22
квітня 2024 року у Дитячій бібліотеці №43 Київського району Харкова відбулася
значна культурна подія: відкрилася виставка харківської художниці (а по
сумісництву – популярної журналістки) Олександри Суфіянової. Олександра каже,
що творчість допомагала їй пережити найстрашніші моменти війни, і що вона рада,
бо, з іншого боку, її картини допомагають витримати страшні часи іншим людям.
Аншлаг
без реклами
Про
цю презентацію не було розповсюджено жодного візуального оголошення. Про неї
мовчав інтернет, місцеві ЗМІ, пабліки соціальних мереж чи навіть дошки
друкованих оголошень. Лише бібліотекарі двох бібліотек Київського району (дитячої
№43 та дорослої №42), як розташовані одна над одною в тій самій будівлі, усно
повідомляли про захід найактивніших читачів. Саме вони склали більшість
присутніх на творчій зустрічі художниці під час відкриття виставки. А ще на
заході зібралися її друзі та журналісти. Коротше кажучи, усі підготовані сидячі
місця виявилися зайнятими, і навіть у проходах виявилося доволі тіснувато.
Назва
виставки – «Імпровізація». На неї авторка зібрала свої роботи, написані в жанрі
«фантастичного пейзажу». На відміну від інших виставок Олександри Суфіянової,
тут були зібрані картини, де знайшли своє відображення не конкретні місцини,
які вона бачила під час своїх подорожей або у повсякденні, а вигадані, можливо,
навіть неіснуючі узбережжя морів та річок, фантастичні острови тощо. Пані
Олександра каже, що ці роботи народжувалися відносно легко, і відображають її
настрій у певний час у певній ситуації, адже писалося швидко, кожна з цих
картин створювалася або протягом одного дня, або, максимум, протягом двох днів.
Втім,
окрім виставкових робіт в бібліотеці вже були присутні картини Олександри
Суфіянової, які постійно тут експонуються і мають неабияку історію. Сама
художниця розповідає про це так:
–
Цей сьогоднішній захід – фактично третя за цю війну
моя персональна виставка. Ну, це залежить від того, як рахувати. Першою я рахую
виставку «Бути в моменті», яка відкрилася 19 лютого 2022 року у Бібліотеці №50
Київського району, яка працювала за адресою Харків, Північна Салтівка, будинок
№82. Так, це той найбільш постраждалий будинок міста, який зараз став символом
злочинів російської воєнщіни проти Харкова та в цілому проти України. В цій
16-поверхівці на першому поверсі функціонувала бібліотека, де ми підготували
виставку. Вставка мала працювати тиждень. Вона почалася в суботу, і мала
закінчитися в суботу. А в четвер почалася війна… В один з перших днів війни
мені зателефонували з бібліотеки і попросили терміново забрати свої картини.
Але це вже було нереально. Північна Салтівка обстрілювала ся практично щоденно.
Туди було неможливо дістатися. Взагалі там зовсім поруч йшли бої. По будинку №82
гатили багато разів. Але в саму бібліотеку снаряд влучив тільки на початку
березня. Від нього зайнялася пожежа. Частина книг бібліотеки і моїх картин
згоріла від цього полум’я. решта були закопчені сажею. І дівчата, співробітниці
бібліотеки, коли стали стріляти трішки менше і взагалі все затихло, насмілилися
піти туди, і прийняли рішення врятувати зі згарища не тільки якісь вцілілі
книги, але й мої картини теж. Вони їх витягли з того пекла зовсім чорними, а
потім відмили від кіптяви та сажі і повернули до життя. Тепер ці роботи
постійно знаходяться у Дитячій бібліотеці №42 та у Центральній бібліотеці
Київського району міста Харкова, я їм ці картини подарувала. Тобто сьогодні на
виставці присутні і мої нові роботи, і ті, врятовані, які постійно експонуються
в цих читальних залах.
Художниця
зізнається, що весна 2022 року була у Харкові дуже страшною. Обстріли були
жорстокими, особливо на Салтівці, де вона мешкає:
–
Врешті решт ми з родиною не витримали, і у квітні 2022 року були змушені
покинути Харків і переїхати до Києва. Але пробули поза рідним містом лише
місяць – вже у березні повернулися додому…
– А
якою була ваша друга виставка під час цієї війни?
–
Друга відбулася у Франції. Називалася «З війни до життя». В мене є подруги —
сестри, україно-французькі художниці Євгенія Тодорова та Оксана Руденко, які
зробили репродукції моїх картин по фотографіях, що я зняла спеціально для цього
заходу. І вони дистанційно організували мені виставку, я туди не їздила, бачила
тільки фото з цього мистецького заходу. Він проходив в галереї «Інсоліте» у
місті Коголен за підтримки тамтешньої мерії. Це була підтримка з боку Франції
української культури. Отже, сьогодні — третя моя виставка за час війни.
–
Також сьогодні ви провели презентацію власного Арт-буку, розкажіть про цю
книгу?
–
Так, ця книга вийшла друком в минулому році, і її перша презентація відбулася
саме в цій бібліотеці в жовтні. До артбуку увійшли мої роботи за різний період,
зокрема ті, що були на виставці, яка згоріла через війну. Цю книгу я
надрукувала у невеличкій кількості – всього 20 примірників – за власний кошт.
Розповсюдила я це видання лише по бібліотеках, а також подарувала декілька
примірників колегам та подругам. У Артбуці наведені фоторепродукції моїх картин
за період з 2020 по 2023 рік. Також мені разом з друзями вдалося реалізувати
невеличкий проект – видання листівок з моїми картинами на одному боці, і
віршами харківських поеток з іншого боку. Ось, наприклад, одна з листівок – на
одному боці моя картина «Благовіщенський собор. Харків», яка виконана в
об’ємній техніці акрилом за допомогою структурної пасти. А на іншому боці –
вірш «Спогади» поетки Світлани Сонцясхід.
– Це
ви намалювали картину на мотив вірша, чи вірш було написано на честь картини?
– Ні
те, ні інше. Цей вірш існував сам собою, моя картина також вже існувала, коли
нам з друзями впало на думку зробити цей проект і віднайти співпадаючі по духу
та темі, по асоціаціям роботи візуальні та поетичні. І ми зробили це, і вийшло,
що обидва твори доповнюють один одного. Таких листівок зроблено декілька. Ще
одна – це поєднання моєї картини «Хризантеми» та однойменного віршу Світлани
Сонцясхід. Ще одна листівка – картина «Піжма» та вірш київської поетки Олени
О’Лір, і ще одна картина – соняшникове поле та вірш харківської поетки та
співачки Люцини Хворост.
–
Сьогодні читачам бібліотеки дуже сподобалися ці листівки, і картини, і вірші…
–
Так, вони мене підтримують, і кажуть, що моя творчість підтримує їх. В ці
складні часи мені дуже приємно, що мої роботи комусь допомагають витримати всі
ці страхи…
Писала
картини лежачі на підлозі коридору, щоб уникнути ураження уламками
– Йде війна, у Харкові й досі відбуваються обстріли, чи не страшно вам? Чи
не відволікає від творчості той хаос, який відбувається навколо?
–
Тому і малюються картини, щоб відволіктися від страшної дійсності, поринути у
свої фантазії. Наприклад, декілька картин, які увійшли до цього артбуку, так і
були намальовані під час повітряних тривог та обстрілів. Одна з них – «Україна
процвітає». Це був квітень 2022 року. Я ще не виїхала з Харкова. Було дуже
страшно. Я була на Салтівці в своїй квартирі. Малювала, лежачі на підлозі, бо
боялася ураження уламками ракет, якими нас постійно обстрілювали. Чому в
коридорі? Я вірю у правило двох стін, тому коридор вважаю найбільш безпечним
місцем у квартирі, в ньому немає вікон, через які можуть прилетіти уламки… Ще
одна картина, намальована в таких умовах – «Перемога України», яка зараз
експонується у бібліотеці №42, а колись була врятована зі згарища…
– В Європі ходять чутки, що у Харкові зараз усе здають, всі тікають, всі
бояться… Як ви до цього ставитеся? Який у вас зараз настрій?
–
Те, що розповсюджується – це російська дезінформація. Вони постійно намагаються
налякати харківців, зламати нас психологічно. Це все робиться, щоб ми злякалися
і втекли кудись звідси. Але такого не буде, бо на нас чекає Перемога. Я
впевнена в цьому. Більшість людей залишається в Харкові, навпаки, люди
повертаються у Харків після евакуації. Я налаштована оптимістично. Все буде
добре, бо у нас є гарне ЗСУ, яке нас боронить, і в нас є внутрішня міць, яка
нас підтримує, як би складно не було.
–
Які ваші подальші творчі плани?
–
Моя творчість є досить спонтанною, я ніколи не планую, мовляв, завтра намалюю
те, післязавтра – інше. Щось надихає – береш і малюєш. Зараз і саме тут. Тому я
навіть не уявляю, що мені закортить намалювати
наступного разу, і коли цей наступний раз відбудеться.
– А
щодо подальших виставок, інших видань, проектів?
–
Ну, спочатку я хочу відпочити від цієї, вже здійсненної виставки
(посміхається). А потім вже планувати щось інше.
Творчість
починається з гарного настрою
Олександра Суфіянова каже, що малювати почала ще в ранньому дитинстві:
–
Пристрасть до малювання почалася в мене десь у п’ять років. Якийсь час я
малювала, а потім мій інтерес до цього почав згасати, і знов я почала малювати
активно лише у 2011 році. З тих пір я малюю постійно, лише з деякими перервами.
–
Якщо дивишся на ваші роботи – вони всі мирні, світлі, добрі. Навіть не
віриться, що десь поруч з художником йде війна. Навіть картина «Перемога
України» – не несе ані жорстокості, ані озлоблення, лише маленька темна пляма –
і все. А більшість робіт – це квіти, морські узбережжя, старовинні будівлі… Як
ви змогли під час таких переживань, страждань зберегти цю доброту, чистоту,
відчуття прекрасного, не озлобитися, не пасти у відчай? Що вам допомогло?
–
Допомогло те, що завжди хочеться думати про добре, про вічне, про те, що буде
Перемога України, що буде мир. Все це допомагає. Я весь час налаштовую себе на
гарний настрій. Звісно, час від часу в мене буває поганий настрій – і тоді я не
малюю картини. А коли є натхнення – воно виникає знікуди – тоді я просто малюю
і малюю.
Німецька
історія в українській журналістиці
Пані
Олександра більш відома в Харкові не як художниця, а як затята новинарка,
журналістка з великим досвідом та авторитетом, репортер місцевих телевізійних
проектів. Займається вона журналістською діяльністю і сьогодні, щоправда вже на
всеукраїнському веб-сайті культурних новин. Каже, що посеред війни мала казкову
пригоду – стажування у Німеччині:
– У
2022 році я брала участь у конкурсі від міжнародної програми «Європейський
центр медіа прес свобода». Я надіслала на конкурс свої журналістські роботи,
написала про себе, і виграла конкурс. І з жовтня 2022 по березень 2023 року я
проходила стажування в Німеччині за цією програмою. Ми проходили підготовку з
цифрової безпеки, навчалися як убезпечити свої веб-ресурси від хакерських
втручань, а також займалися медичною підготовкою, бо журналісти зараз дуже
ризикують. А ще в нас була шикарна культурна програма, яка дозволила
познайомитися з німецькою культурою.
–
Чим найбільше запам’яталася ця подорож?
– Ми
жили в Лейпцизі, краса цього мста надихнула мене на створення деяких картин,
одна з яких називається «Вид з вікна. Ульріхштрассе. Лейпциг». Ще мені
запам’яталося, що окрім навчання, в нас відбувалися офіційні зустрічі,
наприклад, ми їздили в Дрезден, де мали аудієнцію з прем’єр-міністром Саксонії
Міхаелем Кречмером, з яким ми обговорювали ситуацію зі свободою слова в
Україні, станом вітчизняних всеукраїнських та регіональних ЗМІ тощо. Він
розповів нам про підтримку українських ЗМІ з боку Німеччини, про плани відкрити
у Києві філію організації з підтримки журналістів та інші ініціативи.
Бібліотеки
єднають харків’ян
Лілія
Шевченко – завідуюча філії №43 Централізованої бібліотечної системи Київського
району міста Харкова (таку офіційну назву має ця дитяча бібліотека). Це саме в
її закладі відбувався мистецький захід. Хазяйка приміщення каже, що бібліотеки
«ховати» зарано:
– І
в нашій дитячій бібліотеці, і в розташованій поверхом вище дорослій бібліотеці
постійно є користувачі, читачі, ті, хто любить читати, цікавиться книжками та
пов’язаними з ними заходами. Сьогодні більшість гостей презентації – це саме
наші читачі, активні відвідувачі двох бібліотек.
– Чи
змінилася кількість читачів з початком війни? Ваших користувачів стало більше
або менше?
–
Звісно, до війни відвідувачів було значно більше. Хтось виїхав у евакуацію в
інші міста, хтось – взагалі за кордон. Але поступово люди почали повертатися,
поверталися й діти. І зараз є стійка тенденція підвищення кількості читачів.
Справа в тому, що ми не закривалися навіть під час обстрілів. Коли було зовсім
страшно, ми приходили на роботу на дві години, або працювали по запиту: читач
телефонував, і ми виходили, щоб видати йому нову книгу і прийняти назад вже
прочитану. Був такий момент після вторгнення росії, коли в нас залишився
один-єдиний читач. Єдина дитина, якій були потрібні все нові й нові книги. Це
було дуже символічно, і ми не могли, не мали права йому відмовити… Під час того
апокаліпсису, який був. А потім, повторюся, люди почали вертатися, все стихло
більш-менш, ворога відігнали подалі від міста, і ми повернулися до роботи в
звичному режимі. Тут був ще такий фактор – не всі знали, не всі вірили, що ми
працюємо. Люди були впевнені, що під час таких страшних подій дитячим
бібліотекам не до роботи. А ми були впевнені, що під час таких подій ми маємо
виконувати свій обов’язок. Отже, поступово один розповідав одному, батьки одних
дітей повідомляли батькам інших, і відвідування читачами бібліотеки
відновилося…
– Такі
мистецькі заходи, як сьогоднішній – це часті події у вашій бібліотеці?
– Не
дуже часті. Десь раз на півроку в нас відбувається щось подібне. Самі ми
організуємо якісь тематичні заходи, запрошуємо учнів, або дошколят, значно
частіше. А щоб митець прийшов до нас і провів заходи для читачів – важлива і
неабияка подія. Десь рік тому нам зателефонувала відома харківська поетка, і
повідомила, що хоче провести презентацію своєї книжки. Ми сказали: «Будь
ласка!» – і захід відбувся. А у жовтні пані Олександра Суфіянова проводила у
нас свою презентацію. Все це відбувається спонтанно, ніяких планів заздалегідь
не робиться, ми завжди йдемо на зустріч таким ініціативам, бо вони подобаються
читачам.
Бібліотекарка каже, що дружба з Олександрою Суфіяновою виникла давно, художниця не вперше дарує бібліотеці свої картини, книги, бере участь у бібліотечному житті. І, звісно, сама має читацький квиток, бо з дитинства полюбляє книжний світ. «Заради цього і працюємо…» каже на прощання Лілія Шевченко.
Текст/фото/відео:
Олег Перегон
