Виставка «Мандри Німеччиною та іншими країнами» відкрилася цього тижня у галереї «Арт-Цяця» у Харкові. На неї свої роботи надали два харківських митця: Зоя Пилипенко та Олександр Баєвер. І хоча роботи обох художників нібито й написані в одному жанрі міського пейзажу – вони настільки різні, наскільки тільки можуть бути різними бачення світу, адже Зоя Пилипенко працює олією в дещо готичному стилі, широкими мазками, і ми бачимо на її роботах не тільки сам об’єкт, що зображується, але й емоцію автора щодо нього. А Олександр Баєвер в своїх акварелях більш схиляється до точності реалізму, тому на його роботах можна побачити безліч деталей тих об’єктів, які він зобразив…
Зоя Пилипенко – членкиня Національної Спілки Художників України,
викладачка живопису в Харківському художньому коледжі, відома харківська
художниця. Каже, що відчуває себе трохи дивно, адже одночасно проходить дві
виставки її робіт – ця, і «В гостях у Рембрандта» в одній з харківських
бібліотек. Отже, частина її душі експонується в одному місці, частина – в
іншому… І обидві виставки мають майже одну і ту саму тематику. Зоя Віталіївна
згадує, що на початку війни донька почала благати виїхати з Харкова:
– Вона казала: «Кидай все і виїжджай!» А я їй
вперто відповідала: «Ні за що нікуди не поїду!» І раптом вона знайшла мені
арт-резиденцію в Чорногорії. Ідеальні умови: надається майстерня, житло,
збирається декілька художників, всі умови для творчості… Я не втрималася, адже
це справжня мрія так працювати. Я там створила цілу виставку картин. А потім
почала мандрувати, адже не даремно ж я виїхала! Наступною країною була
Голандія. Там мені навіть призначили гуманітарну грошову допомогу! Багато
малювала й там. А вже звідти – поїхала до Німеччини. Відвідала майже всі
художні музеї в Берліні, потім – в Потсдамі, там тоді була виставка Модільяні
(це буквально декілька днів тому я туди їздила). А ще я їздила малювати з
натури Кельнський собор, ось цей малюнок тут, на виставці. А ось
Бранденбургські ворота, парк Сансусі в Потсдамі, інші роботи…
– Скільки ваших робіт сьогодні експонується на
виставці?
– Більше десятка. Тут не тільки Німеччина, ось
види Венеції, більшість голандських робіт зараз на іншій виставці, хоча вони б
тут зараз підійшли по тематиці...
– А де вам довелося мандрувати?
– Голландія, Чорногорія, Німеччина, Греція,
Франція, Італія. Це були не туристичні відвідування, я в кожній країні малювала
з натури, приходила, сідала біля тих чи інших визначних місць, які мені
сподобалися, і робила замальовки. Я вважаю, що це маразм – намагатися
намалювати якусь будівлю за допомогою фото або якихось проспектів, фільмів.
Доки сам не побачиш – ти нічого не зрозумієш в цьому архітектурному шедеврі або
ландшафті. До речі, далеко не всі розрекламовані пам’ятки Європи, зображення
яких так приваблювали в рекламних проспектах, дійсно сподобалися, коли я їх
побачила «вживу». І навпаки, деякі речі, які мало де описані, насправді є
геніальними та такими, що захоплюють дух! І коли ти приходиш день, приходиш
другий, малюєш, робиш своє діло, ти стаєш врешті-решт своїм на цій локації.
Уявляєте, я в Венеції настільки «примелькалася», що гондольєри перестали
звертати на мене увагу, вони на мене видилися, як на місцеву – пропливали повз
мене, співаючи свої пісні (немов їх ніхто сторонній не чує) – це було дуже
зворушливо!
– І все ж таки ви повернулися до Харкова. Чому?
– Від’їжджаючи, я ані хвилини не сумнівалася,
що повернуся додому. Звісно, подорожувати прекрасно, стільки різних емоцій,
стільки вражень, але треба вертатися додому і працювати, малювати все те, що
побачив. Мене всюди дуже добре зустрічали, допомагали робити виставки… Але
вдома є вдома…
– Але ж тут небезпечно…
– Знаєте, в мене так сталося, що в Венецію я поїхала перед самим початком повномасштабної війни. Я там побула, помалювала, і поверталася додому наприкінці лютого 2022 року. Це був останній літак, як потім з’ясувалося. Мені всі казали, куди ти летиш, там війна. А я їм відповідала: «Ви що, дурні? Яка війна, ніякої війни не може бути!» Літак був напівпорожнім, а я все одно не вірила… 23 лютого пішла на роботу. Сміялася, коли мені казали, що ось-ось почнеться війна… А вона таки почалася… А потім, вже мандруючи по європам, я, перебуваючи в Італії, отримала таку ідею: треба робити картину з легких матеріалів на кшталт: взяв і пішов. Якісь маленькі розміри, якщо полотно – то без підрамників, щось на кшталт гобеленів. І я зробила там таку вставку. Ідея цієї виставки – якщо раптом станеться ядерна війна, що залишиться від мистецтва? Від культури? Від цивілізації? Якісь уривки, рештки… Ось я і спробувала створити ці уривки, рештки, які ніби залишилися від вселенської катастрофи… Цю ідею мені підказав Рей Бредбері, пам’ятаєте його «Посмішку Джоконди»? І вже тоді я для себе зрозуміла, що треба вертатися, і треба продовжувати свою справу. Бо коли митці кидають свої пензлі, перестають творити – це вже є катастрофа.
– Як війна вплинула на ваше життя?
– Перші три дні я просто лежала і нічого не
могла робити. Я не могла повірити, що все це відбувається. А потім я зрозуміла,
що все це треба якось виразити, і цим спастися. І мені захотілося припасти до
коріння. І я кожного дня робила ікони в старовинному стилі. Це була ще зима. Не
було опалення, не було світла. І були лише три години на добу, коли світла було
достатньо для малювання. І я кожен день створювала маленьку роботу. Іконку.
Образ. Все життя малювала натюрморти та пейзажі, а тут чомусь взялася за ікони.
І зараз також я малюю багато ікон, створила серію картин «Псалми Давида», малюю
багато картин на релігійну тематику. Деякі друзі питають, чому ти не ходиш по
Харкову і не малюєш руйнування? Для цього є фотоапарат. Митець має зобразити
душу – скалічену, зламану. І я намагаюся це робити своїми релігійними роботами.
І біблійними сюжетами. А коли почала подорожувати – до релігійної серії робіт
додалися ці замальовки з натури, бо неможливо, на мою думку, побачити красу, і
залишитися ні при чому, треба її змалювати і узяти з собою!
– А хто допомагав вам подорожувати? Чи ви так
гарно володієте мовами?
– Я мов взагалі не знаю, і ніхто мені не
допомагав. Я друкувала в телефоні, і перекладала перекладачем. І все. Так мені
вдалося і подорожувати, і навіть організовувати виставки по різних країнах.
Перекладала на мову тієї країни, де знаходилася – німецьку, французьку,
італійську. І всі підказували, куди треба йти, що робити. А коли дізнавалися,
що я з України – допомагали ще щиріше. Проїзд для українців в багатьох країнах
безкоштовний. Я дуже вдячна, що мені надали безкоштовну можливість відвідати
музеї в Німеччині. Це було дуже зворушливо! І дуже корисно для мене, як для
художника. Завдяки цьому я в Берліні на цьому «острові музеїв» відвідала всі до
одного музеї. Дуже багато вражень!
– Що ви з цієї подорожі винесли як викладач?
– Дуже і дуже багато. Щоб ілюструвати свої
заняття я фотографувала картини в музеях по всій Європі. Але поки що
реалізувати свої задуми не можу, бо уроки проводяться онлайн. Сподіваюся,
колись цей онлайн закінчиться, і тоді я дам своїм учням набагато більше знань,
ніж давала раніше. Мені є чим поділитися з учнями.
Пані Зоя ділиться своїми враженнями про
німецьке мистецтво, його видатних постатей різних епох та напрямків мистецтва.
Каже, що несподівано для себе відкрила «старих» німців, тих, чиї роботи
збереглися з раннього Середньовіччя. А ще вона провела паралель між періодом
після першої та після другої світової війн, і митці Німеччини того періоду є
дуже близькими зараз до українських художників. Зокрема, імпресіоністи того
часу:
– Вони, як і ми, постраждали від війни, пережила страхи та жахи, і намагалися донести свої переживання до глядачів свого мистецтва… Мабуть, саме тому дуже багато українських художників зараз живуть саме в Німеччині. Я зустріла там і харків’ян, дехто з них – мої учні різних років. А декого не зустріла, а вже потім дізналася – він чи вона знаходиться в Німеччині, знайшов собі там прилисток і продовжує малювати. Часто бачу оголошення про виставки знайомих художників з України в німецьких містах. Дуже вдячна Німеччині за це, за те, що вона прихистила зараз наших митців, створила умови для їхнього і професійного, і фізичного виживання.
Сама художниця повернулася до Харкова рік
тому. Хоча бажання мандрувати її не полишило – цього року відвідувала Потсдам,
планує ще декілька творчих поїздок, якщо вистачить сил і здоров’я. Поки
остаточно не вирішила, куди саме вона поїде.
Олександр Баєвер каже, що написанню його робіт
також передувала подорож до Німеччини:
– Всі роботи, які зараз експонуються на
виставці, а також які беруть участь у інших виставках, намальовані після
початку повномасштабного вторгнення, тобто з 2022 по 2024 рік. Коли почалася
війна, – одразу поїхав до Німеччини, потім повернувся до Харкова, потім – знов
до Німеччини, і тепер знов у Харкові. Ось чому мені вдалося створити стільки
акварелей з видами міст Німеччини.
– А чому ви поїхали саме в Німеччину? Як ви
туди потрапили?
– Потрапив звичайно – потягом. Їхав через
Румунію, Угорщину, Австрію. Для мене це був не випадковий вибір: в Німеччині
вже 25 років живуть мої батьки, там оселилася й моя старша донька. Також там в
мене живе багато знайомих та друзів. Тому, коли по Харкову почали гатити і вдень,
і вночі, я взяв свою дружину та молодшу доньку, і вивіз їх до Німеччини,
залишив там жити, а сам – повернувся у Харків, бо, на мій погляд, мені треба
зараз тут жити… Я все життя прожив у Харкові, за винятком кількох років у
Грузії, Ізраїлі та Німеччині… В Харкові я вчився, працював, зараз працюю…
– Ті малюнки, що на виставці, вони намальовані
з натури чи по пам’яті?
– Там є і такі, і такі. Деякі я малював просто
на вулицях з натури. А частину – малював вже в майстерні, але не з інтернету чи
«пам’яті» – я робив нариси, фото якихось елементів, а вдома вже відтворював,
відновлював у пам’яті ці сюжети. Тобто це мої власні враження, а не чиїсь фото.
– Частина робіт – це міста Німеччини, а
частина – Харків, як місто, куди ви повернулися. На мій погляд, це дуже
символічно…
– Так, я Німеччину малював не так вже й
багато… Лише 60-70 акварелей, я точно не рахував. Частина з них залишилася в
Німеччині, розійшлися по колекціях, якісь роботи я там дарував друзям… А
Харкова в мене набагато більше – сотні малюнків.
– Які почуття у вас залишилися до Німеччини,
що за емоції ви закладали в свої картини?
– По-перше, я відчуваю вдячність до Німеччини, що вона приймає наших громадян, зокрема, мою родину. Взагалі Німеччина – дуже потужна, дуже красива, дуже цікава країна. Там багато історії, багато культури, там є що подивитися і чому повчитися. Є про що подумати. Але я не маю бажання там жити, люблю тільки мандрувати.
– А що змушує вас повертатися до Харкова? В
чому секрет цього тяжіння?
– Розумієте, можна багато чого розповісти про
Харків, про його історію, архітектуру, це мабуть, краще зробив би мій друг
Максим Розенфельд, він це взагалі блискуче робить. Але я вважаю, що справа в
іншому. Відношення харків’ян до Харкова є дуже специфічним. Я можу його
порівняти тільки з відношенням євреїв до Єрусалиму. Є така популярна пісня про
Єрусалим, яка в перекладі буде звучати на кшталт: «Єрусалим, Єрусалим, я не
зсунуся звідси…». Саме так живуть харків’яни, і я знаю багатьох, хто не мислить
собі виїзду кудись з Харкова… Мається на увазі виїзду надовго, тим більше,
назавжди.
– А як війна відобразилася на вашому житті і
на вашій творчості?
– Життя перемінилося повністю. Змінилося геть
усе. Творчість теж змінилася. Річ у тім, що я – архітектор, дизайнер. Малювання
для мене було більш як хобі, як відпочинок від основної роботи. Або коли
активно малював в студентські роки… До 2022 року, якщо був вільний час, –
відправлявся кудись у подорож, і малював тамтешні пейзажі. Робив собі такі
«канікули». Харків не малював майже ніколи. Створював десь з десяток акварелей
на рік, не більше. З початком війни в мене з’явився час. Я намалював перші
роботи, і виклав їх в Інтернеті. І виявилося, що це дуже потрібно багатьом
людям, дає їм якусь наснагу, задоволення. А мене це надихає, і я малюю види
Харкова, малюю інші міста. За тиждень в мене відбудеться ще одна – вже
дванадцята – виставка акварелей Харкова!
На картинах Олександра – Дюссельдорф, Крефельд,
Кемпен, інші міста й містечка. Кожна картина – знакова для того місця, в якому
вона зроблена. Той, хто бував там – обов’язково упізнає, що це за будівля, що
за пейзаж, які об’єкти знаходяться поруч. Олександр Баєвер виставив цього разу
півтора десятка робіт, здебільшого зроблених в Німеччині, але закривають
експозицію декілька суто харківських пейзажів, адже кожна мандрівка колись має
закінчитися, і найкраще її закінчення – в рідному домі, в рідному місті.
Власниця галереї «Арт-Цяця» Анна Котенко каже,
що концепція виставки – це вдячність харківських художників німецькому народові
та Європі в цілому:
– Є ті художники, які були вимушені поїхати з Харківської області, рятуючись від окупації або від постійних обстрілів, дехто був змушений їхати, бо вороги знищили їхнє житло. Є художники, які лишалися вдома, незважаючи на страшні події. І перші, і другі відчули на собі допомогу тих позитивних сил, які є в Німеччині, в Європі. Гуманітарна допомога, обладнання для лікарень, ліки, одяг – все це надсилали в наше місто добродії з різних країн. А тут не працювали магазини, днями не було світла, не було тепла… І справді гріло тепло тих людей, які допомагали нам через кордони та кілометри. А ті митці, що виїхали, знайшли всебічну підтримку там, в європейських країнах. Багато хто отримав і можливість користуватися майстернею, і грошову допомогу, і безкоштовні подорожі, і вільне, безоплатне відвідання музеїв. Ця виставка – це творча подяка митців тим, хто допомагав та допомагає Україні та українцям. Творчий внесок у дружбу народів.
Інтерв'ю вів Олег Перегон
Фото: Олег Перегон та Дмитро Овсянкін
Харків
