув на знак підтримки та солідарності з народом України програмний директор пан Бернд Будер (Bernd Buder).

Відкривав фестиваль фільм нашого режисера Антоніо Лукича «Luxembourg. Luxembourg». І ажіотаж навколо цієї комедії був великий. Квитки були розкуплені в перший же день продажу. Привернули до себе загальну увагу документальні стрічки Тараса Томенка «Терикони» та молодого режисера-документаліста, вихідця з Донбасу, Корнія Грицюка Train Kyiv-War та Eurodonbas. До речі, Корній був одним з членів журі в номінації DIALOG, його комунікація з залом, намагання донести і для європейського глядача і до українців основний посил стрічок, вражала. Гарна англійська, спокійний, але в той же час переконливий тон, щирі зізнання та болючі роздуми привернули не тільки увагу до робіт Корнія, але й змусили багатьох наших переселенок подивитися правді у вічі. Україна знаходиться в стані війни з расією не дев´ятий місяць, а вже кілька століть, розбудова та індустріалізація Донбаського регіону – це не заслуга СРСР, а кропітка праця українських культурних та наукових діячів, гроші та технології європейців. Грицюк намагається своєю документалістикою розвінчувати такі зручні пропагандистські міфи, і в той же час наголошує, що багато українців шукають миру, а не хочуть вільного розвитку та демократичних досягнень, за які варто боротися та докладати зусиль.

Стрічка Тараса Томенка розповідає про життя в сірій зоні, напівзнищеному  Торецьку, через  дитячі долі. «Терикони» – ця назва, на думку автора, є метафоричною та надважливою для розуміння задуму. Відпрацьована порода, що лежить купою і нікому не потрібна – це і ті самі люди (діти), що позабуті серед цього ландшафту чи списані з рахунків. Але вони продовжують мріяти, грати, любити та сподіватися там, де інші не бачать просвітку.

Піднімає тему боротьби за життєві принципи та Батьківщину ще один український режисер – Тарас Дрон – у стрічці Blindfold («Із зав´язаними очима»), розповідаючи про дівчину-бійця.

Про фільм Kings of Rap Мирослава Латика я вже чула, він розповідає про драму одного сільського хлопця, що мріяв стати крутим та відомим репером, аби полонити серце односелиці Свєти. Це в першу чергу соціальна драма, а потім вже музичний фільм. Хлопець на прізвисько Казан опинився в ситуації «вибір без вибору», і автор, не скочуючись до банального моралізаторства «кожен відповідає за власний вибір», намагається пояснити, що вмираюче село, моральна й фізична деградація, небажання талановитої працездатної молоді повертатися назад після навчання у місті стає присудом владі та системі загалом.

Але я чекала стрічку, яка стала для мене привітом з любого Харкова й символом нескореності та сили духу. «Slovo» House. Unfinished Novel Тараса Томенка – теж про Вибір «без вибору». Фільм побудований на основі реальних подій  і пов´язаний зі страшними долями творчої інтелігенції 20-30-х років ХХ століття. На кінофестивалі у Флориді минулоріч стрічка Томенка взяла кілька престижних нагород, у тому числі за найкращу режисерську роботу, за найкращі костюми, головну роль та головну роль другого плану. Є відзнаки і цього року. Ця картина стала символом відродження українства на тільки-но звільнених територіях, її показували в багатьох українських містах і містечках протягом літа. От, наприклад, 3 листопада стрічку дивилися харків´яни, а вже на початку грудня «Слово» покажуть на кінофестивалі «Молодість».

Будинок «Слово» знаходиться у Харкові на вулиці Культури, 9. Це будинок попереднього ув´язнення, як колись висловився один із його мешканців. У цьому будинку жили найкращі письменники, актори та режисери тодішньої молодої країни Рад. Більшість з них закінчили життя в таборах  ГУЛАГу чи були морально зламані режимом.

Я вважала, що саме ця картина викличе цікавість у наших українців і вже точно не залишить байдужими тих, хто сам тікав від війни, хто зрозумів важливість супротиву тоталітарній системі. А ще думала, що квитки буде складно дістати. Дуже сильна стрічка, яка змушує замислитися над сьогоденням та минулим нашої країни. Сучасне прочитання, без патетики та моралізаторства, яскрава гра акторів…

Але яким же було сильним розчарування, коли зала виявилась майже порожня. На залу вмістимістю 300 глядачів було не більше п´ятої частини.  Режисер Тарас Томенко, який розраховував, що його фільм зможе поборотися за приз глядацьких симпатій, ледь стримував свої емоції. Чому? Чому так мало глядачів? Половина з яких знов-таки німці.

Я вирішила зібрати відгуки про фестиваль у наших українців, які знайшли час та можливості відвідати покази або не схотіли це зробити, аргументуючи своє рішення.

Яна Мухіна,  Харків:

Посмотрели фильм «Поезд Киев – Война». Очень впечатлил, многие украинки плакали. «ЕвроДонбас» очень классный фильм! Для меня прямо открытие. Спасибо Корнею за фильм и за общение!

Вікторія Шамрай, Кривий Ріг:

Згодна про «Train Kyiv – War», теж раджу. Фільм у форматі інтерв‘ю пасажирів потяга з Костянтинівки. Пізнавально почути думки людей різного віку, враховуючи, що фільм 2020-го року, тобто в контексті нинішньої ситуації

Джин-Толік, глядач стрічки Eurodonbas:

Наше сегодня – последствия пропаганды и нашего равнодушия.  Советский Союз очень активно закупал целые заводы под ключ у Запада, о чем вспоминать было дурным тоном при СССР.  Европа всегда была ближе, чем можно подумать.

Олена, Кривий Ріг:

Хочу залишити свій відгук про фільм «Слово», який ми сьогодні переглянули на фестивалі. Він прекрасний – про дім письменників в Харкові на початку 30-х, про наше розстріляне Відродження, зокрема, Хвильового, Курбаса й інших, яких намагався зламати комуністичний режим. Дуже достойний фільм і велика гордість, що його показують не лише в Україні, а й на міжнародних фестивалях. Жаль, що було дуже мало людей в залі. Тому, якщо буде у вас змога піти, раджу.

Олена, Херсон:  

Подивилась декілька стрічок українських режисерів. Найбільше вразив фільм «Будинок «Слово». Чорно-біла стрічка ще більше передає атмосферу і трагедію  того часу. Почуття , переживання, гра акторів, нюанси емоцій – неперевершені. На жаль, вчора було мало людей на перегляді. Цікавий був виступ режисера. Вони рік вивчали архіви і документи , щоб донести глядачу правдиву історію. Захотілось ще більше дізнатися про життя і творчість українських письменників того періоду .

Наталія Маммадова:

Фільм «Будинок «Слово» мене вразив перевтіленням актора, який грав головну роль. На початку фільму ми бачимо героя – такого собі провінційного, трохи наївного чи екзальтованого молодика. Згодом з героєм Дмитра Олійника відбувається метаморфоза, і він вже зовнішньо нам нагадує путіна, людину, здатну на усі ницості світу. Стає страшно і гидко одночасно. А сни, які ж моторошні пророчі сни бачить Хвильовий!

Лілія Ройз, Коттбус:

Пів на першу... Солена риба Makrela w zalewie octowej... Я ніби їм... мене нудить... чи то мені зле... чи то зле моїй душі, безмежно маленьку хатину котрої я, чи то оселедцем, чи бо ж руками, вигрібаю від в'язкого гидкого чаду, що всмоктався в мої жалюгідні мізки… чаду-душі – стрічки «Дім Слово»... цей фільм навіть в моїх шкарпетках... Іду спати, може попустить...

Я не можу сказати, що українці залишились осторонь від цієї події –  кінофестивалю східноєвропейського кіно. Дехто з місцевих та переселенців навіть брали участь в організації заходу, підтримували зв´язок між усіма ланками.

На превеликий жаль, але я почула і думки про фестиваль та український день, які мене непокоять і досі: «Ми втікли від війни, ми втомилися і хочемо жити тут і зараз», «Мы хотим всё забыть и имеем на это право, потому что у нас теперь в Украине нет дома», «Я не хочу идти на такое травматическое кино, своих проблем хватает», «Мы знаем о своей стране изнутри», «Тут некогда ходить в кино», «У мене своїх проблем купа, от дітина не слухається», «Краще б в Україну передали гроші чи нам роздали, наприклад»…

Отже, те, про що кричать наші лідери та митці з сімнадцятого сторіччя, досі для багатьох метушня, викинуті на вітер гроші та не начасі, ми не можемо усвідомити, що сьогодні кілька мільйонів українців презентують свою країну кожної миті, кожним своїм вчинком чи мовчанням. Культура, просвіта, цікавість до історії можуть та повинні формувати світогляд, аби потім не було боляче від чужого нав´язаного світогляду.

Питання залишається відкритим: хто ми такі, чи справді окрема нація? Якщо українцям після усього пережитого байдуже на свою мову, книжки чи кіно навіть не за гроші, то…