Днями харків’янин Владислав Жуков захистив дисертацію і
став доктором філософії в галузі культурології. Тема його наукової роботи пов’язана
з реаліті-шоу, та впливом телебачення на людей. Щоб дізнатися, як живе наука
під час війни у Харкові, ми зустрілися з Владиславом Валерійовичем, який є
більш відомим широкому загалу як телеведучій та актор, а не як науковець.
Довідка: в якості актора Владислав Жуков відзнявся у
фільмі «Вихід», серіалах «Повернення Мухтара», «Демони», «Ганна Герман»,
«Рекламщики», «Джамайка», «1942» та багатьох інших.
– Пане Владиславе,
як довго писалася дисертація?
– Чотири роки…
– Тобто майже половина цього періоду прийшлася на час
війни?
– Так. Йшла війна, а я писав дисертацію. Інколи
бомбування були настільки сильними, що я змушений був бігти в підвал, потім все
якось вгамовувалося, і я вертався в кімнату і продовжував свою роботу… Але
якось я не витримав, то був день дуже сильних обстрілів, повітряна тривога
майже не вимикалася десь з добу, і я виїхав з Харкова у інше місто України, де
було більш безпечно. Але саме тоді почалися ворожі обстріли нашої енергетичної
мережі, і світло там вмикали на дві години, потім на дві години вимикали, і так
всю добу. Це унеможливлювало наукову роботу, тобто за дві години батарея мого
ноутбуку не встигала повністю зарядитися, а під час вмикання приходилось поновлювати
всю знайдену в інтернеті інформацію та думки. Отже, я зрозумів, що в таких
умовах не можу закінчити роботу, тож, повернувся до Харкова. Там світло тоді не
вимикали, але обстріли тривали. Вибір було зроблено на користь дисертації…
– А якою була ваша мотивація, адже війна, біда, чому ви
не кинули все до біса, бо стріляють…
– В мене є такий життєвий принцип, якщо я щось роблю, я
маю довести це до кінця, що б там не відбувалося. Мене надихала сама робота, бо
було дуже цікаво і дуже приємно відкривати щось нове, і ця діяльність ще й
відволікала від війни, давала можливість зануритися в наукову інформацію і дещо
абстрагуватися від дійсності. Весь цей час я не тільки працював над
дисертацією, але й викладав студентам, незважаючи ні на які складнощі,
намагався не пропустити жодної лекції… І вони намагалися, це теж важливо…
Шлях до дисертації розпочав ще підлітком
– Фактично, ваша дисертація присвячена телебаченню, яким
ви займалися багато років поспіль. А з чого все починалося?
– А почалося все дуже несподівано з власних грошей, які я
офіційно заробив у 14-річному віці і купив собі кінокамеру. Вас це дивує?
(посміхається). Багато хто вважає зараз, що в колишньому радянському союзі
праця дітей не використовувалася. Але в мене є раритетний доказ зворотного —
моя трудова книжка була розпочата у 14-річному віці. Саме тоді я закінчив курси
і став екскурсоводом в заповіднику Асканія-Нова на літніх канікулах. Коротше
кажучи, за зароблені гроші купив камеру, кіноплівку і почав знімати. Спочатку це
була банальщина — родичі, тварини, краєвиди, але мені це швидко набридло. Тоді
були дуже популярні індійські бойовики, і мені прийшло в голову почати знімати
художнє кіно. Знайшов однодумців серед таких саме як я підлітків — написали
сценарій, розподілили ролі, і пішла робота. Вставали о 6 ранку, все було серйозно,
і йшли на зйомки. Я сам був і режисером, і сценаристом, і оператором, і
виконавцем однієї з головних ролей. Камеру тримали по черзі… Ми намагалися не
тільки повторювати відомі кінотрюки, але й вигадували свої, присвятивши цьому
майже усі літні канікули. Наступного року популярними стали вже більш круті
голлівудські бойовики, ми побачили Чака Норіса, Сталоне, Шварценегера, і
вирішили знімати інший фільм, продовження попереднього. І так з року в рік
знімали продовження цього фільму. Ми дорослішали, сценарії теж становились
більш цікавими. Отже, наш, так-би мовити, серіал дорослішав разом з нами. Зараз
моторошно переглядати ці старі кадри, це ніби підглядати в минуле, в своє
дитинство, але виходило не так вже й погано…
– І після школи ви одразу пішли вчитись на режисера?
– Ні! Шлях до режисера виявився трохи довшим, хоча всі
передумови були, щоб я пішов одразу вчитись цієї професії. Але молодий був та
дурний. Пішов вчитись на економіста. І теж не одразу. Спочатку поступив на
факультет іноземних мов, бо любив англійську. Потім зрозумів, що бути
перекладачем – то не так цікаво. Здав додатково ще два іспити і перевівся на
факультет міжнародних економічних відносин. І це все протягом одного літа, коли
ми здаємо випускні та вступні іспити. Але і тут не все, як у людей. Після року навчання
на міжнародних відносинах я раптом відчув, що в Харкові ніяких міжнародних
відносин бути не може, бо це не столиця, міністерств немає, практики теж,
стажуватися теж буде ніде, а ще – я не син дипломата... Тож, я вирішив знов
перевестись, але вже на більш практичний факультет «фінанси та кредит». Цього
разу мені прийшлося додатково здавати 21 іспит. То було справді пекельне літо в
моєму житті (посміхається). Чесно кажучи, ця вся маячня з першою професією
робилася тільки заради батьків. Як то кажуть – перша освіта для батьків, друга
для себе. Тому економіст з мене вийшов так собі, а ось друга освіта «режисер
кіно та телебачення» – то вже було моє! Отримав диплом з відзнакою. Навчання мене
цікавило і тому все було дуже легко.
– І ось ви отримали диплом режисера, і одразу почали
працювати на телебаченні?
– Я на телебаченні почав працювати ще до диплому. Ще коли
на економіста вчився за першою освітою. Це були такі часи, коли після
радянських заборон як гриби після дощу в Харкові з’явилось багато приватних
газет та незалежних від держави телеканалів. І ось, одного разу я узнав, що в
місті створюється нова газета – «Репортер МВ» і там обіцяли стажування на
телебаченні. Ось це мені було і потрібно! Взагалі, в мені завжди жив режисер, а
не журналіст, бо журналісти думають буквами, а режисери – картинками. Я думаю
картинками. І ось я пішов в газету тільки заради практики на телебаченні та з
метою раптом з кимось познайомитись з телевізійників. Так і вийшло, план
спрацював. Я пройшов стажування у телепрограмі економічних новин «The economist»,
потім став працювати журналістом на телеканалі А/ТВК. Десь за місяць їм
знадобився ще один ведучій, як напарник для дівчини, яка вже вела ті новини. На
кастинг прийшло більше 300 претендентів, насмілився взяти участь і я, бо вже
працював у цих новинах. Шанси були невеликі, бо я і так всім примелькався, а
тут 300 людей прийшло. І красивих, і амбітних. Свіжа кров. Але раптом
керівництво каналу обирає мене! Це був такий тріумф! Бо в ті часи телеведучі –
це були як небожителі. Викладач з банківського діла в університеті тоді
шуткував, що по телебаченню бачить мене частіше, ніж у себе на лекціях. Я у
відповідь тоді пожартував, що я і зараз сиджу перед ним «в запису». Тож, за цей
жарт все літо тричі перездавав йому «Банківську справу».
– Який це був рік?
– 1997.
– Але ведучий, журналіст та режисер це різні професії. Я так розумію це тільки початок шляху до власних проектів? Що було далі?
– Ми з ведучою по черзі вели новини, потім подружилися,
згодом стали зустрічатися. А ще через якийсь час вирішили створити власний
проект. І перейшли на телеканал «Оріон», де наш проект підтримав генеральний
директор. І виділив фінансування. Потім до першого додався другий проект, потім
третій… Дійшло до того, що ми спали по черзі по 2-4 години на добу – один день
вона, другий – я, а я ж при всьому цьому паралельно навчався в Університеті! Це
було дуже важко. Майже цілодобова зайнятість: ти або ведеш передачі, або пишеш
сценарії, на особисте життя часу не лишалось взагалі. Врешті, ми вирішили
знизити цей темп, бо ми були молоді (мені ледь виповнився 21 рік), хотілося
пожити нормальним життям, і ми всі втрьох – я, ведуча та генеральний директор
телеканалу – звільнилися і зробили власну продакшн-студію. І почали випускати
програму «Між нами говорячи» та декілька інших програм. Зрештою, випускаючи цю
програму, я закінчив навчання в Університеті, а останній випуск ми зробили
перед моїм Днем народження, коли я вже закінчував працювати у цій продакшн-студії.
І я попрощався з глядачами, бо думав, що більше ніколи не буду працювати на
телебаченні.
– Чому?
– Тоді в телевізійній галузі крутилися дуже малі гроші,
тим більше, у Харкові, де все це існувало на смішні бюджети. Як підробіток для
студента – ця зарплата мала якийсь сенс. Як єдине джерело доходів для дорослої
людини – це був шлях до жалюгідного існування.
– І куди ви пішли потім?
– В університеті я отримав спеціальність, з якою можна
було реалізувати себе або в банківській сфері, або в податковій інспекції. Це
були роки, коли банківська сфера в Україні майже не розвивалася, тодішні
підприємці надавали перевагу бартерним операціям, мало хто брав кредити. Отже,
я обрав податкову інспекцію, куди й пішов служити. За 2,5 роки я дослужився до
старшого податкового інспектора, мав певні напрацювання і мав, що називається,
гарний рахунок.
– Ось це так поворот! А чому ви пішли з цієї «хлібної»
посади?
– Внутішньоособистісний конфлікт, знаете, що це таке?
– Зіткнення протилежно спрямованих мотивів…
– Саме так. Я прагнув нести людям добро, гарні емоції,
радість. Але податковий інспектор в Україні аж ніяк не викликає гарних емоцій у
тих, кого перевіряє. Мені було вже 27 років, я відчував, що ця професія веде в
нікуди. Отже, одного разу після перерви на ланч я прийшов у відділ та написав
заяву про звільнення. Через місяць відпочинку після звільнення я зателефонував
по старій пам’яті колегам з телебачення.
Першому завжди важко
– Тобто ви вирішили увійти в цю «телевізійну ріку»
вдруге?
– Саме так. Але цього разу я вже прагнув більшого, я
вирішив створити не просто якийсь телепроект на кшталт «інтерв‘ю з цікавою
людиною», а почати знімати розважальні серіали, тобто випускати цілісний та
якісний режисерський продукт. Я знайшов однодумців, написав сценарії і
підготував пілотні випуски двох серіалів – «Наш офіс» та «Наша кухня». З цими
проектами прийшов до телеканалу Simon. «Вистрелив» серіал «Наш офіс», його
взяли за основу. А відзнятий пілот «Нашої кухні» так ніколи і не побачили
телеглядачі, хоча для нього навіть була написана оригінальна музика, та він
мені подобається більше…
– Тобто ви прийшли, показали пілотний випуск, і серіал пішов
в етер?
– Як би не так! Мені прийшлося перезнімати пілотний
випуск цього серіалу чотири рази! Спочатку керівництво телеканалу зробило
зауваження, що їм не підходить якась зйомка, ми переробили її. Потім вони
попросили замінити декілька сцен. Ми зробили і це. Врешті, коли я приніс вже
третій варіант і думав, що все гаразд, мене змусили замінити головного актора. Буф!
Чому раніше про це не казали, коли я тричі перезнімав якісь сцени? І знаєте,
саме важке було цього разу не перезнімати, а підібрати слова, щоб утішити
хлопця (студента Академії культури), який дуже старався, мріяв про цю роль,
виконав її, а раптом залишився «за бортом» телепроекту… Отже, ми перезняли всю
пілотну серію вчетверте з нуля, з новим актором. До речі, потім цей актор став
телеведучим, і зараз є відомим військовим кореспондентом – це Єгор Логінов, а
починав він в моєму серіалі…
– Скільки виходив цей серіал?
– Загалом більше трьох років. Скільки серій було знято
навіть підрахувати важко. За цей період було 150 випусків. Два тижні зйомок,
два тижні монтажу та написання нових сценаріїв. Такий ритм був.
– Про що серіал?
– Комедійний сітком про роботу «білих комірців», офісного
планктона, офіс-менеджерів.
– Чи було важко знімати цей серіал?
– Для мене це була не робота, це було справжнє чистилище.
– Чому?
– Пекельні умови, важкий робочій графік, проблеми з
фінансуванням все одразу. В серіалі з самого початку я був і продюсером, і
режисером, і автором сценаріїв, і навіть режисером монтажу. А згодом я втомився
роз’яснювати акторам, як грати, і був змушений в другому сезоні ще й взятися за
виконання однієї з головних ролей, чого зовсім не прагнув. Справа в тому, що
для продюсера, який має справи зі спонсорами та рекламодавцями, не дуже
підходить бути ще й актором в комедійному сіткомі. Спонсори та рекламодавці тебе
починають сприймати не як продюсера, а як твого кіно-героя. До того ж, це були
такі часи, коли рекламодавці вершиною своєї рекламної кампанії бачили
розміщення своїх роликів у програмі «Прогноз погоди», де в ті роки було більше реклами,
ніж погоди. Переламати ці стереотипи та вмовити потенційних спонсорів вкласти
частину рекламного бюджету в виготовлення серіалу було вкрай непросто. Те, що
рекламний блок дає менший ефект, ніж продактплейсмент та прихована реклама в
серіалі, не всі навіть зараз розуміють. А тоді я був фактично першим у цьому
жанрі, хто прийшов на харківський телевізійний ринок з гумористичним серіалом
про реальне життя. А першому завжди важко. Зйомки велися не у павільйоні, не на
справжньому знімальному майданчику, а у магазинах офісних меблів або кафе, які
таким чином ставали нашими спонсорами та сплачували за продактплейсмент. До
речі, десь через півроку я придумав цікавий продюсерський хід, і запросив на
одну з головних ролей у серіалі… ведучу тієї самої програми-конкурентки «Прогноз
погоди». І тоді при розмові з рекламодавцями, почувши чергове: «Ми краще дамо
рекламу у «Прогноз погоди», я апелював: «Так ведуча цієї програми знімається в
нашому серіалі в головній ролі!» Це дало збільшення фінансування, хоча й
невеличке. Зрештою, я не пожалкував, що запросив її грати, адже вона виявилася
талановитою акторкою, і згодом я затвердив її на головну роль в наступному
своєму серіалі «Рекламщікі».
– Кого ще з відомих харків’ян ти зняв у своїх серіалах за
всі ці роки?
– Дуже багато людей відзнялося в мене. Спочатку в цьому
серіалі, потім у серіалі «Рекламщики», згодом у серіалі «Супер-конекшн»,
«Гастронавти»… Мабуть, вся команда КВК «ХАІ» побувала на моїх зйомках, одну з
ролей виконав телеведучий та історик кіно Ігор Жуков, телекритик Володимир
Миславський, майже всі відомі телеведучі тих часів, багато акторів,
письменників. Була навіть популярна на той момент співачка — солістка групи
«Мобільні блондинки» Антоніна Клименко (вона харків’янка і в той час приїжджала
додому поміж гастролями), воротар харківського «Металісту» та збірної України з
футболу Олександр Гаряінов, всіх і не пригадаю, але нехай не ображаються. Я
статистику таку не веду.
– Після трьох років чистилища далі працювати стало легше?
– Тільки перший рік був чистилищем. Потім все легше
пішло. Справа у тому, що в перший рік, крім проблем з виготовленням серіалу, я
ще мусив платити телеканалу за ефір! Тобто я шукав спонсорів, частку грошей від
них я платив акторам, операторам тощо, а ще змушений був сплачувати каналу,
типу я продакшн-студія, яка купує у них ефірний час. Але десь через рік інший
телеканал перекупив мій серіал, запропонувавши мені навага то вигідніші умови:
вони сплачували мені за контент, а спонсорів вони шукали самі. І серіал з тією
самою назвою і тими самими акторами перейшов на інший канал. І виходив ще два
роки. Потім був серіал «Рекламщики» – мій улюблений, тут вже був більший
простір для творчості, я обрав чотирьох акторів (одним з них став я сам) – кістяк
проекту – і інколи запрошував на епізодичні ролі відомих у Харкові людей.
Наступним з цього ряду проектів стало кулінарне ток-шоу «Гастронавти». Для
нього я вигадав новий на той момент телевізійний жанр – телемікс – реальне інтерв’ю
з запрошеними гостями у поєднанні з гумористичним телесеріалом, де є свої герої,
свої події, які розвиваються від серії до серії під час справжнього інтерв’ю. А
крайнім моїм проектом у Харкові стало скетч-шоу «Сафарі». Це був 2014 рік.
– Чому ти перестав знімати серіали та телешоу у Харкові?
– Ще на етапі зйомок скетч-шоу «Сафарі» я почав працювати
в Донецьку арт-директором нічного клубу «Шахтар Плаза». Я почав жити на два
міста – Харків та Донецьк. Потім зйомки скетч-шоу завершились, і я став
працювати тільки в Донецьку, поки його не окупували.
Шлях в науку
Владислав Жуков згадує, що повернувшись з Донецьку він зіткнувся
з великою проблемою: для нього в Харкові не було роботи:
– Харків став прифронтовим містом, не було більше можливості
знімати серіали, або програми. Зароблені гроші танули на очах. І тоді я
зрозумів, що треба їхати в Київ. Я зателефонував операторові Олександру Водіну,
який колись знімав одну з серій в «Нашому офісі», а зараз працює на одному з
центральних каналів. Він розповів про мене своїм знайомим телелюдям, і мене
запросили до Києва, щоб я зробив тестове завдання. Мою роботу подивилися
продюсер, головний режисер та керівник проекту, і дійшли висновку, що я одразу
зробив ефірний варіант. Я приїхав до Києва без нічого, бо думав того ж дня
вертатися додому. А мені сказали наступного дня виходити на роботу! Мені ніде
було навіть переночувати! Ось так, приїхавши на один день, я залишився там на
шість років. Речі мені передавали потягами з Харкова, квартиру допомогла знайти
співробітниця телеканалу, причому в той самий день.
– Які проекти ти режисерував на центральних каналах?
– «Хата на тата», «Все буде добре», прямі ефіри для
ютуб-каналів Асоціації туристичних агенцій України, інші проекти.
– А коли ти зрозумів, що тобі потрібна друга вища освіта?
– Це було ще в період роботи над серіалами в Харкові. Я
давно намагався запропонувати їх центральним телеканалам, співпрацювати з ними,
але зазвичай стикався при спілкуванні з керівниками з таким підходом: немає вищої фахової освіти –
до побачення. Тебе запрошують на співбесіду, ти їдеш до Києва, тебе ввічливо
слухають, тобі посміхаються а потім питають про освіту – і далі розмова вже не
йде. І в якийсь момент я сказав про себе: «Ви в мене цим дипломом підітретесь!»
І поступив до Харківської академії культури та мистецтв на факультет
аудіовізуального мистецтва. Отже на момент переїзду до Київа, я вже навчався на
другому курсі по спеціальності режисер кіно та телебачення. Таким чином,
проблем з цим пунктом при працевлаштуванні вже не було. Керівництво проекту
створило всі умови, щоб я міг продовжувати навчання та відпускали на сесії та
іспити. Свое бажання, щоб вони «підтерлись цим дипломом» я посилив і закінчив
ВНЗ з відзнакою. Таким дипломом підтиратись, на мою думку самий топ! (сміється)
– А коли вирішили займатися наукою?
– Спочатку я відносився до навчання як до вимушеного
кроку. Але згодом мені ставало все цікавіше і цікавіше, закортіло розібратися в
деталях того, чим я все життя займаюся. На той момент в мене вже був
зареєстрований патент на винахід принципово нового реаліті-шоу, тож, я почав
цікавитися у своїх викладачів, чи можливо і наскільки реально після навчання
зайнятися наукою. Вони спершу відмахувалися від мене, мовляв, ти творча людина,
тобі це буде нецікаво. Але, коли я закінчив навчання з відзнакою, здалися, і повідомили
мене, що є лише одне місце в аспірантурі за моєю тематикою. Я здав усі іспити,
поступив до аспірантури, і розпочав свою наукову працю.
– Чотири роки наукового пошуку. Вони були цікаві? Що вас
надихало на цю працю?
– Будь-яка робота, якщо вона тобі подобається, вона тебе
надихає. Проблема в тому, що у науковців не вистачає практичних знань, а
практикам – знання теорії. Я став саме тією людиною для наукового світу, яка
мала досвід практичної роботи з людьми, чого їм не вистачало. А для мене робота
над дисертацією дозволила переключити мій мозок з діяльності одного спрямування
на діяльність іншого, наукового спрямування, подивитися на світ трошки іншими
очима. Я став розуміти, чому люди в реаліті-шоу поводять себе так, а не інакше,
що є певні алгоритми та формули (якщо хочете), за якими я можу як режисер
впливати на глядачів та учасників реаліті-шоу. Робота над дисертацією – це не
просто ти сидиш і пишеш велику наукову працю, це обов’язково участь у
конференціях, підготовка статей для наукових видань, збірників, тобто цілісна діяльність
наукового спрямування. Я пам’ятаю, як написав свою першу наукову статтю, вона
вийшла великою, більше 30 листів. Це було справжнє натхнення. Я висловив усе,
що хотів сказати, заклав багато напрацювань на майбутнє, це був великий азарт. І
ця стаття виявилася тим стрижнем, на якому потім базувалася вся моя
дисертаційна робота. А потім інші вчені почали цитувати мій допис, і я побачив,
що мої роздуми та висновки сприймає наукова спільнота, що мої ідеї знаходять
однодумців в науковому світі. Це було приємно і потім теж надихало мене на
продовження пошуку.
Перемагати треба і на фронті, і на екрані!
– Зараз йде війна, чи потрібна під час війни ваша наука?
– Для відповіді, давайте повернемось до назви моєї дисертації: «Реаліті-шоу в українському телевізійному просторі. Культурологічні аспекти творення». І під час її підготовки я проаналізував багато літератури. І нашої, української, і російської, і інших країн. В нас ця тема майже не досліджена. А на росії я побачив купу наукових праць, бо в них там до телебачення дуже серйозне ставлення, воно для них є засобом пропаганди. Десятками досліджень доведено, що телебачення в цілому, і, зокрема, реаліті-шоу мають великий вплив на суспільство. А в нас на це не звертали увагу. Науковці «курили бамбук» і лише цитували російських колег. На другий рік написання дисертації я почав досліджувати іноземні публікації по своїй темі, здебільшого американські. Вони взагалі були не перекладені на українську. Я був змушений перекласти з англійської мови більше 70 наукових робіт, і це виявилося дуже корисним, хоча й відібрало багато часу. Крім того, що це показало мені великі прогалини в нашій вітчизняній науці, я зрозумів як відбувається вплив на глядача. Розумієте, зараз все навколо нас – це одне велике реаліті-шоу. Культура медиатизована на 100 відсотків. Ви викладаєте про себе сторіз кожного дня – це вже реаліті-шоу, яке ви власноруч робите про себе. Ви пишете пост, лайкаете – ви позначаєте свою позицію в моменті. І це теж ваше особисте реаліті-шоу. Ви сваритесь в коментарях – і це теж шоу про вас або з вашою участю. А тепер про користь цих знань – коли ти розумієш механізми, за якими реаліті-шоу впливає на людей, ти маєш можливість використовувати їх на практиці. Саме прикладне використання інструментів впливу дає можливість перемогти у сфері пропаганди, щоб створити достойну відповідь кремлівським фейкам, зокрема.
Простий приклад з американських досліджень: майже 80% жінок в США, які роблять
собі пластичні операції (груди, сідниці, губи) дивляться медичні реаліті-шоу
про пластичну хірургію. Виходячи з цього, якщо я захочу, щоб пішоходи
добровільно ходили в шоломах по вулицях, я зніму реаліті-шоу, де всі будуть
ходити в шоломах і буду пропагувати глядачам, що це надає відчуття захисту,
затишку та безпеки (посміхається). А якщо захочу ще трохи познущатись над
людьми та розвеселити себе, то додам їм ще наколінники. І будуть десь за рік у
нас всі ходити в шоломах та наколінниках. З’явиться мода на певні форми та
колір шоломів, вигадають стрази на наколінники і так далі. Потім законодавці
приймуть закони, які забов’яжуть ходити всіх в шоломах і наколінниках, бо це
забезпечує безпеку пішохідного руху. А ще за рік вже ніхто і не пригадає з
чого все почалось і чому всі ходять, як дурні ходять в шоломах та
наколінниках. І ви думаєте, що це
неможливо? Повірте, є певні аудіовізуальні інструменти впливу, які в поєднанні
з психологією діють на людей дуже якісно! Люди завжди повторюють те, що бачать
з екрану. Просто треба знати, як правильно їм це запропонувати робити. Отже,
якщо правильно налаштувати впливи, ми маємо робити не тільки дурниці але й
гарні речі – захищати своїх громадян від ворожої пропаганди, вводити свою
контр-пропаганду, здійснювати потрібний вплив на свідомість ворога.
– Саме цьому ви навчаєте своїх студентів?
– Я передаю їм свій досвід режисерської роботи, свій
досвід роботи з камерою, а також свої знання в галузі психології телевізійного
мистецтва, навички монтажу тощо. Я вчу їх, що у сучасного телебачення є не
тільки інформаційно-розважальні функції, але ще й етичні, естетичні, моральні.
Ми звикли розмовляти про демократію мистецтва, про свободу творчості, але
забуваємо інколи про свої обов’язки як авторів контенту та про те, який вплив
здійснює наша творчість на глядача. Коли я розкриваю студентам всі інструменти
цього впливу, завжди прошу пам’ятати про те, що тепер у них в руках дуже
потужна зброя, яка може як звеличити людину так і зробити з неї потвору. Прошу
завжди думати наперед, про результати того, що вони будуть знімати. Мої
студенти дивуються: «Який ще вплив? Хочеш – дивись, не хочеш – не дивись». Складно,
але я їм доводжу, що навіть короткий розважальний ролик може мати сильний вплив
на глядачів, бо люди в більшості своїй не мають критичного мислення. Людина —
це, все ж таки стадна істота, і вона схильна повторювати те, що роблять інші. Наводжу
приклад з американським дослідженням про пластичну хірургію. Вона їх вражає. Отже,
перш, ніж розповсюджувати свою творчість, маючи ті інструменти впливу, які я їм
надаю, вони повинні думати про наслідки. І забути про дурну моду на те, що
зараз у всіх є права без жодних зобов’язань. Інакше будуть ходити в шоломах та
наколінниках. (сміється)
– Йде війна, світ навколо нас є дуже жорстоким. Як ви
думаєте, чи доцільно зараз знімати реаліті-шоу або художні фільми та інший
розважальний контент? Чи може відкласти це на мирний час?
– Ні,
це помилкова думка! Ніколи стільки не знімалося комедій, як під час Другої світової
війни! Давайте пригадаємо хоча б «Швейк готується до бою» – це ж класика військового
кінематографу! Він дарував гарні емоції та показував огидність ворога. Люди
дивились комедії та на певний час відволікались від важкої повсякденності.
Нажаль, українці сформували свій своєрідний «національний код» і знімають переважно
фільми про страждання. Так, подібні картини мають право на життя, ми мусимо створювати
документальні проекти про те, що відбувається, як свідоцтво для людства, на
кшталт фільмів про страшну долю Маріуполя або події в Бучі. Але такими
картинами війну не виграти! Нам життєво необхідно зараз знімати не просто розважальний
контент, а розважально-патріотичний, гумористично-патріотичний і цим підіймати
і бойовий дух, і настрій, і життєві сили суспільства. Але коли студенти приносять
мені свої творчі ідеї щодо зйомок фільмів, і всі сценарії про страждання на війні
– це реально пригнічує. Я, навпроти, намагаюся знімати веселі, кумедні ролики і
розміщувати їх в соціальних мережах. І ви знаєте, що? Близько 70% моїх
підписників – це військовослужбовці! Уявіть собі їх стан – вони кожного дня і
так бачать страждання, і що їм від того нового фільму про страждання стане
краще? А тут веселі, життєствердні, добрі ролики (рілз, сторіз), які викликають
у них великий інтерес, сміх. Ніби повертають на деякий час у минуле, коли не
було війни, або навпаки – дають сили боротися, щоб весело та добре стало у
майбутньому. Треба контратакувати в інформаційному та мистецькому полі і гумор
в даному випадку рятує! А про страждання будемо знімати потім. О шостій вечора
після війни…
– Зараз
на Заході розповсюджуються чутки, ніби у Харкові вже всі злякалися, всі тікають
з міста, тут у людей панічні настрої, світла нема, нічого нема і таке інше. Ви
продовжуєте жити в Харкові, як на вашу думку, що тут відбувається насправді? Чи
страшно тут жити?
– Так, в Харкові страшно.
Той, хто каже, що в Харкові не страшно, або дурень, або має такий психологічний
стан, який фахівці називають «синдром вцілілих», коли в людини призупиняється інстинкт
самозбереження через постійні ритмічні однакові страхіття. Це цілком природно,
що синдром вцілілого з’являється у мирного населення, яке живе під постійними
обстрілами. Якщо по всій Україні лунає сигнал тривоги з вірогідністю в 90%
потім нічого не відбувається, то в Харкові з вірогідністю в 90% спочатку чуєш
вибух, а потім починає лунати сирена. І ти не знаєш, куди прилетить наступного
разу. І я бачу, що багато харків’ян звикли з цим жити. Час, коли в місті
лишилося десь біля 300 тисяч мешканців, вже минув. Тисячі й тисячі повернулися
і живуть в таких умовах. Колись цей синдром пройде, але наразі він діє: люди
живуть звичайним життям, посміхаються, радіють життю, вони навчилися не
звертати уваги на небезпеку, яка завжди поруч. Так багато років живе Ізраїль.
Але ж ні в кого не повернеться язик назвати тамтешніх мешканців божевільними?
Війна не може не мати побічних ефектів на людську психіку, і це – один з таких ефектів
у харків’ян. Друг з Києва каже мені, що ми нібито трохи «притрушені покімони» в
цьому аспекті. Але каже це не тільки з гумором, але й з повагою. І таке
відношення – краще, ніж трагічне співчуття. Як кажуть: як би я не сміявся над
тим, що відбувається, мені б прийшлося заплакати. Відчуваєте, як гумор рятує?…
– У вас є зараз плани на
майбутнє, пов’язані з Харковом, чи плануєте кудись поїхати?
– Бажання кудись бігти в мене немає, але будувати плани зараз теж не дуже продуктивно, все ж таки йде війна. Пишу популярну книгу на основі своєї дисертації, щоб розкрити людям очі на способи маніпуляції та впливу на масову свідомість, які задіяні в соціальних мережах. Приймаю іспити та заліки у студентів. Що стосується зйомок, то є і в мене гріх – відзняв документальний контент. Але не страждальний. Зараз поясню. В травні минулого року, це було 25 число, я вийшов на набережну і зняв річку біля вулиці Сумської. Там плавало багато парочок в човнах, по набережній ходили перехожі, а на лавочках сиділо багато хлопців та дівчат, пили каву, споживали солодку вату. Я назвав це відео: «Для тих, хто давно не був вдома та засумував» і розмістив його в інстаграм з хештегом «Харьковсегодня», і за годину воно набрало 12 000 переглядів, і багато моментів надійшло від людей, які виїхали з Харкова за кордон. Вони писали здебільшого: «Обов’язково повернемось», «Харків, чекай на зустріч!» або «Хочу додому». Я зрозумів, що багатьох з них здивувала кількість людей на набережній та в човнах і вони переконалися, що життя продовжується, і наше місто справді незламне. А щодо чуток… Росіяни вже разів зо п’ять брали Харків ротом. А простий позитивний 15 секундний ролик з набережної вщент розтрощив цю маячню…
Інтерв'ю вів: Олег Перегон
Фото: з особистого архіву Владислава Жукова
Харків
