ХУДОЖНИЦЯ АННА КОТ: «АРХІТЕКТУРА БЕЗ ЛЮДЕЙ НЕ ЖИВЕ»

Це знайомство було досить спонтанним. Знайомі волонтери шукали художника-тренера на благодійну акцію, щоб провів майстер-клас для дітей. І несподівано для себе знайшли цілу галерею в центрі Харкова. Галерею, де відбуваються мистецькі акції, в тому числі й благодійні, де стикаються художнє мистецтво, поезія, скульптура, музика і багато чого іншого. А художниця Анна Кот (це творчій псевдонім харків’янки Анни Котенко) є берегинею цього куточка миру та краси у прифронтовому місті.

Умовно картинні галереї можна поділити на «комерційні» та «музейні». У «комерційних» все крутиться навколо грошей, а очі самі шукають прилавок, якого дуже не вистачає. В «музейних» глядач відчуває себе трішки зайвим, як мандрівник, який помилково зайшов до храму невідомого йому культу та не знає, як правильно себе поводити. Галерея «Арт-Цяця» – це щось зовсім інше, бо тут створена тепла атмосфера і для відвідувачів, і для тих, хто виставляє свої роботи. Зовсім поруч розташовані твори доволі різних стилів та напрямків мистецтва, забавні приколи (наприклад, посмішки на паличках, які можна приміряти на своє обличчя), створений за унікальними старовинними технологіями авторський посуд – очі розбігаються по цікавинках.

Малювати змусив батько

Анна Кот – художниця, архітекторка та дизайнерка, а ще вона є громадською діячкою та директоркою галереї «Арт-Цяця» та арт-студії при ній. Роботи Анни окрім України знаходяться у галереях та приватних колекціях у Бельгії, Німеччини, Ізраїлі, Нідерландах, деяких інших країнах. Про свій шлях у мистецтво вона розповідає:

– Мій батько дуже любив малювати, але не був професійним художником. Він був моряком, відвідував різні країни, а потім малював те, що там бачив. Якось він купив підручник по академічному малюнку і дав мені за словами: «Малюй так». А мені ще було п’ять-шість років, не більше. В мене спочатку нічого не виходило. Я була майже в розпачі. Але він мене тренував, купував ще книги, які були розраховані для інститутів мистецтв. Та мені це дуже подобалося, і я старалася. А потім так сильно захотіла стати художницею, що здала екстерном екзамени за два останніх роки навчання у школі і пішла поступати в ХІСІ (один з харківських вишів, де готують архітекторів та скульпторів) на курс «архітектура та дизайн». Де я й навчалася шість років і здобула відповідну освіту. Нас вчили живопису та малюнку на дуже високому рівні, а ще – історії мистецтв, яка дає можливість відчувати прекрасне.

– Тут, навколо, у галереї, багато ваших картин. А що для вас живопис зараз, під час війни?

– Зараз, у зв’язку з війною, в мене з’явилася навіть психологічна необхідність творчості, бажання переробити отримані відчуття у позитивні і реалізувати їх за допомогою фарб. Щоб радіти життю, щоб кожного дня знаходити щось прекрасне в кожному листочку, в кожному будинку, в кожній рослині.

– Тут, на стінах, я бачу ваші роботи різних років. Є й довоєнні, і створені під час війни. Що мене здивувало – я не побачив великої різниці між картинами минулих років та воєнного періоду, за винятком серії робіт патріотичного спрямування – з нашим прапором та кров’ю. А в решті робіт такі позитивні барви, впізнаванні краєвиди Харкова… Тобто війна вас не злякала, чи це щось інше?

– У 2022 році я на короткий період виїжджала з Харкова, але у жовтні вже повернулася. І мені кинулося в очі, що Харків – без людей. Люди тоді масово виїхали з міста, і воно стало як декорація, як пуста театральна декорація… Вийшло так, що архітектура без людей не живе. І це саме ті роботи. Якщо ви придивитесь, ці будинки прекрасні, так, архітектура, кольори, рослини поруч, але вони мертві, бо нема жодної людини, вулиці пусті, вікна пусті… Ти ходиш по парках – нікого немає. І ти розумієш, що дух міста дуже залежить від людей, від того, як по ньому прогулюються мами з дітьми, перехожі, це все дуже важливо. А на цих роботах воєнного періоду і архітектура, і природа завмерли, бо ніби чекають, що люди повернуться і життя відновиться. А більш нові роботи – 2023 року і цього року – вони більш живі, бо в місто повернулися тисячі людей, Харків ожив, життя відновилося, пішов рух транспорту… І я це відображаю у своїх картинах.

– Декілька місяців тому я брав інтерв’ю у харківської художниці Олександри Суфіянової, і вона мені зізналася, що деякі картини малювала під час обстрілів, лежачі на підлозі свого будинку через острах бути пораненою уламками боєприпасів та скла. У вас теж таке було?

– В мене так склалося, що в лютому 2022 року, коли почалася війна, в мене була зламана нога. Ситуація була критична, бо моя мама – інвалід, вона самостійно не може існувати, а в мене була зламана нога, отже, ми не могли залишатися в Харкові, де тоді не працювали магазини, відключалася електрика, було складно виживати. Ось чому ми з мамою якось змогли дістатися Полтави, і тільки там відчули себе більш-менш у безпеці. Вже там я стала робити якісь начерки, почала повертатися к творчості. Потім я на три місяці поїхала у Хорватію, так вийшло, і там я почала писати море, поступово відійшла від цього жаху… Але майже одразу зрозуміла, що без Харкова я не можу, що мені потрібно повернутися додому, в рідне місто. І тут вже в мене почалася серія робіт, бо я побачила місто з зовсім іншого для себе ракурсу, пустим та без людей. А зараз в мене інша серія робіт про Харків, адже кожне місце тут, кожен крок має для тебе власну історію, там була твоя школа, тут ти ходив в інститут, тут ти з кимось зустрічався – існують прив’язки твої внутрішні, духовні, психологічні прив’язки к місту, к його куткам. Ти згадуєш дитинство – це все дуже важливо, – є ті самі місцини влітку, весною або восени, вони ніби змінюються, але залишаються насправді такими самими. Ось про що ця відносно нова колекція робіт. А під час тих страшних обстрілів я не працювала над картинами.

– У вашій галереї та взагалі і у вашому особистому доробку присутні картини зовсім різних стилів. Є і живопис олією, і графіка, і акварельні роботи, і навіть роботи кульковою ручкою. А яка насправді спрямованість вашої творчості, чи ви є різноплановим митцем? Що для вас з цих напрямків первинне, а що, може, вторинне?

– Як пишуть критики, я – різнопланова художниця. Первинними є мотивації. Якщо твій внутрішній гармонійний стан – це вихід в позитив, то в роботі йде світло, якщо ж це переробка якихось внутрішніх негативних моментів, робота над собою, якісь філософські роздуми, переживання – народжується графіка. Тобто все залежить від внутрішнього стану, який і диктує мені, яку техніку створення малюнку обирати. Один художник навіть сказав, подивившись декілька моїх робіт, що це створили різні митці. Що не могла одна людина намалювати настільки різні роботи. Насправді ж і те, і це зробила я, просто різні техніки як різні мови дають можливість висловити різні емоції, різні почуття, різні ідеї.

– Все ж таки повернемося до теми війни. Я оглянув усі ваші роботи в галереї, і в жодній з них не побачив, що автору страшно. Можливо, я помиляюся…

Анна веде мене до однієї з картин:

– Ось ця робота, яка називається «Шлях додому» і підписана вона 2013-2022 рік. Тут мені, мабуть, справді страшно. Чому? Бо у 2012-2013 роках я жила в Києві, потім в мене відбулося повернення додому. І я зробила начерк цієї картини з вікна своєї машини. Дуже швидкий начерк, як клацання фотокамери. А у 2022 році, коли я верталася в Харків на своїй машині, я їхала і не розуміла, що мене чекає попереду. Пуста дорога. Блокпостів вже нема, ні, десь вони ще залишилися, але вже не такі суворі, як раніше. Це вже осінь 2022 року. І я їду, і не знаю, що там, за поворотом, я не знаю, що там вже відбулося, що буде відбуватися потім. Ось тут мені справді страшно. Хоча, якщо придивитися, в цій картині є й надія, є й світло сподівання, що все буде добре. Тут є відчуття повного нерозуміння того, що відбувається, і, разом з тим, відчуття того, що треба повернутися додому. Тут більше не страху, а тривоги, а ще – відчуття пригоди. Пригоди, яка має закінчитися чимось добрим.

– Тобто війні вас залякати не вдалося?

– Так. І ця галерея є тому вагоме підтвердження, адже вона існує без будь-яких донатів, грантів, фінансових підтримок – повністю на особисті кошти. Усі художники виставляються тут безкоштовно, всі роботи є у вільному доступі для глядачів.

Простір дружби, мистецтва та творчості

– І, все ж таки, де ми зараз знаходимось, що це, галерея, творча майстерня чи студія?

– Все одразу. Так, це галерея, де постійно проходять виставки робіт. Просто сьогодні тут знаходяться роботи п’яти художників (окрім моїх). Нещодавно був рекорд – виставка робіт семи художників, навіть одна з учасниць спеціально приїздила з Кривого Рогу. Кожен бажаючий може відвідати це місце і познайомитися з роботами. Так, це й студія, бо я веду тут зайняття для бажаючих навчитися малювати. Тут є мольберти, учбові скульптури, фарби – все, що потрібно для такого навчання. А ще це є клуб по інтересах, куди можуть завітати і поети, і музики, і, звісно, художники, поспілкуватися, поділитися ідеями, попити каву, просто відпочити. Запрошуємо усіх своїх знайомих, друзів, робимо музичні вечори, літературні вечори, якісь свята. А ще в нас тут проводиться арт-терапія: є група психологів, яка приходить після роботи з людьми, що пережили стрес, і тут самі розслабляються, відновлюються від тих психологічних навантажень, які мали, допомагаючи людям.

– Ця галерея – це бізнес-проект?

– Зовсім ні. Сьогодні це суто творчій проект, можливо, коли-небудь це стане бізнесом.

– Як виникла ідея створення галереї?

– Навіть коли я працювала в Києві в архітектурній галузі, я все одно час від часу долучалася до навчання дітей малюванню. І, безумовно, займалася творчістю, тобто, малювала щось для душі. І коли жила у Харкові – і навчала, і малювала сама, а коли у 2022 році повернулася до Харкова – відчула ту пустоту, яка вимагала постійно чимось її заповнити: щось малювати, весь час працювати, показати людям, що в нас фантастичне місто, красиве і архітектурою, і природою, і всім іншим. Поступово я почала зустрічати знайомих у місті, і ми один одному казали, що Харків живе, що треба щось зробити таке, щоб творчі люди могли продовжувати своє життя, свою роботу, адже вони цим дихають. Нам було потрібно десь спілкуватися, десь зустрічатися. Я почала робити виставки своїх картин по бібліотеках Харкова. Потім була благодійна виставка для Збройних сил України в місті Дніпро, я віддала на неї тринадцять своїх картин, відбувся аукціон, і всі гроші пішли на допомогу хлопцям у Бахмуті. Але хотілося чогось стаціонарного, не одноразову акцію, і не бібліотеку, бо там працюють за своїм графіком і, все ж таки, інше цільове призначення простору. Врешті решт, у вересні минулого року ми створили це місце, втілили в життя свою мрію.

– Як це вдалося?

– З самого початку все відбувалося несподівано. Я експромтом продала декілька своїх робіт. І подумала, що можна ці гроші «проїсти», і вони зникнуть без сліду. А можна зробити щось важливе для всіх. І я вирішила орендувати приміщення і відкрити галерею. Кинула гасло усім знайомим: «В кого є зайві меблі, в кого є лінолеум, щось ще для ремонту»! І відгукнулися люди. Хтось допомагав робити ремонт, хтось приніс з свого будинку столи, хтось подарував шафки. Все було побудовано на альтруїзмі. Стали заходити художники, цікавитися, що це відбувається. І ті, кого я знала раніше, і ті, кого я ніколи не зустрічала. Крок за кроком все розвивалося.

– А звідки взялася назва «Арт-Цяця»?

– Це момент вдячності моєму батькові, який, власне, і привів мене у живопис. В дитинстві, коли я щось гарно робила, або виходив гарний малюнок, або, навпаки, я починала вередувати, батько жартівливо називав мене: «Ох ти й цяця!» А ще є народна пісня про жінку, де є таке слово, і воно визначає веселу та вдалу особистість. Жартівлива така пісня.

Мистецтво на війні потрібно не менш, ніж в мирний час

– Ви повторили долю багатьох харківських художників, музикантів та артистів: колись переїхали з Харкова до Києва, іншого разу переїжджали з Харкова до Петербурга, але на відміну від багатьох – обидва рази поверталися додому. Чому?

– В Петербург я поїхала одразу після закінчення Інституту – мене запросили працювати дизайнером в Будинку Кіно. Я прожила там три роки. Чому повернулася в Харків? По-перше, не підійшов клімат. Там завжди похмуро, сиро… Та й місцевий андеграунд ний рух мені не сподобався. Вже тоді, у 2002-2003 році там була присутня політична складова негативного ставлення до українців, це мені також не сподобалося. Ось чому я повернулася в Харків і сказала собі: «Я нікуди з рідного міста не поїду!» І пішла працювати в Інститут стандартизації та метрології оформлювачем музею. Я малювала портрети видатних вчених-метрологів, деякі роботи з архітектури виконувала, а потім мене все ж таки переманили у Київ. І я поїхала туди, там працювала, але все одно «дорога додому» затягнула мене назад, у Харків. У рідне місто. Бо кожен куточок тут дихає якимось враженнями, а враження для художника є дуже важливими.

– Галерея для вас – це можливість показати свої роботи, чи можливість показати роботи друзів, чи можливість спілкування, що це для вас особисто?

– Завжди є такий момент: не кожен стиль живопису «заходить» тій чи іншій людині. В кожного – своя уява. Наші внутрішні почуття проявляються в різних техніках. Наприклад, якщо б існували тільки картини, написані олійними фарбами, мистецтво не було б таким цікавим, адже зараз існують і пастель, і акварель, і скульптура, і коли все це присутнє в галереї, вона стає цікавою для різних відвідувачів, і на таких контрастах народжується бачення людиною мистецтва. Розуміння його. Тому в галереї роботи художників не конкурують між собою, а доповнюють одна одну, створюють у відвідувачів певні гами емоцій, певні враження. Продаж робіт наразі не є самоціллю галереї – вона спрямована більше на спілкування, взаємозбагачення людей, психологічну розгрузку під час війни.

– Йде війна, хіба людям зараз до мистецтва? Чи заходить хтось сюди, чи цікавиться народ живописом?

– Ви навіть не уявляєте, як буває круто – інколи заходять люди, і спочатку навіть не хочуть розмовляти. Видно, що вони сприймають мистецтво як дещо недоречне під час війни. Але крок за кроком – вони починають «танути», крига сходить, і вони задають питання, цікавляться, їхні очі загоряються, а потім вони приходять сюди ще й ще, і розпитують, які будуть виставки, коли зміниться експозиція тощо. Буває, що заходять військові. І ви не повірите, вони не тільки дивляться на картини – вони їх нерідко купують. Їхні улюблені – ось ці мініатюри з видами Харкова, кажуть, будуть на передовій, поглянуть на улюблене місто, – і на душі стане легше! І мені здається дуже дивним та приємним одночасно, що десь на фронті, у бліндажі, висить моя робота і надихає наших захисників!

– Як би ви сформулювали спрямованість вашої галереї?

– Я намагаюся час від часу змінювати експозицію, змінювати її стиль, спрямованість, щоб відвідувачам було цікаво, що ж ми вигадаємо наступного разу. Наприклад, була виставка «Містом емоцій», де різні художники намагалися розкрити емоції Харкова, переживання воєнного періоду. «Івана Купала» – це була виставка, присвячена природі: квіти, рослинність, Мавки, лісові духи і таке інше. Потім була виставка «Машкарад». Це простонародне слово, так в Україні колись називали маскарад. А ми зробили таку штуку: відібрали художників, які зазвичай працюють в якійсь конкретній техніці, наприклад, один був суто графік, другий – аквареліст, третій – пише оливою і так далі. І ми змусили усіх митців змінити свій профіль на профіль іншого автора, тобто помінятися маскою з іншим художником. Тобто кожен з нас зробив таку «підробку» в стилі свого товариша. А відвідувачі мали здогадатися, яка з робіт справді написана цим митцем, а яка належить пензлю іншого, тобто «підроблена». Звісно, це все було зроблено з жартами, з костюмами, масками. І людям це було дуже цікаво, вони ходили по галереї, вдивлялися в роботи, шукали якихось підказок. Ця програма сподобалася і відвідувачам, і авторам, бо ми інколи костеніємо в своїй звичній техніці, а тут в кожного була можливість спробувати себе в якійсь іншій манері, щось знайти нове для самовираження. Тобто для кожного з нас участь в цьому проекті стала несподіваним поштовхом в творчості.

Їжаки, які допомагали вивчити німецьку мову

Анна Котенко каже, що їй пощастило не тільки з батьком, але й з мамою теж:

– Моя мама – Тамара Михайлівна Котенко – людина року-2002 у Харкові. Вона в мене – письменниця, а ще – викладачка німецької мови. Її підручники з німецької мови отримали підтримку від Міністерств освіти України. Їх було декілька. Для дітей та дорослих. А я стала ілюстраторкою одного з цих підручників – для 1-2 класів шкіл. Я тоді вигадала героїв для цього підручника, ніби сторінки цієї книги – це своєрідна історія двох допитливих їжаків, які подорожують та намагаються вивчити німецьку мову.

– Хто запропонував тоді образ цих звіряток, ви чи ваша мама?

– Я. В мене одразу виникли ці образи, ці два їжачки, хлопчик та дівчинка, їхні характери. Мама погодилася з моєю ідеєю, ми узгодили її з видавцем. Їм також це сподобалося. Потім цей підручник навіть нагородили грамотою від об’єднання викладачів іноземних мов. Отже, завдяки моїм їжачкам тисячі дітей вивчали в Україні німецьку мову (сміється). А ще моя мама багато років брала участь у заходах Будинку Нюрнбергу в Харкові, проводила там заняття з німецької мови для людей різного віку, а також з історії Німеччини. А мене залучала як художницю, щоб я вчила дітей робити малюнки в німецькому етно-стилі. Я тоді ще навчалася в Інституті, часу на все не вистачало, але мамі ж не відмовиш. Це була моя перша педагогічна діяльність…

– А зараз ваша мама пише книжки?

– Мама вже на пенсії, вона має інвалідність. Але що ви думаєте, вона сидить, склавши руки? Ні! Наразі вона знаходиться в Польщі, де має декілька учнів, яким викладає німецьку мову. Це наші люди, українці, які хочуть переїхати з Польщі в Німеччину, але вже вивчивши мову. І вона їм допомагає…

– А ви самі німецьку мову знаєте?

– Трішечки, завдяки мамі. В Інституті вивчала англійську. Але німецька культура з дитинства мене цікавить, мрію колись побувати там, щоб намалювати з натури ті пам’ятки архітектури, які приваблюють мене вже багато років. В мене такий стиль, що я більш віддаю перевагу малюванню з натури, ніж перемальовуванню по фото чи іншій картині. Це – не моє.

Попереду – багато роботи

Задаю художниці колись банальне, а під час війни – провокаційне питання про творчі плани. У відповідь – досить багато планів:

– В мене вже лежить багато арт-проєктів, які очікують свого часу. Наприклад, великий арт-перформанс, дещо на кшталт вистави, про внутрішній стан людини під час війни. Нажаль я поки що не знайшла фінансування, і не можу зараз здійснити задумане, але я прописала до дрібниць, що та як треба робити, а потім показала це психологам. Вони мені сказали, що це ніби готовий посібник для виходу людини з посттравматичного синдрому. А ще – це показ того, який стан у людей зараз через цю війну, і як виходити з цього стану. Там буде задіяна музика, світло, окремі звуки окрім музики. В цьому перформансі глядачі теж будуть брати участь у дійстві (якщо захочуть, звісно), тобто вони опиняться всередині події. Це не сидячий варіант, де всі дивляться на сцену, а там щось відбувається, це – повна присутність з правом участі у постановці. Я хочу, щоб цей перформанс відбувся не тільки в Україні, щоб його побачили і за кордоном, щоб передати людям те, що зараз тут відбувається. Харків’янам, мабуть, цей перформанс не потрібен, вони і так бачать та відчувають все це. А ось в Києві чи Львові, Дрездені чи Берліні – це буде цікаво та корисно. Там, в первормансі, я підіймаю питання страху, і не тільки страху війни – є страх зробити щось нове, переступити через свої звички, потягнутися до світла, до майбутнього. Там закладена велика філософія…

– А як художник?

– Зараз я задумала серію картин, сподіваюся встигнути її зробити. Це серія «Містичний Харків», де я хочу зобразити ті місцини міста, з якими пов’язані якісь містичні легенди.

– А в якому жанрі будуть створені ці роботи, в якій техніці? Пастель, графіка чи олія?

– А це вже секрет! Коли будуть готові – самі побачите! Щодо планів по галереї, є мрія – перейти в більше приміщення, бо це ми вже переросли. Але поки що це нереально. Всі просять розширити приміщення, і глядачі, і художники, є ще багато робіт, які просто не вміщаються вже у цих кімнатах. Але… Але! Ще є момент – дуже багато бажаючих вчитися малюванню. Хочуть батьки, щоб їхні діти приходили сюди та малювали. А я поки займаюся з дітьми тільки онлайн, через Інтернет, бо тут є питання з бомбосховищем. А обстріли продовжуються… Плануємо все ж таки відкрити навчання, можливо, не в цьому приміщенні, і працювати не тільки з платними учнями, але й з дітьми внутрішньо переміщених осіб, військових, наших загиблих захисників, щоб допомогти їм знайти себе в цьому житті…

– Мене завжди цікавило, чи кожну дитину можна навчити малювати. В музиці, наприклад, вважається, що має сенс навчання тільки тих дітей, в яких є музичний слух. А в живописі? Чи існує якийсь уроджений хист, без якого нічому не навчишся?

– Коротка історія. Сюди приходили учні і навчалися малювати. І мені здавалося, що вони дуже повільно всьому навчаються. Я постійно себе накручувала, що я щось недопрацьовую з ними, якось їх не так вчу. А потім сюди привели дітей з художньої школи, того ж віку (восьми років), і вони сіли поруч з моїми учнями, які займалися лише півроку. І мої намалювали набагато краще, ніж гості! А там був відбір талановитіших з талановитих, і займалися вони там вже по декілька років кожний. Це я до чого – кожного можна навчити малювати, тільки треба вміти підхід до дитини, і зрозуміти, яка йому потрібна техніка. Комусь легше вчитися малювати звичайними олівцями, комусь – пастеллю, комусь – фарбами. Дітей без таланту до малювання не буває. Бувають діти, які бачать світ по-іншому, ніж ми. Ми думаємо, що їх треба перенавчити бачити світ так, як ми його бачимо, а це – неправильно.  Такою дитиною треба знайти контакт і спробувати зрозуміти його світосприйняття, сприйняти його – і все, дитина буде малювати, буде пізнавати світ через свої малюнки. Бо діти в нас зараз відірвані від реальності, вони «сидять» в своїх телефонах, гаджетах, в них не розвивається навіть дрібна моторика рук! А малюнок це розвиває, а це пов’язано і з розумовими процесами, і з увагою. Наприклад, людина їде за кермом автомобілю. Серед моїх знайомих усі, хто займався музикою, малюванням, навчався творчості, – ці люди дуже гарно водять автівку. Тобто це дуже корисно для життя –  вчитися малювати. Навіть якщо ти не будеш художником.

– Розкажіть про вашу громадську діяльність, будь ласка.

– В різні роки я проводила для дітей майстер-класи з живопису у Києві та Харкові. Постійно беру участь у благодійних аукціонах, наприклад, для допомоги дітям з онкологічними захворюваннями. Беру участь у благодійних акціях на підтримку ЗСУ – багато всього зроблено, багато треба буде зробити і в майбутньому!

Інтерв'ю вів Олег Перегон
Фото автора
Харків