В Харкові існує унікальний музей – «Музей видатних харків’ян імені Клавдії Шульженко».
Цей музей змінював назву та експозиції, розростався, але завжди був
затишним місцем, де зберігалася історія. Там споконвічно зустрічалися творчі
люди, проводилися поетичні, музичні, літературні та художні заходи, тож, ми
вирішили дізнатися, а як живе цей музей зараз, під час війни…
Микола Шемет – виконуючий обов’язки директора «Музею видатних харків’ян». Сьогодні
його робота зовсім не така, якою вона була до початку війни. Він зізнається, що
зараз весь колектив музею працює в дуже напруженому режимі. Але мова йде не про
розвиток чи втілення задумів. Головне зараз – зберегти вже існуючу колекцію
реліквій…
«Прильоти» були, але майже нічого не втрачено
Микола Шемет розповідає:
– Тим
музеям, в яких є великий штат співробітників, звісно, виживати зараз легше. А
такі, як наш музей, де з самого початку працювала мінімальна кількість людей,
втрату будь-якого з фахівців переживає дуже болісно. На всіх лягає додаткове
навантаження, тобто музей не може повноцінно функціонувати, бо коли ти щось
робиш за тих працівників, які виїхали з Харкова, або були мобілізовані у
військо, ти не можеш робити щось інше, що планувалося. Ми ж не Цезарі… Тому
наші плани приходиться корегувати. І от думаєш, що краще зробити: провести
якусь акцію чи спробувати самостійно відремонтувати, наприклад, каналізацію, і
не завжди вибір буває простим… В позаминулому році ми змогли за рік провести 15
виставок та різних заходів. А в тому році була вже зовсім інша ситуація, мова
йшла про саме збереження експонатів, бо був ризик все втратити. Ця зима просто
була страшною, але в січні вдалося провести два заходи… А потім просто
виживали, щоб не сталося біди. В нас працювало пічне опалення, котел, але для
його роботи потрібен електронасос. А якщо вимикають світло – а це відбувалося
по 10-16 годин цієї зими – насос не працює і ламається котел. Мороз -20
градусів – є ризик, що вся система опалення замерзне, труби полопаються і наші
безцінні експонати просто будуть змиті водою… На щастя, завдяки вчасній
допомозі наших німецьких та польських партнерів ми отримали зарядні станції,
завдяки яким в нас навіть при вимкненнях світла працював електронасос. Але коли
світло вимикається більш, ніж на 14 годин, ці станції треба перезаряджати або
міняти. Тобто доводилося ночувати в музеї, щоб за всім цим слідкувати. А потім
тут все ж таки замерзла вода в трубах. А води не було, щоб долити в систему. Ми
були змушені придбати ще один насос, цього разу вібраційний… Тобто отаке життя
нашого музею зараз. Тому плани в голові залишаються, ідей багато, а чи дійдуть
руки до їхньої реалізації – побачимо далі.
– Які ж ідеї ви хотіли б втілити в життя?
– В цьому році виповнюється кругла дата – 140
років з дня народження видатної харківської дизайнерки та художниці Варвари
Каринської. Саме вона створила сучасну балетну пачку, а ще – одягала свого часу
багатьох зірок Голівуду і має премію «Оскар» за сценічні костюми для фільму
«Жанна Д’Арк». Так от, плани такі: підготуватися до ювілею і відкрити для
відвідувачів кімнату, присвячену Варварі Каринській та провести декілька
заходів на її честь. Ми хотіли розпочати цю роботу ще в січні, але коли світла
нема, тепла нема, виконуєш сам якісь ремонтні невідкладні роботи – не дуже
вдається відволіктись на таку діяльність. Втім, думаю, все ж таки цього року це
буде зроблено. Зараз потеплішає, відремонтуємо водогін в музеї – і проведемо
задумані заходи.
– Зараз чимало музеїв отримують міжнародні
гранти, якісь донорські кошти…
– Звісно, але проблема маленьких музеїв в тому
й полягає, що одній і тій самій людині дуже важко одночасно ремонтувати
каналізаційну трубу, дбати про збереження раритетів та ще й писати гранти. В
великому колективі кожним напрямком займається окрема людина. В маленькому – у
кожного по декілька завдань, і на все просто не вистачає часу. Було б в нас
хоча б з десяток робітників…
Видатні харків’яни: перевірку історією
витримали не всі
Микола Шемет каже, що словосполучення «видатні
харків’яни», яке увійшло в назву музею, з часом дещо змінює своє значення, адже
є такі діячі, які вважалися видатними ще до початку війни, а сьогодні не
викликають колишньої поваги. В державі відбувається процес декомунізації та
деколонізації, отже певні діячі минулого викликають в суспільстві
роздратування. А є такі відомі харків’яни, які після початку війни накивали
п’ятами до держави-агресорки, тобто зрадили наше місто і країну в цілому. З
іншого боку, є ті харків’яни, які стали героями війни, загинули, захищаючи
незалежність України. Є й ті, хто стали героями, а колись були серед
дітей-гуртківців, які приходили до Квартири-музею родини Гризодубових клеїти
моделі літаків. Дитяча мрія про авіацію стала дорослою реальністю, а малі
відвідувачі музею – справжніми героями…
– Постать Варвари Каринської не викликає
ніяких суперечок з цього боку. Бо вона справжня харків’янка, вона є особою,
цікавою і завдяки своєму таланту, і завдяки обставинам свого життя, тим, як
вона досягала своєї мети. Ця видатна постать є цікавою і для журналістів по
всьому світу, та й для наших громадян вона є надихаючим прикладом. Зараз дуже
багато людей втратили домівки, втратили свою роботу, вимушено переїхали і
починають життя з початку. Варвара Каринська декілька разів втрачала все, що
мала, і буквально з нуля знов досягала неймовірного успіху. Сильний характер
змусив її не опускати руки, боротися – і перемагати, досягаючи щоразу нових
вершин, незалежно від обставин. Є ще декілька харківських митців, яким я мрію
присвятити експозиції, але поки що про це зарано говорити. Щодо нашої філії – Квартири-музею родини Гризодубових – там є плани зробити експозицію, присвячену
захисникам України, Харкова. Але для цього необхідно, щоб трішки налагодилося
життя музею, щоб було хоча б світло, щоб можна було над цим працювати…
Керівник підкреслює, що «Музей видатних
харків’ян» не є військовим музеєм, тому зброя чи боєприпаси не є пріоритетними в
його майбутніх експозиціях. Натомість тут виставлятимуться світлини, малюнки,
якісь особисті речі, які характеризуватимуть ту чи іншу персоналію.
Збережено все цінне
Питаю у Миколи Шемета, чи всі експонати музею
(а, фактично, мова про два музеї) вдалося зберегти. Він тяжко зітхає:
– Я дуже вдячний волонтерській допомозі наших
польських та німецьких колег, які після початку війни надали нам і пакувальні
матеріали, і контейнери для збереження колекцій. Але в перші дні
повномасштабного вторгнення всього цього не було. І були прильоти і біля
дому-музею, і біля квартири-музею. Побило вікна, склом посікло рами деяких
експонатів. Але пощастило, що самі експонати майже не постраждали – тільки
рами. Єдина втрата – розколовся бюст Клавдії Шульженко від вибухової хвилі.
Зараз всі експонати демонтовані зі своїх звичних місць та перенесені в сховище.
Адже «прильоти» відбуваються в усіх районах Харкова, і ми не маємо права
ризикувати цими артефактами. Було декілька моментів, коли ми могли втратити
унікальні речі. Одного разу, наприклад, прорвало трубу в сусідньому підвалі, і
наші раритети могло затопити. Врятували герметичні контейнери, які не піддалися
воді… Знов подяка за це іноземним партнерам… Багато інших музеїв постраждали
дуже сильно за роки війни. В нас таких втрат немає. Все з основних фондів вдалося
зберегти.
– Тобто експонати музею недоступні для
відвідувачів?
– Так, вони всі заховані в спеціальні сховища.
Ще й ретельно запаковані, щоб гарантувати їхнє збереження. Усі експозиції, які
відбуваються для якихось заходів, організуються за рахунок моєї чи інших
приватних колекцій, тобто з предметів, які власники надають на свій страх та
ризик. Ризикувати фондами музею ми не маємо права! У будинку-музеї Клавдії
Шульженко знаходиться постійна виставка, присвячена народному художнику України
Володимиру Федоровичу Геращенко (1924-2002). Вже є чорновий варіант кімнати
Варвари Каринської, тож, проводити регулярні екскурсії як раніше ми поки що не
можемо, відкладемо це до мирних часів.
– Йде війна, час непростий, але чи поповнюється ваш музей новими експонатами зараз? Чи приносять харків’яни речі видатних земляків в дар вашій експозиції?
– В принципі, поповнення є. Наприклад, син
скульптора Ігора Ястребова передав нам на зберігання деякі речі свого батька,
який пішов з життя у 2023 році. Нещодавно нам передали особисті речі декількох
харківських композиторів. Буває, нам приносять різноманітні уламки снарядів,
елементи військової амуніції тощо. Такі речі ми теж можемо приймати, хоча ми й не
військовий музей і це не зовсім наш формат.
– Тобто харків’яни продовжують допомагати
вашому музею?
– Навколо музею завжди було і залишається коло
його друзів. Щоправда, більшість з них – вже літні люди, тобто їм самим
потрібна допомога. А молоді чоловіки, які теж були в цьому колі, наразі воюють.
Тобто навіть перетягти важкий ящик це теж проблема, коли співробітники – самі
жінки, та ще й пенсійного віку. Це якщо казати про фізичну допомогу. А якщо про
моральну, творчу, – звісно, люди продовжують нас підтримувати, цікавитися
нашими експозиціями, приносити якісь раритети, підбадьорювати тощо. Ми постійно
відчуваємо, що виконуємо важливу для харківської громади роботу і що люди
поважають її. Якщо ми щось тільки оголошуємо – якийсь захід – люди з радістю
приходять, бо зараз суспільство є спраглим до культурних та мистецьких подій.
Люди хочуть відновити свою енергію, бо неможна жити в постійнім стресі, в
постійному напруженні. Людям хочеться якихось позитивних емоцій, і ми
намагаємось зосередити наші акції саме на це. Щоб хоча б на час наших заходів
люди поверталися до нормального життя. Звісно, у порівнянні з довоєнним
періодом, наших постійних відвідувачів поменшало, бо багато людей виїхали з
Харкова через війну. Звичайно, з’являються нові люди, коли ми проводимо якісь
заходи. І людей більшає, якщо такі зустрічі проводити частіше, але ж є ще й
безпекова складова, і ми не можемо проводити масові заходи з публічним
запрошенням, щоб не наражати відвідувачів на небезпеку ворожого удару...
Історія музею
Микола Шемет згадує, що будинок-музей Клавдії
Шульженко виник у Харкові у 1995 році:
– Цей музей був створений завдяки зусиллям чоловіка
племінниці Клавдії Шульженко Бориса Агафонова. Спочатку він був орієнтований
тільки на вшанування пам’яті видатної співачки. Але згодом там з’являлося все
більше експозицій іншим видатним людям, чиє життя так чи інакше було пов’язане
з життям Шульженко: співаків Багатікова, Мулєрмана та інших видатних діячів
культури. Потім з’явилися експонати, присвячені іншим видатним харків’янам,
наприклад, відомим композиторам. Згодом концепція музею остаточно змінилася –
він перетворився в Музей видатних харків’ян імені Клавдії Шульженко. А
квартира-музей родини Гризодубових була створена більше 50 років тому назад. Їй
не дуже пощастило з самого початку: первісно він був оформлений як кабінет
історії авіації Харківського авіаційного інституту. Потім їм стали опікуватися
ракетно-космічні організації, коротше кажучи, його футболили від інстанції до
інстанції, допоки в 2019 році його не приєднали до Музею видатних харків’ян
імені Шульженко. Тепер це філія нашого музею.
Очільник музею каже, що були поодинокі нападки
деяких діячів навіть на постать Клавдії Шульженко, мовляв, вона є діячкою
радянського періоду. Втім, пані Шульженко є не просто харків’янкою та співачкою
– вона є невід’ємною частиною історії мегаполісу. Бо починала вона свій шлях до
популярності з виконання саме українських народних пісень. Сотні людей –
пересічних харків’ян – захоплювалися та надихалися її творчістю, а її багатий
барвистий голос лунав ледь не з кожного патефону у місті. Щодо родини
Гризодубових – Степан Васильович свій перший літак збудував в Харкові ще у 1910
році, тобто ще до радянських часів. І імена членів цієї родини вписані в
історію української авіації без перебільшення золотими літерами.
Звісно, час не стоїть на місці: з’являються і
з’являтимуться надалі нові герої, нові видатні вчені та культурні діячі. Тож, і
Музей видатних харків’ян не стоїть на місці, в ньому з’являються нові імена,
нові експонати, нові напрямки роботи. Зрозуміло, коли на це вистачає
можливостей та сил у його хранителів.
Музей, який надихає
До розмови долучається Анатолій Тарасенко, друг та юридичний помічник «Музею видатних харків'ян» (а донедавна і його співробітник), який наразі є засновником і керівником «Музею-садиби Олександри Тарасенко». Пан Анатолій підкреслює:
– «Музей видатних харків’ян» – це абсолютно унікальне явище не тільки для Харкова, але, мабуть, і для всієї країни. Це не звичний радянський цвинтар раритетів, де нічого не можна чіпати руками, нічого не можна фотографувати, і взагалі треба ходити строєм і спілкуватися пошепки. А тут екскурсанти та поети разом п’ють чай, тут молоді зірки виконують свої перші шедеври, тут митці презентують свої нові роботи. Це був і зараз (наскільки це можливо) лишається живий простір для творчості та натхнення. І цей музей став надихачем створення інших новітніх та живих музеїв. Ми теж орієнтувалися на його здобуток, коли створювали свою садибу-музей в Сумській області. Сьогоднішній керівник музею – пан Микола Шемет – колись в своєму журналі «Томас», який видавався в Харкові, заснував нагороду «Золотий Томас». Ця нагорода вручалася в різних номінаціях, наприклад, авторам найкращих експозицій музеїв Харкова. А процес вручення нагороди, звісно, відбувався у «Музеї видатних харків’ян імені Шульженко». Тобто цей музей стимулював розвиток музейної справи Слобожанщини, а, може, і всієї України, бо відвідувачі з інших регіонів теж завжди цікавилися цим закладом.
Пан Тарасенко додає:
– Та й теперішню назву наш легендарний музей
отримав не випадково. Свого часу, розуміючи, що масштаб творчих людей, які
працювали або в Харкові, або вважали себе харків'янами, виходить за межі
життєпису хоча й загальновідомої, але все ж співачки минулого, була
започаткована і зараз існуюча громадська організація з такою самою назвою: «Музей
видатних харків'ян». Ми ще до перейменування цього музею докладали зусилля для
збереження пам’яті про непересічні особистості, які залишаться в свідомості
поколінь як незгасаючі зірки на небі. Було зрозуміло, що на зламі історії
будуть забуті зрадники, натомість викарбують свої імена на скрижалях вічності
справжні українці 21 століття. Одні залишаться назавжди видатними, а інших – історія
безжально викине на смітник.
Наразі багато речей бачаться нам з іншої точки зору. Це не ми одягали на батька харків'янина Гризодубова українську сорочку тоді, коли квітла «какаяразніца». Це не ми називали літак зі світовим рекордом чи то Родіна з наголосом на о, чи то Родина з наголосом на и. Це не ми записували виконання харківською співачкою у тоді ще не столичному Києві пісні найкрасивішою українською без жодного московського акценту. Скажу більше. Тепер загальновідомо: видатний харків'янин, як і видатний киянин чи одесит, львів'янин чи маріуполець – це патріот України, який плекав і плекає любов до свого міста усіма своїми силами і талантами, своє творчістю і усім своїм життям. І ще одне: цей музей завжди був і, сподіваюся, завжди буде орієнтиром, дороговказом, місцем зустрічі та натхнення для сотень різноманітних особистостей. Ми не знаємо, як видозміниться музейна справа майбутнього. Що привнесе в неї штучний інтелект, віртуальні технології тощо. Але, впевнений, що такі атмосферні, гостинні, гуманні простори залишаться популярними та затребуваними завжди.
Інтерв'ю проводив Олег
Перегон
Фото: архів «Музею видатних харків'ян»
