Це – своєрідна гра, яка має все, щоб вважатися популярною, масовою, корисною та цікавою. А ще відносно нещодавно вона була в Україні забороненою. Тепер улюблена гра харківських студентів швидко набирає оберти і знаходить прихильників навіть далеко за кордонами України, наприклад, в Німеччині.
Гра для майбутніх Цицеронів
Звісно, в сучасному світі існують тисячі всіляких ігор. Спортивні та логічні, командні та індивідуальні, настільні та рольові. І майже в кожної гри є своя історія, інколи невиправно втрачена і нікому вже не відома, свої прихильники та свої чемпіони. Ця ж гра виникла відносно нещодавно, і ми точно знаємо, як і коли вона народжувалася, хто її вигадував та як відбувалося її становлення. Адже автором гри PPJ є наш сучасник, відомий український адвокат та науковець-юрист, кандидат наук харків’янин Анатолій Тарасенко.
Пан Тарасенко каже, що на початку цієї історії навіть не думав, що стане винахідником нової гри, та ще й з картами («PPJ» справді використовує карти, але колода для цієї гри суттєво відрізняється від усіх існуючих колод для інших карткових ігор або гадань). Ось передісторія виникнення нової гри: ще за радянщини пан Анатолій поступив навчатися до Харківського юридичного інституту (зараз – Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого). Там на талановитого студента звернув увагу видатний науковець – академік Володимир Сташис. І вже коли пан Тарасенко став робити перші успіхи в своїй науковій роботі, між вченими розпочалися співробітництво, дружба та взаємопідтримка. Радянська система освіти, яку успадкувала Україна, мала багато вад, які непокоїли видатного академіка. Одна з таких вад – відсутність методик викладання риторики, науки, яка конче необхідна кожному юристу, а, тим більше, майбутньому адвокату або прокурору. Щоб розв’язати цю проблему академік Сташис придумав зорганізувати у виші конкурси ораторської майстерності, а очолити журі доручив Анатолію Тарасенко, людині, яка тоді вже довела свої ораторські здібності.
Звісно, молодий, енергійний адвокат захопився цією ідеєю, він намагався «оживити» мляві офіційні «конкурси», зробити їх гострими, цікавими, непередбачуваними. Майбутні «Цицерони» раптом потрапили в атмосферу жорсткої конкуренції, що далеко не всім сподобалося. Це були останні радянські та перші пострадянські часи, отже, подібні вольності ще натикалися на стіну спротиву. Зрештою «молодого та гарячого» Тарасенка відсторонили від проведення подібних заходів, і вони знов перетворилися на нудну й обридлу рутину з заздалегідь підготованими нікому не цікавими виступами на завдану тему. Але часи вже змінилися, і інші члени журі підтримали бажання молодого колеги щось змінити у цій справі, але порадили йому шукати інші варіанти розвитку ораторської підготовки серед студентів-юристів. Саме вони підказали і шлях до подальших пошуків: командні змагання щодо професійних виступів, можливо, у формі питань-відповідей учасників. А не у формі замшілих доповідей на задану тему. Ця думка глибоко запала в душу майбутньому творцю гри «PPJ»…
Йшов час, пан Тарасенко почав працювати науковцем своєї альма-матер, потім додався власний адвокатський бізнес, в якому риторика стала невід’ємним елементом успішної роботи. І задля опанування цього інструменту молодий фахівець відвідав безліч різноманітних семінарів, зокрема, ті, де виступали всесвітньо визнані гуру в галузі комунікацій на кшталт Алана Піза. З часом ситуація змінилася – вже самого Анатолія почали запрошувати на семінари та конференції в якості коуча.
Анатолій Тарасенко згадує: «Я став, так би мовити, граючим тренером. Там була цілковита атмосфера змагання, колективної творчої роботи, яка і наштовхнула на ідею гри з поєднанням навичок публічних виступів, словесних переконань і професійного розпізнавання маніпуляцій та обману у ділових спічах учасників своєрідного конкурсу з декламування».
Перед тим, як остаточно сформулювати правила гри, винахідник опанував вже існуючі схожі ігри. Популярні в Україні «Вірю-не вірю», «Мафію», американську гру «Бенг-бенг» (вважається американізованою версією гри у Мафію). І от, врешті, нова гра пішла в світ. Першими гравцями стали друзі та колеги, потім – підопічні студенти. А згодом гра почала жити своїм життям… Це був 1998-1999 роки.
Анатолій Тарасенко:
– Довше всього формулювалася колода карт до цієї гри. Спочатку ми спробували грати стандартною колодою. Але це виявилося незручно та ще й небезпечно: в пострадянському суспільстві чомусь карточні ігри сприймаються будь-якою адміністрацією вороже, і лише тільки почувши, що використовуються гральні карти, будь-які адміністратори одразу ж ставали нашими супротивниками. Потім ми спробували малювати потрібні карти на папері, що теж було не дуже зручно. Потім саме життя підказало, скільки та яких карт потрібно, і, врешті, для цієї гри мною була розроблена окрема колода. Хоча ситуацію це не врятувало – вже на початку 2000-х років гра спершу стрімко розповсюдилася серед студентів Харкова, Львова, Одеси тощо, а потім зазнала заборон, бо ніхто не хотів розбиратися, що то за карти: картярні ігри студентам неможна – і все, баста! Звісно, це загальмувало розвиток цієї корисної гри, але не зупинило його.
«Бос», «Шериф», «Суддя» та «Адвокат»
Пан Тарасенко пояснює:
– Якщо в звичайних карткових іграх на кшталт «покеру» чи «преферансу» гравці значною мірою покладаються на «везіння», то в цій грі головним елементом є не те, яка карта тобі дісталася, а як ти вмієш переконати в своїй правоті решту гравців. Карти лише створюють умови для самореалізації гравців, слугуючи скоріш підґрунтям для їхнього самовираження, ніж обмеженням їхніх можливостей.
– Цій грі вже багато років. Чому саме зараз ви вирішили її відроджувати?
– В цьому році виповнюється сто років зі дня народження нашого Вчителя, академіка Володимира Сташиса (10 липня 1925 – 2 листопада 2011). Оскільки ця гра виникла завдяки його ідеям, я впевнений, що її відродження стане елементом вшанування пам’яті про цю величну особистість. До сторіччя з дня народження «ідейного батька» цієї гри ми вирішили провести першість клубів на Кубок Сташиса. Хто буде змагатись ще не відомо, але вже визначились з місцем, де знаходять один одного і бажаючі показати себе у публічних виступах, і азартні гравці, і дослідники (якщо не слідчі) солодкої брехні і гіркої правди, і спеціалісти по створенню і масштабуванню потужних клубів-команд – усі знаходять один одного на сайті PPJ.ua та 7373stashis.com або в соціальній мережі АТАКА.
– А чому така назва – «PPJ»?
– Річ у тім, що назва «вірю-не вірю» вже зарезервована, інші назви якось не прижилися, тому я і мої однодумці вирішили назвати цю гру на честь мережі приватних палаців правосуддя, які також виникли завдяки реалізації геніальних ідей академіка Сташиса. Щоб підкреслити тим самим, з одного боку, його причетність до виникнення гри, з іншого – практичну значущість гри для реальної роботи адвокатів, юристів, суддів. Також сьогодні ми готуємо інтернет-версію цієї захоплюючої гри. Думаю, за цією назво її буде легко знаходити в мережі Інтернет.
– Для кого ця гра? Для студентів-юристів чи не тільки?
– Для всіх. В «PPJ» однаково весело грають і дорослі, і діти. Це командна гра, тому кожен гравець може щось вигадати, тим самим привнести додаткові несподіванки для своїх друзів, аби фантазії вистачило. Риторика – одне з вмінь, які тренує ця гра – потрібна не тільки адвокатам чи прокурорам, адже вміння чітко і зрозуміло висловлювати свою думку необхідне, насправді, кожній людині. Як і логіка, до речі.
– Отже, як грати в цю гру?
– У цієї гри є нібито передмова: існує два бізнесмена, або «Боса», які певний час співпрацюють між собою, а потім сваряться і в суперечці йдуть до суду один проти іншого. І вони намагаються з’ясувати, хто з них «крутіший», а хто – шахрай. В процесі гри одна сторона пропонує іншій кредити, тобто карти. І всі учасники чують ту історію, з якою пропонуються ці кредити. Якщо ця історія правдива – то це справді кредит, і його можна використовувати, а якщо ні, історія неправдива – то це насправді не кредит, а хабар, за який отримувача судитимуть. В грі є дві команди, а також двоє ведучих – це «Суддя» та «Шериф», які мають бути нейтральними щодо інших персонажів. Шериф дізнається, кредит це чи хабар завдяки кольору карти. А решті учасників треба здогадатися, задаючи запитання і отримуючи відповіді на них. Чим більше вгаданих позицій – тим ближче команда до перемоги. Це, звісно, короткий переказ, але краще один раз побачити цю гру, ніж сто разів чути її описи, там все зрозуміло якщо не з першого, то точно з другого разу. Врешті решт, «Суддя» виносить вирок, кредит це був чи хабар, був злочин, чи ні, та хто буде за нього покараний. І якщо в команді не залишається гравців – всі покарані – вона вважається такою, що програла.
– Це суто юридична гра, чи вона буде цікавою і для неюристів?
– З одного боку, в ній багато близьких до юридичної роботи моментів: проведення «слідства», захист своєї позиції, наведення доказів невинуватості (або винуватості) тощо. Однак для цього не потрібні якісь глибокі юридичні знання. Але потрібні логіка, риторика, уважність до деталей. Одночасно це й психологічна гра, бо треба вміти стримувати свої емоції, і, навпаки, навчитися вгадувати, бреше співбесідник чи каже правду, наприклад, за «мовою тіла», виразом його обличчя, диханням, почервонінням тощо.
– Присутні дві команди, отже, це – суто командна гра?
– Не зовсім. З одного боку, дійсно, у кожного гравця є своя роль в команді, але в нього може бути свій особистий інтерес. Завдання кожного окремого гравця – накопичити в себе якомога більше карт. Тобто кожен гравець має весь час обирати, як поступити – як вигідно команді, або як вигідно йому особисто. І це також додаткова інтрига в грі.
– Є ігри, в яких все залежить від карт. Випала «та» карта – виграв, «не та» – програв. Як тут, наскільки все залежить від розкладу, а наскільки від талантів самих гравців?
– Тут карти – це лише символи. І гравець може закласти в них те, що сам захоче. У кожного учасника на початку гри є повна колода. Вони не роздаються, з самого початку кожен учасник має і «чисті» і «брудні» карти-гроші, і він сам обирає, які йому використовувати. І лише шериф напевно знає, «чесні» це гроші, чи «хабарні». Але суддя виносить вирок не тільки за цією інформацією, але й за тими питаннями та відповідями, які лунали під час сесії гри, тому карти – це лише інструмент, а головне – це майстерність самих гравців.
– Самі карти незвичайні, там не чотири масті, а дві…
– Так, колір карти підказує шерифу, чесні це гроші чи кримінальні. Але при обміні картами між гравцями, їхній колір не має значення – тільки номінал (1, 2, … 10, 11, тощо). Також на кожній карті є певні символи, які мають приховані сенси. Наприклад, яблуко символізує закон, з іншого боку, це ще й символ спокуси, адже хабарні гроші спокусливі, та за їхнє взяття можна бути покараним і програти… В цій грі закладена інша філософія, ніж у звичайній гральній колоді. В нас це філософія трьох поколінь – бо це ще й сімейна гра. Основу гри складає пара, і в кожній команді створюється усталена пара: «Бос» і його «Радник», ось особи які мають бути в кожній команді. Третій учасник команди – «Адвокат». І на картах зображені представники трьох поколінь. Більш цінна карта – «дідусь», менш цінні – «чоловік» та «жінка», ще менш цінні – «хлопець» та «дівчина». Тим самим ми показуємо повагу до старшого покоління, до досвіду та певних знань та практик, які є у людей старішого віку. Всі збіги зображень карт з якимось реальними портретами є випадковими, але кожне зображення має якийсь символічний прихований зміст.
Гра, яка захоплює все більше людей
– Ви казали про свої плани присвятити Чемпіонат зі своєї гри ювілею академіка Сташиса. А сам Володимир Сташис колись грав у «PPJ»?
– Цієї гри в її сучасному вигляді він не знав, і, звісно, не грав в неї. Але в прообраз цієї гри – «Вірю-не вірю» – він грати любив, і робив це завзято! Взагалі, він любив логічні ігри, не гребував інколи пограти і зі студентами. Він був дуже поважною особою, і багато людей знають його як суворого вченого, впливового науковця, невпинного державного та громадського діяча. Але є й інша частина його життя: він був відомим любителем літератури, поезії, образотворчого мистецтва, вмів спілкуватися не тільки з високопосадовцями та науковими світилами, але й зі студентами, молоддю, знаходити з усіма спільну мову, весело та корисно проводити час, інтелектуально відпочивати.
– А скільки може тривати найкоротша та найдовша партія у гру «PPJ»?
– Це залежить від кількості гравців. Найменша припустима кількість – це по три особи в команді плюс «Суддя» та «Шериф». Така партія триває десь біля години, не більше. Якщо в кожній команді по п’ять осіб, і у кожного гравця є бажання досягти перемоги, гра триватиме десь півтори години. Максимум, який я пам’ятаю – це дві години. Довших ігор я не бачив. – Яка найменша кількість гравців, яким можна грати в цю гру? – Найменша кількість – це так званий «квадрат», коли окрім «Шерифа» і «Судді» грають лише два «Боса», тобто загалом чотири людини. Але це несерйозна гра. Правильна гра починається з трьох осіб в команді. Ще цікавіше грати – коли в кожній команді по п’ять осіб: «Бос», «Радник», «Адвокат», «Продажний Адвокат» та «Адвокат від шерифа». Але це не значить, що гравців не може бути більше. За правилами, «Бос» може заміняти кожного з гравців іншими членами своєї команди, які знаходяться серед глядачів і згодні вийти на заміну. Тобто, якщо уболівальник уважно стежить за грою, він може увійти в гру у будь-який несподіваний момент. Отже, ця гра в прямому сенсі затягує в себе навіть сторонніх уболівальників. Звісно, і ті уболівальники, які не долучаються до гри, теж не даремно проводять час: вони намагаються вгадати, правду каже той або інший гравець, чи ні, цікавляться, чи зможуть вгадати заздалегідь рішення судді тощо.
– Яким може бути результат гри?
– Правила не передбачають ситуації, коли команди розходяться з «нічиєю». В кожній партії обов’язково є переможець.
– Скільки вже гравців об’єднала ця гра?
– Якщо мова йде про Харківський Кубок, то в місті вже є достатня кількість команд для його проведення. Заплановані 1/8, ¼, півфінал та фінал цих змагань. Вже є достатня кількість команд для цього. На жаль, клубів відповідного рівня ще немає жодного. Щодо перспектив – вже цієї осені або взимку пройдуть перші змагання по країнах. Дуже цікаво, коли відбуваються локальні змагання по «PPJ», зазвичай вони проводяться десь в університетах чи в якихось бізнес-спільнотах. Але хочеться все ж таки проводити офіційні змагання, щоб в них брали участь представники різних команд, різних міст та навіть країн. Але для цього треба, щоб «PPJ» стала п’ятничною грою для широкого загалу молоді. Тоді й кількість гравців зросте, і команд буде достатньо для проведення великих змагань…
– А в яких країнах вже є осередки цієї гри?
– Це складне запитання. Адже гра буває офіційна або аматорська. Аматорську люди проводять в себе у гуртожитку або в квартирі, серед друзів або знайомих, тобто ми не можемо проконтролювати, хто, де й коли. Через війну велика кількість студентів та молодих фахівців виїхала за межі України для продовження навчання або роботи. В які країни вони вивезли з собою гру «PPJ» – нікому не відомо. Як невідомо й те, скількох нових гравців вони там навчили і доєднали до спільноти шанувальників. Щодо офіційних ігор, ми зараз розробляємо правило про те, щоб усі ігри записувалися на відео та викладалися у соціальних мережах, щоб ми могли переконатися, що ці змагання проводяться на достатньому рівні. Одна з країн, де ця гра отримала значний розвиток – це Німеччина, де вже є команди, які готові брати участь у якихось місцевих турнірах. І мова йде не тільки про етнічних українців , які оселилися в цій країні, але й про німецьких громадян, що теж захопилися цією грою. Двома іншими країнами слід назвати США та Ізраїль. Мабуть, тому, що тема кредитування і шахрайства топово цікава саме у цих країнах.
– Зараз дуже популярні комп’ютерні ігри, онлайн-змагання. Чи можна в вашу гру грати в мережі або в комп’ютері?
– Це – дуже складне питання, бо дійсно ми намагаємось зараз створити комп’ютерний варіант гри «PPJ». Але поки що говорити про це зарано. А на часі інша робота – ми створюємо в соціальній мережі «АТАКА» віртуальну спільноту гравців в «PPJ», де б вони могли домовлятися про ігри або обговорювати якісь питання, ділитися порадами щодо гри. В мене є надія, що ця гра вже скоро набуде широкої популярності, бо вона справді є корисною, цікавою та об’єднуючою. Це, на мій погляд, ідеальний варіант тимбілдінгу, тобто побудови команди, коли нам треба навчити колектив kюдей працювати злагоджено та вміти ефективно спілкуватися між собою.
Текст: Олег Перегон
Фото: з архиву Анатолія Тарасенко
