Буває, що якийсь випадковий предмет виявляється історичним артефактом, який відкриває такі історичні факти та явища, що й томам енциклопедії не снилося. Саме так трапилося з цим фото, яке я одного разу помітив на особистій сторінці відомого харківського юриста Анатолія Тарасенка. Питання за питанням – і переді мною відкрилася правдива картина нашого минулого. Того, що ми й самі вже майже забули…
Профспілка літераторів як ковток волі…
Пан Анатолій Тарасенко майже не пам’ятає, де саме і коли точно зроблено цю світлину. Він також не пам’ятає точно, хто на ній зображений (щоб це якось з’ясувати мені прийшлося розшукувати одного з відзнятих поруч). Однак він пам’ятає її історію, яка дорогого коштує. Адже на світлині – члени Профспілки Літераторів, унікального для радянських часів громадського об’єднання.
Анатолій Тарасенко каже, що щось писав вже у своєму дитинстві. Проза та поезія вабили хлопця, і він створював пісні, оповідання, якісь твори, які інколи навіть друкувалися в газетах або збірках. Але привело пана Анатолія в Профспілку Літераторів зовсім не це. Юрист згадує:
– Вже був кінець 80-х років. Я закінчив навчання в Юридичному інституті (зараз – Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого) і почав вчитися в аспірантурі. Я був доволі грамотним юристом, і до мене почали звертатися люди. Я став тоді, у 80-х, одним з перших юристів, які допомагали реєструвати підприємства. Тоді ще існував радянський союз, і в ньому виник такий термін як «малі підприємства», і я одним з перших розібрався, як їх треба створювати та реєструвати. Про це неможна було говорити вголос в Інституті, але я цим займався. Звісно, першою хвилею підприємництва в срср були кооперативи, але я це пропустив. Але як тільки вийшла навесні 1988 року постанова про малі підприємства – я, що називається, підхопив цю хвилю. Це були в нашому сьогоднішньому розумінні приватні підприємства. Ми писали перші статути, реєстрували їх у відповідних органах. До того ж з’явилася можливість створювати підприємства так званих громадських організацій – офіційних структур. І такою першою офіційною структурою була незалежна профспілка, яка називалася «СОЦПРОФ» («Соціалістичні профспілки»). І вона була альтернативою радянським профспілкам («ВЦСПС»). Цей «СОЦПРОФ» було створено на підставі Резолюції Міжнародної організації праці, яка давала право без повідомлення держави засновувати профспілки. Таким чином, наприклад, у Польщі була створена легендарна «Солідарність». А в Україні першим був «СОЦПРОФ», а далі, вже в ньому створювалися галузеві профспілки, які були альтернативою вже існуючим, радянським. Так виявилося, що найкрутішою профспілкою «СОЦПРОФу» стала саме Профспілка Літераторів, яка була всесоюзною, але рушійна її сила знаходилася навіть не в Києві, а в Харкові. І я випадково познайомився з її керівництвом. Так зійшлося дві складові: я займався створенням малих підприємств, а для того, щоб створити таке підприємство, треба було лише поставити круглу печатку на статуті. Втім, круглих печаток тоді ні в кого не було. А в профспілок були! І ми почали, як в преріях, створювати підприємства сотнями!
– Це було так просто?
– Технологія була така: ми готували статут майбутнього підприємства, ставили на нього печатку профспілки, потім йшли в банк (тоді в Харкові з’явився перший комерційний банк «Промінь»), відкривали рахунок – і все. Ніякої більше реєстрації не було потрібно проходити. Ані йти в податкову – нічого! Потім ти йдеш на фірму і замовляєш собі печатку. І ти – повністю законна підприємницька структура. І я, як юрист, оформлював ці документи тодішнім першим підприємцям. І коли про це дізналися в Спілці Літераторів, і побачили мою роботу, вони запросили мене стати головним юристом спілки, а також стати членом цієї організації за посадою. Ось як я, несподівано для себе, опинився у Профспілці Літераторів, більше того, фактично в її керівництві.
– Чим ви тоді займалися у спілці?
– Це був своєрідний ковток волі у ті ще радянські часи. Багато чого ми робили першими в історії. Наприклад, ми були запрошені до Польщі і зустрічалися і з керівництвом офіційної «Солідарності», яка тільки-тільки прийшла до влади. Також ми були запрошені і зустрічалися з опозиційною «Солідарністю», яка перейшла в опозицію до нової влади. Причому обидві нас підтримували, тому що ми були такою ж профспілкою, як і сама «Солідарність». Це взагалі для радянських часів та традицій була фантастика: ти написав якийсь вірш чи роман, повість – і відправляєш у Польщу. А вони там на своєму обладнанні на своєму папері за свій кошт видають книгу, і відправляють до України тисячі книжок за профспілковими каналами. А це означає, що ніякого мита, ніяких стягнень, ніякої цензури – видавай, що хочеш. Тобто ми не отримували грантової допомоги від польських друзів. Але справи у нас йшли прекрасно, бо в ті часи був дефіцит будь-якої літератури, а тут ми пропонуємо антирадянську, написану без цензури прозу та поезію! А ще ми були учасниками Другого світового конгресу з прав людини, який відбувався тоді ще в Ленінграді. Ми були званими до прибалтійських країн, працювали з католицькою церквою. Це була активна робота, літератори були прогресивною спільнотою. Спілка Літераторів була дуже активною в Києві, наприклад, ми були чи не єдиними, хто активно підтримав студентську «Революцію на граніті». Ми були першими, хто підтримав демонстрації, пов’язані з українською державністю. І був ще один факт, про який мало хто пам’ятає зараз. Було створено об’єднання з назвою «Українська міжпартійна асамблея». Це було об’єднання, куди входили страйкоми, профспілки та певні партії. І це об’єднання було справжнім народним рухом, але десь на другій або третій позиції. Але потім ця діяльність була певним чином скомпрометована, і не було зрозуміло, куди далі рухатися. І тут прийшли молоді, гарні, амбітні хлопці, і кажуть, а можна перетворити це в бойовий патріотичний підрозділ? Звернулися до мене, як до юриста, там були ще інші активні люди, разом ми написали статут, взявши за основу вже існуючий статут «УМА» (Української міжпартійної асамблеї). Але замість «УМА» в нас з’явилася… «УНА» (Українська національна асамблея). А потім вже в УНА з’явилась «УНСО» – «Українська національна самооборона». Потім мої шляхи з цією організацією на деякий час розійшлися, там з’явився свій лідер, сформувалася структура. А десь в середині 90-х я активно витягував з в’язниць їхніх активістів, які, наприклад, воювали в Чечні, або по іншим причинам зазнали переслідувань тодішньої влади. Тобто якась співпраця продовжувалася.
– А що профспілка?
– Десь в 1994 році я втратив зв’язок з Профспілкою літераторів, і вона сама розлетілася, бо настали важкі часи.
Штаб-квартира – в Палацу Праці
– А де квартирувала ваша профспілка у Харкові?
– Ви не повірите! Це були такі буреломні часи, що все було можливе, тільки бери й роби. Радянська влада вже фактично агоніювала. В Харкові є знаменитий «Палац Праці» – будинок, який за радянських часів належав профспілкам. Але документів про те, яким саме профспілкам належить ця будівля, на той момент не існувало. Отже, одного дня керівництво «СОВПРОФу» разом зі мною прийшлр в Палац і ми заявили щось на кшталт: «Це наше приміщення!» Побачивши таке нахабство, вони спочатку сторопіли. А потім поміркували, що справді жоден документ не вказує на те, яким саме профспілкам передається будівля. Отже, ми маємо на неї стільки ж прав, скільки й вони. А ми ще почали задавати питання про оренду, а вона тоді приносила шалені гроші… Підкреслюю, це був не шантаж, а суто переговорний процес. І нам тоді дали цілий поверх одного з під’їздів у Палаці Праці. Там розмістилися і наші профспілки, і підприємства, які ми реєстрували, і громадські організації, і навіть деякі фонди. Потім була створена «Профспілка адвокатів», і я був першим її головою, це була вже всеукраїнська, а не всесоюзна профспілка. А інших профспілок там було дуже багато: і автомобілістів, і військовослужбовців, і так далі. Деякі з профспілок мали центр в Києві, а деякі – в Харкові. Наприклад, профспілка автомобілістів була дуже багата, в ній об’єднувалися люди, які займалися автоперевезеннями або автомобільним бізнесом. А потім ще з’явилася окрема профспілка таксистів. Це була майже мафіозна структура… Повертаючись до місця нашого розташування, то коли хтось потрапляв до нас в офіс, усі розуміли, що ми – доволі круті, що ми є справжньою альтернативою тим «державним» профспілкам, які були абсолютно підконтрольні владі.
– А хто з відомих харків’ян входив до ваших профспілок «СОВПРОФ»?
– Наприклад, Костянтин Бібанов, який був і членом нашої профспілки, і чинним заступником директора правління банку «Промінь», дуже відома на той час в Харкові людина. Він відповідав за фінансову частину профспілкової роботи. На цьому фото є Іван Гончаренко, він тоді входив у різні структури, в тому числі політичні, але зайнявся економікою, і через це «погорів». Взагалі таких історій дуже багато було в ті часи, мабуть, тому, що в радянські часи цьому не навчали, і люди банально не вміли цього робити. Ще один зображений на фото – Андрій Домбровський, харків’янин, який був кандидатом в Президенти України на перших виборах в Незалежній Україні. Тоді закон вимагав, якщо я не помиляюся, набрати 50 тисяч підписів, щоб потрапити в список кандидатів на виборах. І у список потрапили, якщо я не помиляюся, Чорновіл, Кравчук, Бабіч (тоді був такий відомий бізнесмен), ще п’ять чи сім осіб, і туди ж мав потрапити і Домбровський. Але він виявився людиною чесною. Більшість політиків, які тоді потрапили у список кандидатів, за символічну ціну – десь 50 копійок штука – купували ці підписи. І працювали групи, які заповнювали підписні листи: однією ручкою ставили дату, іншою – прізвище, ім’я та по-батькові людини, третьою – малювали підпис. Тобто за гроші фальшували ці підписні листи. І такі «фахівці» прийшли до Андрія Домбровського і запропонували свої послуги. Але він відмовився, хоч і мав гроші. Бо вважав, що неможна будувати політичну кар’єру на брехні. І почав збирати підписи чесно, а ми йому в цьому як могли – допомагали. І назбирали десь біля десяти тисяч підписів. Багато підписів зібрали в Києві, багато – в Харкові (в місті було десь зо двадцять місць збору підписів), а в інших містах збір йшов дуже погано… Отже, кандидатом в президенти він був, а в виборчі списки не потрапив... Багатьох інших, хто працював у цих профспілках, вже немає серед живих…
– А як щодо Спілки Літераторів, які відомі імена пов’язані з нею?
– Людей було дуже багато, відомі поетеси, письменники, відомі люди, які писали та публікувалися під псевдонімом. Навпроти пам’ятника Шевченка розташовувалося тоді Харківське відділення «Просвіти». Багато просвітян долучилися до роботи профспілки. Щодо конкретних імен, більшість з них я вже не пам’ятаю. Пам’ятаю декотрих, наприклад, Олександра Копеліовича, інтелігентну і тендітну з виду людину, яка насправді була справжнім бійцем та борцем в своєму серці.
– А от Степан Сапеляк, наприклад…
– Безумовно, ми були знайомі, але членом нашої профспілки він не був. Оскільки це була всесоюзна профспілка, вона не була цікава сама по собі тим літераторам, які намагалися відроджувати українську мову. В них були інші організації та своя боротьба в той час. Майже всі літератори нашої спілки писали тоді російською мовою, і це здавалося нормою.
Фото на пам’ять
Повертаємось до фото, яке випадково знайшлося у пана Тарасенка серед старих паперів. Питаю:
– Чи ви пам’ятаєте, де це фото було відзняте?
– На жаль, ні. Судячи по напису за нашими спинами, це якийсь концертний зал десь у Києві. Що це був за захід – вже не пам’ятаю. Взагалі, наша Спілка Літераторів була дуже активною, і ми постійно або самі організовували, або брали участь у організованих іншими акціях: концертах, конференціях, одним словом, вели активне життя. Я на цьому фото офіційно вдягнений, у краватці та з дипломатом для документів. Ще одна людина є в краватці, але судячи з усього, саме я відповідав за офіціоз на цьому заході. Третій зліва на цьому фото – Олександр Вінніков, який пам’ятає про це фото дещо більше, ніж я. Він чи не єдиний, хто залишився на зв’язку зі мною до цього часу. На фото є і харків’яни, і кияни, отже, скоріше за все, це саме Киїів.
– А коли?
– Це або 90-й, або 91 рік.
– А які були в той період заходи? Знаєте, завдяки Булгакову в народі ходять своєрідні плітки про збори літераторів, мовляв, за чаркою все обговорюють…
– Насправді це були громадсько-політичні зібрання, на яких обговорювалася роль літераторів в суспільному житті, допомога літераторам, які не були визнані за радянських часів, вплив літератури на створення нової держави. Це був час, коли поети ставали народними депутатами, письменники очолювали політичні або громадські рухи. Ми також зустрічалися з іншими незалежними профспілками, які не знали, як працювати в нових умовах, не вміли організувати свою роботу. А в нас був шикарний досвід, який нам передавали поляки через «Солідарність». Та й серед членів нашої профспілки були люди, які вільно володіли польською мовою, мали зв’язок з польською католицькою церквою наприклад, тобто зв’язок з колегами з польських профспілок був міцним та постійним. Ми були достатньо активно залучені в профспілковий рух, і наша Спілка Літераторів мала велику повагу серед колег.
– Чи все було гладко в вашій роботі, чи не було конфліктів?
– Ну, перший конфлікт, який був запрограмований самою ситуацією – це між нашою спілкою та офіційною спілкою письменників України, тоді ще радянською. Між нашими організаціями завжди існував «холодок». Мені відомо про те, що в Харкові Андрій Домбровський певним чином протиставляв себе офіційним поетам та письменникам. І ми ніколи не проводили спільних заходів. А в Києві було трішки простіше, більш демократично. Тамтешня керівниця контактувала з офіційною спілкою письменників. До нас у гості, на наші заходи, часто приходили артисти, бандуристи, музики – тобто відбувалася постійна співпраця естетів. Але гарячих обіймів з іншими митцями не було – це був паралельний рух. Навіть коли я, як адвокат, захищав в суді літературознавців, вони не сприймали мене як представника Спілки Літераторів, це було окремо від нашої співпраці. І, навпаки, Спілка не переймалася справами, що стосувалися діячів літератури, які в неї не входили, бо багато було своєї роботи.
– Ви ж не обмежувалися тільки юридичною роботою в цій спілці. Багато вдалося написати книжок під час вашої роботи в цій організації?
– Чимало. І віршів, і прози. На жаль, тоді здавалося, що ця робота триватиме вічно, тому я навіть не записав назви тих книжок, які були видані або під моїм прізвищем, або у збірках з іншими авторами. Ви собі не уявляєте, як фантастично зручно було писати в тих умовах! Написав, відправив в Польщу, а там книгу макетували, ілюстрували, друкували – і передавали сюди, в Україну вже готовою. Тільки пиши! І я писав. Декілька років написані і надруковані твори я зберігав в своєму офісі, але одного разу цей офіс було пограбовано, і я втратив все… Навіть приблизно сказати не можу, скільки було моїх видань та як вони називалися… Лише дещо випадково збереглося…
Отже, прошу Анатолія Тарасенка та Олександра Віннікова об’єднати зусилля та визначити, хто є хто на цій історичній світлині. Сумісними зусиллями отримуємо таке:
Встановлені особи:
1. Адвокат і віршник Анатолій Тарасенко. Креативний і завжди цілеспрямований захисник Профспілки літераторів, і не тільки у сфері права.
2. Математик Андрій Домбровський – перший керівник Профспілки Літераторів, майстер парадоксів та нестандартних дій. Поет з великої до малої літери. За останніми даними, викладач ІТ та життєвої мудрості в одному з провінційних пострадянських університетів.
3. Валерій Оврашко – причетний до сфери безпеки і публіцистики, тоді комсомольський функціонер, який щиро поділяв когнітивні дисонанси «перестройки».
4. Іван Гончаренко та його напарник (піб не можу згадати, профспілковий позивний - Джузеппе) з харківського заводу «Кондиціонер» – поети, які зникли з радарів, як і зазначене підприємство. Тремтливі душі і пальці профспілки.
4. Олександр Вінніков – тоді студент університету. Пізніше видав сім перекладів книжок агентів світового імперіалізму і сам обернувся на такого агента. Наступний після А. Домбровського керівник Профспілки Літераторів, піонер соціального підприємництва в профспілці та Україні.
5. Валерій Семиволос, який згодом став місцевим харківським журналістом.
Також на знімку присутні літератори профсоюзу СОЦПРОФ, імена яких згадати не вдалося, а також діти літераторів. Якщо ви когось упізнали на цій світлині (або згадали, що самі були учасниками події, що на ній зображена) – надсилайте свої спогади, історія буде доповнена ними, та й власники фото будуть вдячні за нагадування про ті деталі, які вже ними забулися.
Текст: Олег Перегон
Фото з архівів Анатолія Тарсенка та Олександра Віннікова
Харків
