Максим Жидко – відомий
український психолог-психотерапевт, кандидат психологічних наук, доцент, декан в
одному з провідних вишів Харкова. Звертаючись до нього за коментарем щодо
психологічного здоров’я української нації я не знав, що після початку війни він
призупинив і наукову, і адміністративну діяльність, а зараз є виключно практикуючим
фахівцем, якій також викладає. За його словами, це тепер важливіше – надавати
допомогу постраждалим, а до інших справ можна буде повернутися після війни...
Час практичних дій
– Невже в психологічній галузі все так погано?
Адже років з десять тому психологія почала з’являтися в збройних силах, в
поліції, в службі порятунку ДСНС, виникали не тільки посади, але й кафедри в
учбових закладах, наукові установи… Невже все це провалилося, і зараз нема кому
надавати психологічну допомогу постраждалим від війни?
– Ні, навпаки. Дійсно, десь в 2014 році почали
активно розвиватися психологічні служби ДСНС, поліції, ВСУ тощо. І зараз я у
захваті від того, що вони роблять, як вони виконують свій обов’язок в умовах
війни. Але всіх цих фахівців катастрофічно не вистачає, адже ніхто ніколи не
думав, що можлива така кількість людей, що потребуватимуть психологічної
допомоги, такі масштаби проблеми, така кількість жертв… Отже, наразі психологів
не тільки в цих структурах не вистачає, і їхня робота – надати допомогу
максимальній кількості постраждалих. Я сам надаю зараз допомогу військовим та родичам
військових, загиблих на війні, на безоплатній основі, третій рік веду он-лайн
волонтерську групу для харківців, паралельно, щоб якось вижити – веду клієнтів на комерційній основі, у тому числі
он-лайн майже з усіх країн, де зараз перебувають українці. І тому добре
розумію, що відбувається там з нашими людьми… А на науку наразі не лишається достатньої
кількості часу та сил…
– Від різних психологів та людей, які так чи
інакше пов’язані з психологією, ми чуємо діаметрально протилежні думки. Одні
кажуть, що з ментальним здоров’ям українців все дуже погано. І про це ми чуємо
буквально на кожному кроці, проводяться міжнародні конференції, до нас
приїздять фахівці з різних країн. Але є й інша думка, що все більш-менш гаразд,
люди виявилися сильнішими за виклики, і тримаються, незважаючи ні на що. Яка з
цих думок більш справедлива?
– Я вважаю, що проблема є, і ця проблема
полягає в тому, що ніхто з людей, які асоціюють себе з Україною (незалежно від
того, знаходиться ця особа в Україні, чи знаходилася вона в Україні на момент
початку війни), тож, будь-яка особа, яка ідентифікує себе з Україною як
державою, з Україною, як її народом, що страждає та несе криваві втрати під час
війни, ця людина психічно «зачеплена» війною, усвідомлює вона це чи ні. Має психологічну
травму війни. Це пов’язано з тим, що війна, з якою ми маємо справу, є «гібридною».
Тобто удари наносяться не тільки у фізичній площині, як це було всю історію
людства, коли під час війни відбувався безпосередній контакт живої сили та
техніки через протистояння між країнами. Але зараз окрім таких, наносяться й
інформаційні удари. Тому якщо людині не байдуже, що відбувається з тим місцем
та з тими людьми, з якими вона себе пов’язує, або якщо людина не живе в такій
місцевості, де просто немає доступу до інформаційних потоків – ця людина вже є
втягненою в інформаційний аспект гібридної війни. А інформаційний аспект
гібридної війни – це намагання нашого супротивника максимально за допомогою
інформаційних впливів дистанційно вивести з ладу або змусити функціонувати не
повною мірою головні ресурси нашої держави. А головні ресурси будь-якої держави
– це люди. Тому чим більше у людей буде проблем, серед яких і проблеми з
психічним здоров’ям, тим більшою мірою будуть досягнуті ворогом цілі
інформаційної війни. Наше психічне здоров’я є мішенню гібридної війни.
Другий аспект, на який я б хотів звернути
увагу – це той, що люди, які проживали в нашій країні до 24 лютого 2022 року,
хоча в Україні на той момент вже дев’ять років йшла війна, до такого
повномасштабного, такого жорстокого та кривавого вторгнення не були готовими. Я
сам не був виключенням. Я не вірив, що на нас нападуть. І я вважаю це однією з
найбільших помилок у власному житті. І коли почалося вторгнення, з’ясувалося,
що адаптуватися до такого рівня жорстокості та варварства психіка багатьох
людей (повторюю, без залежності від того, де вони проживають) не готова. Люди
не готові стикатися з розстрілами, тортурами, публічними стратами, зі
зруйнованими лікарнями, з ударами по залізничним вокзалам… Тому для всіх нас
початок повномасштабного вторгнення став психологічним шоком. Наскільки все
погано? Тут важко відповісти конкретно, оскільки окрім того, що всі мають
травму війни, тобто війна забрала в нас частину нашого життя та психічного
здоров’я, але в кожного це проявилося по-різному. Оскільки всі мали різні
ресурси спротиву війні. Люди, які готувалися і думали, що так може бути,
постраждали менше, оскільки їхня психіка була так чи інакше готова до такого
дістресу. Люди, які жили в «країні рожевих поні» постраждали в більшій мірі.
Ті, хто перебував безпосередньо в зоні бойових дій (як харків’яни, яких почали
бомбити зранку 24 лютого), вони бачили війну більше, ніж ті громадяни, які
перебували в центрі або на заході країни. Я не кажу, що вони постраждали менше,
але я хочу підкреслити, що спочатку вони стикнулися з війною в меншому обсязі.
Казати, що все пропало, і ми – нація, народ або держава психічно нездорових
людей – це, безперечно, перебільшення. Але те, що війна наклала свій відбиток
на психічне здоров’я кожного та українців як народ – це беззаперечний факт.
– В суспільстві також є зараз дві полярні
думки. Одні вважають що кожен, хто побував на передовій або під бомбуванням –
це вже людина, якій треба лікуватися. Або навіть безперспективно лікуватися, це
вже на все життя. Друга думка – що хто мав психічні проблеми, той з ними й
лишився, є лише невеличке зростання проявів цих психічних розладів через війну.
Як ваша думка, хто з них правий?
– По-перше, є офіційна статистика Міністерства
охорони здоров’я, яка свідчить, що зростання є, і воно суттєве. Але що
стосується першої думки про те, що кожна людина, яка побувала на фронті або під
бомбардуванням – це вже психіатрія, то вона
теж хибна. Все залежить від того, які ресурси психічної адаптації були у
людини. Не буває ідеального життя без стресів. Все життя складається зі
стресів. Правильніше казати про дістреси, тобто про руйнівні стреси, бо поїздка
на «американських гірках» або купівля бажаної речі, або шлюб – все це стреси.
Але вони нас не руйнують. А якщо казати про дістреси, то в кожного з нас є
зона, де ми можемо впоратися з ними або більш чи менш успішко компенсувати їх
наслідки.
Для частини людей і перебування на фронті, і
перебування під бомбами, безумовно були психічно травматичними, але потрапили в
ту зону, де ці особи змогли впоратися з цією травмою та компенсувати її. Якщо
казати про іншу частину людей – яка не була під бомбами чи обстрілами, але не
вилазить з телеграм-каналів і переглядає по десять разів кадри розстрілів
українських військових, такі люди можуть бути більш психологічно травмовані,
ніж ті громадяни, які прожили всю війну з 24 лютого на Північній Салтівці у
Харкові. Тому що ці люди можуть отримати такі враження від своїх переглядів, що
вони просто не зможуть впоратися з отриманим дістресом, або в них може не
вистачити ресурсів для цього. Тож, на сьогоднішній день і довгі десятиріччя
після війни кожен з українців буде осмислювати та обробляти травму, яку він
отримав під час війни. Але чи буде це досягати рівня необхідності
психіатричного лікування? Ні, це буде лише у якогось відсотку людей. Рівень
захворюваності психіатричними хворобами, звісно, буде вищим, ніж в мирний час,
але це не 100% і навіть не 50% населення. Досвід минулих війн, які відбувалися
в Україні, або в інших країнах світу, це доводить. Є люди, які повертаються з
війни та спокійно продовжують жити, пам’ятаючи про війну, десь вони стикаються
з наслідками війни (луною війни), але ведуть нормальне мирне життя. Бувають
щасливими. Наприклад, мої дідусь та бабуся обидва пройшли Другу світову війну,
вони зустрілися вже після війни, створили родину, народили двох дітей. Прожили
довге, щасливе і по радянським міркам успішне життя. Не розповідали про війну
ніколи. Але сказати, що вони були психічно хворими, неможливо, хоча бабуся
потрапила на армійську службу в 15 років, вона була в госпіталі санітаркою.
Такі вислови про тотальне психічне нездоров’я – це перебільшення, згущання
фарб.
– А від чого залежатиме психічне здоров’я
населення?
– Психічне здоров’я населення залежить від
того, наскільки кожен з нас займається власним психічним здоров’ям. Точно так,
як і фізичне здоров’я. Якщо ти їм не займаєшся – ти його не маєш. Можу розповісти про себе таку історію. Більше 10 років
тому я кинув палити. Але коли о пів на п’яту ранку 24 лютого, а я живу в селищі
Жуковського в Харкові, неподалік почали вибухати бомби, ракети, снаряди, над
будинком носилися ворожі літаки, заходили бомбити. І от почався світанок,
звідусіль у вікна ліз жирний дим… Перша моя думка була: «Тепер я можу знову
почти курити». Адже кинути-то я кинув, але це – хвороба, це – залежність, вона
живе в тобі, але у стані ремісії. І війна була гарним приводом, щоб зірватися.
Але я не зірвався, і цим пишаюся. Я не закурив. А для багатьох людей війна
стала тим виправданням психологічних проблем, які в них були. Не тільки з
самими собою, але й в спілкуванні. І люди стали ці свої проблеми приписувати
війні, хоча насправді війна їх тільки «підсвітила», вони були й до війни. Як в
мене з курінням. Якби я зараз сказав: «Я закурив через війну» – це було б
частковою правдою, бо я б використав війну як виправдання своїй слабкості.
Тобто якщо в людини виникають проблеми – їх слід вирішувати, а не списувати на
війну. Звертатися до лікарів, психологів, шукати вихід. Слідкувати за своїм
здоров’ям в усіх сенсах цього слова.
– Існує така думка, що люди, які опинилися в
інших країнах, лише ззовні вийшли з «групи ризику», насправді через мовний
бар’єр вони не можуть отримати у тамтешніх психологів та психіатрів необхідну
допомогу, і їхній психологічний стан там є жахливим… Чи правда це?
– Насправді ніякої безвиході у цих людей
немає. Часто-густо такі чутки виникають через нерозуміння того, як працює
медичне обслуговування в різних країнах Європи. Наприклад, в нас люди звикли,
що якщо в них виникає якась болячка – вони приходять в лікарню, і їх одразу
приймає необхідний лікар. Так було, і люди до цього звикли. Але у лікарів
Європи прийом ведеться по так званих «списках очікування». Тобто ти сьогодні
записався, а прийом відбудеться через чотири дні, через тиждень, або навіть
через місяць. А поки ти чекаєш на прийом фахівця тобі рекомендуються препарати
для того, щоб покращити твій стан здоров’я. Нашим людям це здається поганим
обслуговуванням чи небажанням допомогти, що є помилковим твердженням.
Друга проблема дійсно пов’язана з мовним
бар’єром, в країнах Європи небагато лікарів, зокрема, психотерапевтів та
психіатрів, які вільно володіють українською або російською мовою, і черга до
них може бути величезною. А ті наші лікарі, які (це здебільшого жінки) виїхали
до європейських країн, не мають дипломів відповідного зразку і не мають права
надавати там медичну допомогу пацієнтам. А самі пацієнти не настільки гарно
володіють англійською або німецькою мовою, щоб спілкуватися з місцевими
лікарями. Ця проблема виникла ще на початку 2022 року, і в Україні було
створено багато «гарячих ліній», більшість з них безкоштовні, які передбачають
телефонні консультації, відео консультації через мережу Інтернет, які дають
можливість отримувати допомогу від українських фахівців і для тих громадян, які
знаходяться в інших країнах, і для тих, хто живе в Україні також. Їх багато, і
їхні контакти можна знайти в Інтернеті без проблем. З однією з таких ліній я
співпрацюю, це горяча лінія Національної Психологічної Асоціації, вона охоплює
24 держави, там є місцеві номери, тобто будь-яка людина може зателефонувати,
або зв’язатися по «Зуму» тощо. І люди звертаються, отримують допомогу. Ті
фахівці, які працюють на цій лінії, отримують зарплату, але не від
користувачів, а від донорів – західних благодійних організацій, які стурбовані
психічним здоров’ям людей, які виїхали з України за кордон. І вони вкладають
гроші в те, щоб українським громадянам допомагали українські ж психологи та
психотерапевти. Зараз – час практичних дій, і це розуміють і в Україні, і в
усьому світі, багатьом людям потрібна термінова і не відкладна допомога, і
створюються всі умови, щоб вони її отримали.
Дитячі травми – травми нації
– Серед тих, хто отримує психологічні та
психічні травми під час війни, є, безумовно, наші діти. Вони бачили
бомбардування, на їхніх очах помирали близькі, наскільки це є серйозною
проблемою, та як довго вона буде мати наслідки в нашому суспільстві?
– Є таке поняття «історична травма». В Україні
такою «історичною травмою» є Голодомор. Після того, як велика кількість людей
померла, про це було заборонено розповідати, згадувати, але в практику
повсякденної поведінки увійшли такі традиції, як, наприклад, нагодувати гостя донесхочу.
А ще – накопичення продуктів. Вихваляння, що в мене є. Кришталь в сервантах,
який «на празники», тобто не для того, щоб користуватися ним, а для особливих
випадків. Це все – психологічні наслідки «історичної травми», якою був
Голодомор. Хоча ми безпосередньо не пережили цього, але ми не можемо викинути
черствий хліб, ми маємо їсти харчі, багаті на жири та вуглеводи, щоб накопичити
в собі поживні речовини.
Деякі фахівці вважають, що проблеми з зайвою вагою у українців теж
пов’язані з цим. Хоча скільки вже років пройшло. Отже, і у дітей, і у дорослих
травми війни носитимуть історичний характер і наступні покоління, навіть ті, що
не переживали досвіду війни, матимуть наслідки того, що зараз відбувається, і
що відчували їхні батьки, бабусі-дідусі тощо. І ці наслідки будуть пов’язані і
з досвідом ракетних обстрілів, дистанційного навчання, вони матимуть зв’язок і
з інформаційною війною, яка зараз відбувається. Я думаю, що в українців
майбутнього виникатимуть дуже своєрідні психологічні проблеми. Наприклад, я
можу спрогнозувати ненависть до росії, як це було після Другої світової війни
до німців. Всі країни, які постраждали в ту війну, десятиріччями не могли
позбутися цього. Ненависть до російської культури буде з нами ще довго. Йде
тотальна ненависть до всього, пов’язаного з цією країною. Але й до інших країн
ми будемо відноситися з підозрою. Ми будемо дуже недовірливою нацією, адже
відчуття безпеки в нас підірване тією страшною війною, що йде зараз. А ще буде
проблема відношень тих, хто поїхав з України, і тих, хто залишився її захищати.
І це буде продовжувати десятиріччями. Кожен українець найближчі 50 років буде
готуватися до війни. Про всякий випадок. «Тривожна валіза» буде завжди готовою,
машина – заправлена пальним. Автомат або гвинтівка – якщо дозволять вогнепальну
зброю – буде змащена та пристріляна. Я думаю, що це увійде в генокод.
– Відносно
зрозуміло, коли треба звертатися до стоматолога, вертебролога або офтальмолога.
А коли людині треба звертатися до психолога або психотерапевта? Це не всім
зрозуміло, тому хотілося б отримати пораду фахівця.
– Коли людина відчуває, це суб’єктивно, що
вона втрачає контроль над трьома критичними показниками. Перше – над власними думками. Тобто людина не може їх
контролювати. Наприклад, людина вирішила не думати, що зараз відбувається у
Харкові. Але щоб вона не робила: готує собі їжу, займається пранням, вона все
одно повертається до цієї думки, тобто виникають нав’язливі думки, які особа не
може контролювати. Другий показник – це емоції. Тобто людина йде по вулиці, а в
неї раптом сльози покотилися. І вона не може збагнути, через що ті сльози. Або
людина розмовляє з кимось, і раптом починає дратуватися, кричати, хоча в самій
бесіді не було нічого, що б спровокувало таку поведінку. Це прояв не
контрольованості емоцій. Третє – людина не контролює власну поведінку. Це теж
критичний показник. Наприклад, вам потрібно щось зробити. Наприклад, встати і
приготувати собі їжу. Але ви не маєте сил. Або ви встаєте, йдете, але не
готувати собі страву, а дивитися серіал по телебаченню. Ось три критичних
показника, якщо людина відчуває, що не регулює, не контролює їх – це знак, що
людині потрібна фахова допомога.
– Має бути в наявності всі три показники?
– Ні, достатньо одного. Є ще один, четвертий
показник, поро який я не сказав, бо він є додатковим, не основним. Це те, що
відбувається з тілом. Якщо людина починає часто хворіти без будь-яких причин,
якщо погіршуються хронічні захворювання, якщо у людини виникають різного роду
нові проблеми з тілом, наприклад, надмірна вага, або схуднення, порушуються
циклічні процеси на кшталт сну, репродукції, травлення та виділення – це все
ознаки того, що тут може бути психологічний чинник. Тобто це не обов’язково
психологічне підґрунтя всіх цих проблем, але воно може бути, а тому в таких
випадках я також раджу звернутися до фахівця з психологічного здоров’я.
– Тоді напрошується питання, до кого
звертатися в таких випадах? До сімейного лікаря, до психологів, або одразу у
психіатричну лікарню? І чи зможе сімейний лікар надати фахову психологічну
допомогу?
– Якщо ви звернетеся до сімейного лікаря, він
має бути в змозі відрізнити психічне захворювання від психологічного
перенавантаження. І надасть рекомендацію або звернутися до лікаря-психіатра,
або – до фахового психолога. До
речі, ще з довоєнних часів в українських поліклініках з’явилися посади
психологів та психотерапевтів, і саме ці спеціалісти вели прийом. Але можна
піти й іншим шляхом – нікуди не йти, просто зі свого дому зателефонувати на
«гарячу лінію» психологічної допомоги. Там підкажуть, де є найближча до вашого
помешкання структура, яка надає подібну допомогу, як туди дістатися тощо. А ще
можна отримати психологічну допомогу за місцем роботи. Наприклад, є власна
психологічна служба у системі освіти, є психологи на виробництві, тобто існує
декілька варіантів, куди звернутися по допомогу
– Дуже у багатьох пересічних людей існує така
думка, що всі ці проблеми можна вилікувати алкоголем, мовляв, і психологи
радять. Чи правда алкоголь допомагає вирішувати психологічні проблеми, чи він
сам є проблемою психології?
– Як екстрена психологічна допомога алкоголь
може бути непоганою заміною антидепресантам. Тобто якщо ти опинився в ситуації,
коли в тебе немає доступу до фахової психологічної допомоги, в тебе немає
ліків, а є під рукою виключно алкоголь – він може працювати як антидепресант.
Але це виключно в екстремальних умовах. Тобто якщо в тебе є можливість
отримання першої психологічної допомоги – алкоголь з того, що допомагає,
перетворюється на те, що робить тобі проблему. І, ще раз, це діє тільки в
екстремальній ситуації, якщо приймати його постійно — він тільки створить нові
проблеми у людини.
– А яке дозування алкоголю рекомендоване в екстремальних
ситуаціях?
– Я не знаю, наскільки це коректно казати, що
алкоголь «рекомендується», особисто я таких рекомендацій не даю ніколи, і ніде
не бачив. З іншого боку, дозування алкоголю є індивідуальним, в залежності від
ваги людини, стану її печінки, стану обміну речовин та великої купи інших
чинників…
– Спитаю простіше. Чоловік щодня випиває
пляшку горілки, мотивуючи це профілактикою стресів або їх лікуванням. Це норм?
Він справді позбавляється негативних наслідків війни, чи навпаки?
– Навпаки! По-перше, це не екстремальні умови. Регулярне споживання алкоголю – це вже алкоголізм, а не заспокоєння. Так ніякого заспокійливого ефекту не добитися. Все навпаки.
– Деякі харків’яни наразі використовують такі
заспокійливі засоби як настій валеріани, настій півонії, інші народні засоби.
Чи може це допомогти при таких стресах, що відбуваються, чи це все марно?
– Тут я би поділяв засоби профілактики та
засоби лікування. Взагалі, ліки – це компетенція лікарів, психолог не має ані
юридичного, ані професійного права ані виписувати ліки, ані змінювати їх
дозування, ані коментувати їх. Тому я зараз трішки переходжу межі своєї
компетенції. Але хочу порадити, що при вживанні в якості профілактики валеріана
має накопичувальний ефект, і вона є гарним профілактичним засобом. Тобто якщо
людина хоче підтримати свою нервову систему, то валеріана, магній Б6 та інші
подібні заспокійливі засоби можуть бути ефективними. Але тільки після того, як
цій профілактичний засіб вам пропише лікар, тому що є багато інших чинників
здоров’я, які потрібно враховувати при профілактиці. А для лікування потрібні
інші медикаменти, і це – компетенція виключно лікарів-психіатрів.
Ті, кого не тривожать «тривоги»
– Днями я як журналіст був присутнім на
дитячому святі. Десь посеред цього свята пролунав сигнал тривоги. Завили
сирени. Жодна дитина, жоден дорослий не звернув на це ніякої уваги. І я сам в
собі не помітив якоїсь реакції. Тривоги бувають настільки часто, що до них
звикли… Чи є це нормальною реакцією? Чи ми всі вже схиблені з точки зору
психології?
– Це тільки означає, що ви адаптувалися до
загрози для свого життя. Сам процес адаптації є нормальним, але те, що людина
відчуває байдужість до загрози, є порушенням інстинкту самозбереження, тобто це
є тим самим проявом впливу війни на психіку. Це не є ознакою психічного
здоров’я.
– Тобто коли це все закінчиться, дай, Боже,
скоріше Перемогу, нам усім треба буде йти на профілактику?
– Тим, хто перестав реагувати на загрози –
так. Тому що якщо людина не реагує на загрози тут, вона точно так само буде
знецінливо ставитися до інших загроз у своєму житті. А коли людина не враховує
загрози для свого життя, вона може робити різні ризиковані речі, і вважати це
нормою. Наприклад, не пристьобувати пасок безпеки у автівці. Є статистика, і
статистика каже, що переважно ті, хто не пристьобується – отримують найтяжчі
травми. Люди, які звикли до ракетних атак і до всього іншого – це люди, які мають знижений, притуплений інстинкту
самозбереження. І з цим треба розбиратися.
Міжнародна спільнота знає про проблеми
українців
– Зараз і в Україні, і в інших країнах світу
проводяться наукові конференції, присвячені ментальному здоров’ю українців,
психологічним та психічним проблемам, пов’язаним з війною. Такі крупні
конференції відбувалися в Німеччині, Нідерландах, деяких інших країнах. Чи
відчуває зараз українська психологія та психіатрія допомогу світу, і що
потрібно, щоб полегшити цю ситуацію?
– Я дуже вдячний світовій і науковій, і практичній спільноті за допомогу, яку вони нам надають. Вони дійсно допомагають, чим можуть. Найбільш корисним є досвід фахівців Ізраїлю та США, бо ці дві країни мають наближений до наших подій досвід війни. Але досвід нашої війни є унікальним і в психологічному сенсі. Тому деякі іноземні колеги навіть не уявляють, що робити х тими проблемами, з якими щодня стикаються фахівці в Україні. Тому допомога, яку нам надають, вона велика, вона корисна та якісна, але проблеми, які виникають, ми розбираємо разом з нашими закордонними колегами, тому що досвіду роботи з такими проблемами або ще немає, або він існує у дуже обмеженої кількості фахівців.
– Оці міжнародні стосунки, наскільки вони
корисні? Я чому питаю, до Харкова приїжджали з різних країн і арттерапевти, і
музикотерапевти, і різні інші цікаві люди, які ототожнюють себе з психологічною
допомогою, чи з’являються нові методи психологічної допомоги, якісь нові цікаві
підходи?
– Щодо арт-терапії, це дійсно доказаний наукою
спосіб психологічної допомоги. Мене вражає, що в світі дійсно виникають дуже
класні, але поки не адаптовані для нас розробки щодо штучного інтелекту. Зараз
велика проблема, що психологів тепер готують прискорено, і, між іншим,
організації, чия професійна репутація викликає запитання. Незважаючи на все це,
якщо взяти потребу у фахівцях та порівняти з потребою у психологах та
психотерапевтах, то все одно ми бачимо, що не можемо покрити цю потребу. Тому
використання штучного інтелекту – це потенційно
вельми перспективний шлях надання якісної та своєчасної психологічної допомоги.
Я бачив американські програми, що були розроблені для військових, які
поверталися з бойових місій. Це програми з залученням віртуальної реальності, вони
справили на мене велике враження, тому що працювали краще, ніж багато фахівців,
яких я знаю, можливо, краще, ніж я.
– Тобто пацієнта приймає та обслуговує не
людина-психотерапевт. А штучний інтелект?
– Так, людина одягає шолом віртуальної
реальності, обирає собі «психотерапевта», і проходиш сеанс психотерапії з
віртуальним фахівцем. Оскільки це військові, там є певний перелік проблем, з
якими працює програма, вона не може працювати з усіма проблемами, але те, як це
відбувається – дійсно вражає. І я думаю,
що це був би сьогодні важливий допоміжний ресурс для психологічної допомоги
постраждалим від війни, і військовим, і цивільним.
– Яку допомогу надають іноземні
колеги-психологи?
– Наприклад, велика кількість німецьких
спеціалістів проводили для українських практикуючих психологів та
психотерапевтів онлайн-лекції та вебінари для того, щоб навчити їх знанням та
навичкам, які німецька психологічна спільнота розробила для роботи з травмами
та наслідками травм. В більшості земель Німеччини намагаються зробити так, щоб
українські біженці отримували кваліфіковану психологічну допомогу за рахунок
залучення тих психологів, які виїхали з України і зараз перебувають у
Німеччині, що дуже розумно, на мій погляд. Німеччина є вагомим донором в
допомозі психологічним організаціям в Україні, які працюють з полоненими, з
родичами загиблих, тих, що зникли безвісти, з дітьми. Це дуже і дуже масштабна допомога,
без якої ситуація була б набагато гіршою.
– Ви брали участь у конференції в Німеччині, розкажіть про неї.
– В 2022 році мене запросив Берлінський
університет взяти участь у спільному з Україною віртуальному проекті де
онлайн-лекції для студентів читали науковці, які перебували в Україні. Мене
запросили як представника Харківщини. Я обрав темою «П’ятий Харків», і
намагався розповісти слухачам, що таке Харків та харків’яни зараз, під час
війни, за що ми взагалі боремось, адже не всі європейці навіть тепер розуміють,
хто такі українці та чим вони відрізняються від росіян.
– І як реагувала публіка? Зрозуміли, що ви мали
на увазі?
– Я мав зворотній зв’язок, і, сподіваюся, що
дійсно слухачі зрозуміли щось про наше місто. Відгуки були позитивними. Я дуже
сподіваюся, що зробив свій внесок в розуміння європейцями, що таке Україна і
хто такі українці. До речі, цю лекцію, як і лекції інших фахівців, можна
подивитися у ютубі.
Вони втомлені, але тримаються…
– Не можу не спитати, розуміючи, що конкретні
факти та імена є недоречними з етичних міркувань, оскільки ви надаєте
психологічну допомогу нашим військовим, як там наші хлопці? Якщо загалом, без
конкретики, яка б могла їм зашкодити?
– Знов таки, люди є різні. Наприклад, є ті,
хто воює з 24 лютого 2022 року, і вони вже дуже втомлені. І їх психологічний
стан, як кажуть в народі, «на межі». Військові мають багато проблем, які
пов’язані з самою армією. Це й відносини з командирами, й організація
військових дій, це й відношення до військових у суспільстві, яке не завжди
буває справедливим. Більшість військових, з якими я працюю, кажуть: «Ми не
розраховуємо, що ми повернемось живими додому, але ми не відступимо! Ми будемо
битися!» Їх психологічний стан є досить складним. Але ж це – звичайні люди, і в
них, як і в усіх, виникають проблеми з дружинами, дітьми, батьками. Там дуже
багато не професійних військових, а тих, хто прийшов з цивільного життя, які
відчувають певні побутові проблеми. Так, вони тримаються, так, вони боєздатні,
але психологічна допомога їм конче необхідна.
– У суспільства є деякі побоювання, що люди
повернуться з фронту жорстокими, грубими, не такими, як вони йшли на війну.
Наскільки виправдані ці побоювання?
– Люди, які повернуться з фронту, будуть мати
відбиток того, що вони пережили на фронті. І суспільство має до цього
готуватися. Це будуть не звичайні люди. Як після В’єтнамської війни, наприклад,
фільм «Рембо» – це насправді про трагедію такої людини, яка повернулася з війни
та виявилася нікому не потрібною. Те, що люди повернуться з фронту, і вони
будуть іншими – це правда. Те, що в них буде великий запит на справедливість –
це також правда. До речі, і люди, які повернуться з Європи також будуть іншими,
тому що вони подивляться на інше життя, і вони будуть бажати, щоб в Україні
було не гірше. Тобто запит на справедливість в суспільстві буде шаленим. Те, що
люди будуть жорсткими, безжальними – це не зовсім так. Так може бути, якщо
суспільство забуде про цих людей, якщо буде зневажливо до них ставитися, якщо
їх подвиг перетвориться на щось нікому не цікаве — тоді ці люди будуть
реагувати. Але якщо ці люди будуть бачити повагу з боку суспільства, не на
словах, а на побутовому рівні, якщо вони будуть бачити, що те, що вони
пожертвували заради нашої свободи та незалежності своїм здоров’ям, рокам свого
життя, сприймається з повагою та вдячністю – тоді вони не будуть жорсткими чи
жорстокими. Звісно, при умові якісного надання їм фахової психологічної
допомоги. Наслідки війни залежать від відношення до них суспільства. Я якщо
суспільство поведеться правильно, по-людськи, по-справедливому, – все буде
добре.
– Про що важливе з точки зору ментального
здоров’я ми ще не поговорили?
– Ми не поговорили про дуже важливі речі, але про них якось не прийнято говорити. У людини є велика кількість дуже різноманітних емоцій. Втім, ми існуємо в суспільстві, де панують певні стереотипи на те, які емоції дозволені, а які — не дозволені. І сьогодні суспільство це, на жаль, підтримує. Коли нам всі навкруги кажуть якісь позитивні речі, але ми мало знаємо про горе, про те, як психологічно грамотно плакувати померлих, про те, що робити з агресією? Що робити з сексом під час війни? І мені б хотілося, щоб ми обговорювати не тільки шляхетні емоції, а щоб ми говорили про всі емоції, і, серед них, про такі сильні та неприємні, як страх, бо боятися – нормально. Про траур по життю, яке ніколи не повернеться, я маю на увазі життя до 24 лютого 2022 року. Нам треба оплакати це життя, бо його вже ніколи не буде (буде щось інше), але багато людей цього не розуміє… Про це теж варто поговорити, але, мабуть, це вже будуть теми наступних наших розмов.
Інтерв'ю вів Олег Перегон
Фото: з з
особистого архіву Максима Жидко
Харків
