Семь лет в Украине идёт война. Кровопролитная, изнуряющая война против удушающих объятий соседней страны, до сих пор считающей себя старшей сестрой, которой позволено претендовать на чужие территории, «защищать» и «принуждать».
Сколько за это время было всевозможных событий и боёв, предательств и подвигов, трагедий и побед. Сколько написано книг и снято фильмов. А сколько ещё будет написано и снято! Именно поэтому так важно документировать для истории абсолютно все моменты этой продолжающейся войны. Когда-нибудь исследователи и публицисты будут искать в архивах необходимые им снимки, видеозаписи, заметки, воспоминания. Именно благодаря этим свидетельствам в памяти потомков будут сохраняться реальные картины того, как всё было.
Сегодня мы вносим свою частичку в общее дело, публикуя исторические кадры старобельского фотографа Михаила Светличного и рукопись Макса Темного «Оперативный тыл». Все материалы публикуются впервые.
Мы никогда не забудем тех, кто пал на поле боя за свободу и независимость Украины.
Игорь Магрилов
Это кадры из 2014 года, снятые 1 октября в Старобельске Луганской области.
5 сентября того года перед очередной «договорённостью о прекращении огня», группа бойцов батальона «Айдар», возвращавшаяся с позиций в Старобельск, попала в засаду, устроенную луганским «ополчением» на блокпосте у посёлка Весёлая Гора. В результате погибло около 30 добровольцев. Трупы были изуродованы настолько, что опознать их было невозможно. Волонтёры собрали останки (там тоже было всё непросто и опасно, так как дело происходило на линии соприкосновения) и свезли их в Старобельский морг. Из трупов были взяты образцы ДНК и занесены в базу данных. Затем номерные гробы, номера на пластиковых крестах, номерные могилы…
На всё ушло немало времени, после чего похоронили ребят на старобельском кладбище.
Прощание с павшими проходило на центральной площади города, у районного Дома культуры. Народа собралось около двух тысяч, но не все были от начала и до конца, тем более не все отправились на кладбище, до которого около трёх километров по прямой.
Снимали церемонию два-три профессиональных фотографа, плюс любители, были и телевизионщики. Каждый снимал событие под своим углом зрения, но мне были интересны именно ЛЮДИ. Добровольцы, так или иначе ставшие на защиту территориальной целостности Украины, – пусть иногда не совпадали их мотивы, их взгляды на многие вещи и события. Например, у меня был приятель, явно антимайдановец, сторонник Януковича, ещё с осени 2013 призывавший всех «покончить наконец с этой чехардой»… Но как только на юго-востоке запестрели триколоры, и пошёл шёпот, что «через пару месяцев тут у вас будет Россия», он сразу же пошел добровольцем в «Айдар» и служит где-то по контракту до сих пор.
Лица, эмоции, монологи и диалоги – вот что я старался «поймать» и остановить для истории. Насколько это может быть интересно сейчас, не мне судить. Потом, уже в 2015–2018 годах я снимал митинги, эксгумации тех ребят, ДНК которых удалось определить и многое другое, но везде меня просто «тянуло» на психологически–репортажные портреты, часто крупноплановые. Понятно почему – я жил с этими людьми одной жизнью и в любой момент мог оказаться в их числе, если бы граница «ЛНР» стала двигаться на запад.
Текст/фото: Михаил Светличный, Старобельск, Луганская область
Поскольку текст рукописи «Оперативный тыл» очень большой, мы публикуем лишь небольшой отрывок.
Чтобы прочитать целиком, предлагаем вам его скачать (doc), (epab), (fb2).
Макс Темний
Оперативний тил (хроніки Дикого Поля)
Червень. Десь під Луганськом гриміло, горів аеропорт. Чотирнадцятого там таки загинув літак з десантниками. Ефір та інтернет кипіли подіями. В наших глибоких тилах, звісно було тихіше, проте росли і росли на смугах асфальтових та де не де і грунтових доріг майданчики блокпостів. Райвідділи міліції та деякі будівлі держустанов по районах оточувались барикадами. Вночі містом снували бетеери та різного розміру плямисті «тіранозаври». Напруга. Нічний звук броньованих колон. «Вертушки» на бриючому польоті, коли гвинтокрил якось раптово вистрибує з за Пристіна і йде над будинками, розганяючи птахів і лякаючи нервових жіночок. Постріли на трьох імпровізованих полігонах біля містечка. Оце – червень чотирнадцятого, а за ним і липень з отим трагічним «Боїнгом», канонадами, боями за Луганський аеропорт, і за Донецький теж. І біженці, біженці на машинах та автобусах, поодинокі і цілими групами, перевірка документів на блокпоствх, сварки у чергах, спека. І повні пляжі народу на Айдарі – люди знайшли собі якийсь там притулок на ніч, а вдень – ну куди їм подітися? Та ще з дітьми. Цілі родини «звідти» згадували про родичів «тут», приїздили спочатку як на курорт, потім, восени приїдуть вже як на заслання. Стрункі луганські та донецькі дівчата й жінки, засмагали на айдарських берегах майже «ні в чому», шокуючи і чоловіче і жіноче населення містечка. Люди зі зброєю, що спочатку викликали якийсь то інтерес поволі ставали чимось звичним. Вулицями біля центру шлялася БаГаня, патякали про те, як її бідолашну побили тепер вже «сєпари». Був випадок у банку, коли зовсім юна дівчина у військовому (була чи другою, чи третьою у черзі), почувши у кишені військових штанів дзвінок мобільного, щоб дістати той мобільний, почала викидати на поличку усе геть, що в тій кишені зверху було... А зверху там був «макаров»… Ох і історія ж тоді трапилася! Працівниці банку підняли тривогу, охорона скрутила «грабіжницю» швидко, та вона власне і не пручалася – перелякалася. Але ще більше перелякалася охорона, а з ними і міліціянти, коли вони вивели затриману на вулицю, щоб довезти до райвідділу. Бо десятка два автоматних стволів, наче впилися в них надульниками... Інцидент було вичерпано не швидко, але остаточно. Дівчина просто хотіла зняти з рахунку гроші, кобури в неї... не було, «макар» носила в кишені, і мобілу теж. А бійці надворі просто чекали Кропиву, доки вона з грошима вийде. Проте побачили її з викрученими руками під конвоєм. Ну і зреагували...
Були й справи зовсім не смішні – десь з переляку обстріляли цивільну машину поранили вагітну жінку, десь просто шмаляли всю ніч невідомо в кого... Усього діставало... і невідомі тіла у моргах були, і цілі біженські команди пішки приходили через вікна в ЛІНІЇ, що потроху формувалася із шматків протистояння. Через Станицю – єдине вікно до Луганська накатувались нові хвилі біженцев. Відношення місцевих до них інколи було негативним з двох причин. Той відсоток городян, хто бігав на референдум, хто мріяв про «російські танки взавтра тут», вважали, що «порядні люди повинні або Луганськ від нацистів боронити, або емігрувати до Росії» – переміщених сюди зневажали, як дезертирів. Проукраїнські громадяни, навпаки бачили в евакуйованих «сепорів», що перефарбувалися. А величезна група «пофігістів», не вдаючись у велику політику. Вже планувала, який зиск можна буде мати з тих прибульців, хто позаможніше. Адже багато хто з переміщених осіб мав при собі купи кредитних карток різних банків. Наймане житло у райцентрі по цінах досягнуло рівня Києва...
А ще… Ще кожного божого дня тяглися на південний схід, обганяючи валки армійської техніки, джипи, пікапи та бусики волонтерів, навантажені усякою всячиною і вони ж поверталися назад, туди, до полтавського лісостепу, до Дніпрових берегів, до гір Прикарпаття часто маючи на передньму склі фатальні таблички з надписом «200» – це везли назад, до рідних хат, до батьківських могил на старих і нових цвинтарах хлопців, чоловіків дідів, дівчат, жінок і навіть бабусь – всіх отих наших «Лютих», «Добрих», «Мудрих», тих людей, що ще вчора – позавчора щось робили, виношували плани, молилися, спілкувалися, одним словом жили кожен своїм життям, і, інколи навіть закохувалися і жартували...
