14 квітня один із знайомих українських художників, який
мешкає в Берліні, запросив мене на відкриття виставки. Нічого дивного, адже
запрошення від художників, і не тільки від них, я отримую регулярно. Завжди
намагаюся інформаційно допомогти людям, хоча останнім часом далеко не скрізь
встигаю побувати. Ось і цього разу
відповів, що якщо вийде, то прийду, хоча не впевнений. Але художник
сказав, що це буде якийсь серйозний захід, тому він мене до списку запрошених вже записав. Ну добре, раз записав,
то дякую, що про мене подумав, тоді всі свої інші справи відкладу.
Прийшов я на
виставку «Спільна творчість. Разом – більше». Виявляється, цього дня в
німецькій столиці презентували «Центр єдності – Unity Hub Ukraine», перший у Європі. Важлива й потрібна справа,
тому й гості були відповідні. Очікували навіть українського президента та
німецького канцлера, але вони зрештою сюди так і не доїхали. Але цілком
вистачило й міністрів, їхніх
заступників та інших політиків. Загалом, цього
дня – все офіційно і серйозно.
Людей на вернісажі, що проходив на території «Центру
єдності», було зовсім небагато. Наскільки я зрозумів, подія взагалі не
афішувалася. Чи то з міркувань безпеки, оскільки анонсувалася присутність тут
перших осіб, чи то з якоїсь іншої причини. Куратори виставки ніякого стосунку
до «Центру єдності» не мають, все підготували на волонтерських засадах і
підкорялися вимогам організаторів – кожен художник міг запросити всього кілька знайомих.
Звісно, це дивно. З огляду на те, що відкривався новий
творчий простір, а виставка вийшла цікавою, тут цілком можна було обійтися без
зайвої обережності та запросити всіх охочих. Зрештою, і куратори, і художники
працюють саме для того, щоб їхню роботу побачило якомога більше людей, а не
лише нечисленні, хай і поважні гості.
Що стосується самої виставки, то на ній були представлені
роботи 11 художників, майже всі з яких нині проживають у Німеччині. Усі імена
кураторів, митців та
помічників можна знайти в описі до відео. У кадрі можно побачити інформаційний листок, де
викладено концепцію експозиції.
У репортажі є повний запис зустрічі учасників виставки з
міністром соціальної політики, сім’ї та єдності України Денисом Улютіним та
його заступницею Ілоною Гавронською, оскільки якщо вже я приходжу кудись
знімати, то халтурним дво-трихвилинним сюжетом, як для телебачення, ніколи не
обходжуся. І хоча міністр явно був втомлений численними інтерв’ю і поглядав на
годинник, зустріч була теплою. Художники розповідали про свої роботи, поважні
гості ставили запитання і висловлювали надію на те, що новий творчий простір
плідно працюватиме й надалі.
А потім міністр запросив усіх піднятися на третій поверх,
щоб подивитися, як виглядає «Центр єдності». Піднявся і я. А раз піднявся, то
вирішив і тут зняти, щоб
людям всю красу і солідність нового місця показати. Якщо вже давати інформацію
про подію, то повну. Почав
працювати, і раптом до мене підходить якась дівчина, що там працює, й
питає, для кого я знімаю. Я їй відповідаю українською, що для свого сайту. Вона
почала перепитувати назву сайту, я даю їй візитівка, і оскільки мені легше говорити російською, запитую:
«Вас щось бентежить?». А вона мені видає: «Мене бентежить мова». А потім ще й
додає, що мене сюди не запрошували. І ось тут я починаю реально злитися.
Чиновниця, або хто вона там така, навіть не розуміє свого непрофесіоналізму та
хамства, намагається зі мною сперечатися і починає видавлювати мене до ліфта.
Вона навіть не поцікавилася, що за сайт, вона просто миттєво зробила висновок –
я тут зайвий, а отже, ніякої інформації я отримувати не повинен. Може я прийшов сюди виключно для того, щоб підірвати
інформаційну бомбу. Я вирішив не влаштовувати скандал, все-таки там люди
якимись справами займалися – спустився вниз разом із пильною співробітницею.
Внизу на шум вийшла інша дівчина, яка, як виявилося,
відповідала за комунікацію, і ось вона вже говорила зовсім інакше. Відразу
заглянула на сайт у смартфоні, намагалася пояснити ситуацію, почала запрошувати
мене всередину, запитала, чи є в мене до неї претензії. Це був зовсім інший
рівень спілкування. А перша все продовжувала сперечатися, хіба що сказала, що
не знала, що на третій поверх нас запросив міністр. Жодних вибачень. Вона так і
не зрозуміла, чому її мовна підозрілість викликала у мене таку різку реакцію.
Якби ця дівчина мала досвід спілкування з людьми або хоча б
думала, що каже, то вона могла б відповісти мені, наприклад, так: «Ні, мене
нічого не бентежить. Просто можна
побачити ваше прес-посвідчення і зазирнути на сайт?». Все, ніякого конфлікту й не було б.
Навіть якби вона попросила не знімати, пославшись на закритий захід, то на це я
б точно не образився.
Мовне питання – складна тема, яка вже давно викликає напругу
в суспільстві. Потрібно чимало часу й чимало зусиль, щоб усі, хто все життя
розмовляв російською мовою, почали думати й спілкуватися українською. А хтось
взагалі не почне, але від цього він не буде меншим патріотом, ніж ті, хто
чудово володіє українською мовою. До того ж, не секрет, що є безліч цілком
україномовних громадян, які виступають проти української державності. Не завжди
мова – показник. Тут помахи чарівної палички не допоможуть. Тому не потрібно
провокувати мовні конфлікти на рівному місці. Тим більше представникам
державних структур. Тим більше в місці, де слово «єдність» стоїть у назві.
Україна – багатонаціональна країна. І хоча є одна державна мова, у повсякденному
житті нікому не заборонено спілкуватися будь-якою мовою. Я завжди намагаюся
викривати брехню російських пропагандистів, які стверджують, що російська мова
в Україні заборонена і що за неї карають. А тут я приходжу до відкритого в
Німеччині українського «Центру єдності», і хтось намагається демонструвати не єдність, а роз’єднання,
миттєво запідозривши мене в чомусь лише тому, що я заговорив не українською.
Так завтра сюди прийде безліч людей, частина з яких спілкуватиметься
російською, бо все життя прожили в російськомовних регіонах. Вони теж одразу ж
опиняться під підозрою? У «Центрі єдності»?
І що означає ця нахабна фраза «Ми вас не запрошували»? Я ж
прийшов не на якийсь секретний об’єкт, а в приміщення, яке позиціонується як
місце для всіх українців. Нехай навіть у день презентації, про яку мало хто
знав. Якщо вже людина сюди потрапила, навіть якщо вона знімає, то чого
організаторам боятися, коли тут нічого поганого не відбувається? Зрештою, коли
хтось захоче написати якусь гидоту про подію, то йому це й знімати не потрібно
– просто візьме фото та відео з соцмереж і вигадає що завгодно.
До речі, щодо запрошення. А чому, цікаво, мій сайт не було
запрошено на відкриття «Центру єдності»? На таку значущу подію в житті
української діаспори. Якщо я стільки років висвітлюю українські події в
Берліні, то як можна було так просто проігнорувати моє медіа? Це ж було не
відкриття якогось приватного закладу, куди кого хочу, того й запрошую, а
презентація державного проєкту. Про який має знати якомога більше українців у
Берліні. Чи у нас дуже багато українських ЗМІ працюють у Берліні? Ні, мало. Або
місця б для всіх кореспондентів не вистачило? Теж ні. Міністри були, і перших
осіб очікували? І що? Я не на одному офіційному візиті був акредитований, усі
перевірки проходив, кого тільки не бачив, Володимира Зеленського та Фрідріха
Мерца, зокрема, вони є на моїх відео. Або були запрошені лише кілька великих
державних ЗМІ і все? І це не так. То чому не запросили мій сайт на цю важливу
подію? Чому, взагалі, одні українські
ЗМІ запросили, а інші ні? Це теж демонстрація єдності? Це єдність, коли
одні медіа у потрібному списку є, а інших, які так само спеціалізуються на висвітленні українських подій,
немає? Мій сайт висвітлював усі проукраїнські акції в Берліні, починаючи з
найпершої демонстрації на підтримку Євромайдану, і зараз це єдине медіа, яке багато років
розповідає про участь України в найзначущіших німецьких міжнародних виставках, робить те, чим інші
ЗМІ просто не хочуть займатися.
Найімовірніше, організаторам просто надали список ЗМІ в
посольстві, ну, можливо, ще когось порадили наближені до них активісти. І
організаторів це цілком влаштувало. Навіщо самим щось шукати й з’ясовувати, хто з українських ЗМІ в Берліні
насправді працює. Співробітниці,
з якими я спілкувався, про мій сайт навіть не знали.
І ось тут можна ще раз сказати про проблему, про яку я не
раз писав. Справа в тому, що численні українські структури, які, здавалося б,
повинні знати й підтримувати українські медіа за кордоном, нічого про них не
знають. Ні МЗС, ні Міністерство інформаційної політики України, ні НСЖУ… Зокрема
в Берліні, ймовірно, навіть посольство про всіх не знає. Посольство звикло
працювати тільки з тими, з ким їм зручно. Хоча про мій сайт у посольстві не
можуть не знати, новому послу я особисто двічі візитівку давав.
До речі, колись я дуже багато допомагав посольству
інформаційно. Ніколи за роботу грошей
не просив, навіть тоді, коли інші це робили. Мене там дуже хвалили й
завжди запрошували. Я був у посольстві так часто, що у мене на вході охоронці
навіть уже й документи не запитували. А потім одного разу посол порушив мої
журналістські права, і я перестав туди ходити, навмисно вийшов із числа
наближених. І моє прізвище з потрібного списку зникло. Але для мене незалежність
важливіша за різні привілеї. Посол уже давно змінився, але ситуація все та ж. Я
навіть не знаю, хто зараз у посольстві прес-аташе, я багато років не отримую
від них жодних листів на редакційну пошту. З Днем журналіста України теж дуже
давно не вітають, не царська це справа. Якщо прес-служба посольства не надсилає
інформацію про події та
запрошення на них українським
медіа, то це нормальна робота? Або, може, в посольстві думають, що я сам
повинен до них бігати й випрошувати цю інформацію? Я точно цього робити не буду, оскільки вважаю, що
саме посольство насамперед має бути зацікавлене в тому, щоб якомога більше
медіа доносили потрібну інформацію до аудиторії. І я завжди готовий посольству у цьому допомогти. Але я не бачу
жодних зацікавлених кроків з боку посольства, яке цілком влаштовує те коло ЗМІ, що вони знають. Там навіть не думають про розширення цього кола. Ну,
а те, що аудиторія читачів і глядачів теж менша, ніж могла б бути, чиновників
не хвилює. Хоча в епоху інформаційних воєн потрібно боротися за кожну людину.
Я не хочу детальніше писати з цього приводу. Можна зайти на
мою сторінку або на сторінку сайту у facebook, там є два великі дописи, де все викладено.
Якщо вже
так вийшло на відкритті, що якесь ЗМІ не запросили на урочисту частину або хоча
б пізніше цього дня, то не потрібно було підходити до журналіста з підозрами.
Може, краще було б сказати так: «Дякую, я побачила ваше посвідчення та сайт.
Приносимо вибачення, що вас забули запросити, це просто непорозуміння. Дякую,
що ви знайшли час, щоб прийти і розповісти про нас своїм читачам і глядачам. Ми
навіть можемо спеціально для вас у будь-який інший день організувати екскурсію
і все розповісти. Ми готові надати вам фотоматеріали для публікації тих
моментів, які ви пропустили». Ось це була б професійна робота. Але було зовсім
не так…
Коли я написав пости, про які сказав вище, то отримав багато
приватних повідомлень. У них мене запитували, що це був за захід, яких людей
туди запросили цього дня, чому не запросили їх, хоча вони теж багато чого для
України роблять, чому про подію ніхто не знав... Ну, напевно, тому, що є
наближені, а є всі інші. Наближені до організаторів, посольства, низки громадських об’єднань. Далі
пояснювати?
Особисто я не хочу вступати до жодних об’єднань, мене цілком
влаштовує статус незалежного журналіста. Але при цьому я хочу, щоб ті, хто організовує
акції для українців у Берліні, не забували, що є мій сайт і що я завжди готовий
надати їм інформаційну підтримку. Мені ні до чого постійно нагадувати про себе ані потрібним людям, ані
громадськості. І я не збираюся нікому демонструвати свою лояльність. Я взагалі
не люблю корисну дружбу, самопіар, я навіть посилання на публікації свого сайту в чужих групах не
розміщую.
Як би там не було, але в перший же день роботи «Центру
єдності», нехай навіть і закритий для широкої публіки, ця сама єдність мене обійшла стороною.
Я не розміщую в цій публікації нічого з того, що зняв у
«Центрі єдності», і навіть про нього не розповідаю. Я відразу сказав дівчині,
яка підійшла до мене, що раз вона не хоче, щоб я знімав, то я й не буду. Але я
чомусь впевнений, що цю публікацію покажуть відповідальним людям. Може, хтось
навіть зробить правильні висновки. Якщо «Центр єдності» захоче запросити мене,
щоб я на сайті розповів про їхню роботу, то я не гордий – розповім. Адже це
може бути цікаво моїй аудиторії, а
у кожного медіа є своя
аудиторія. Ну, а ні – то й ні. А може я навіть отримаю лист-реакцію на цю
публікацію від організаторів і посольства, подивимося.
І наостанок.
Сайту BERLIN-VISUAL.com виповнилося 14 років. 14 років
висвітлення проукраїнських акцій у Берліні. Величезна кількість публікацій,
фотографій і відео. 14 років документування історії без зарплати, фондів,
грантів та будь-якої іншої допомоги з боку України чи Німеччини. Кілька
«убитих» камер і комп’ютерів. 52 000 підписників на YouTube-каналі, акаунти в
соцмережах. І як нагорода: внесення мого сайту роскомнадзором до списку
заборонених у росії ЗМІ. У мене на сайті досі вказана повна адреса російського
військового корабля. Те, що всі сайти вже давно прибрали з першої сторінки. Я
ці слова не зніму доти, доки не закінчиться війна, як і обіцяв. Я не збираюся
нікому доводити свій патріотизм і приходити на святкові заходи зі своїм значком
заслуженого журналіста України. За мене говорять мої публікації на сайті. При
цьому я анітрохи не переоцінюю свою працю, я просто роблю те, що можу, і
впевнений, що моя робота потрібна, навіть якщо хтось намагається її не
помічати.
Були в Німеччині українські сайти й до мене. Скінчилися гроші й ентузіазм – зникли й медіа. А я
все продовжую роботу. Думаю, що зараз мій сайт – найстаріший новинний українській сайт не тільки в Берліні. І я не
конкурую з тими, хто з’явився останнім часом, бо вважаю, що українських медіа в
Німеччині багато не буває, всі вони потрібні.
Але виходить так, що український сайт, який вже багато років працює в Берліні,
«забувають» запрошувати на важливі українські заходи, а, можливо, й навмисно не
помічають мою роботу. Тому що
я демонструю незалежність і не хочу нічого робити заради того, щоб бути в колі
наближених?
Напевно, хтось може подумати, що я написав усе це через
образу. Ні, це інше, це принципове. Образитися можна на якусь дрібницю, а тут
системна проблема. І я написав це не
для того, щоб про мене говорили, щоб про мене дізналися ті, хто до цього
не чув ні про мене, ні про сайт. Мені це не потрібно. У моєму віці кар’єру вже
не будують, а йдуть на пенсію. Свій внесок в становлення нової
української журналістики я давно
зробив, багато проєктів очолював і багато журналістів виховав. Мені
галас навколо мого імені не цікавий.
Я просто хочу, щоб усі люди на своїх посадах діяли професійно, думали, що
говорять, і не ділили людей на наближених і всіх інших.
Поки писав, згадав, що чомусь намагався розповісти той дівчині, яка вміла
спілкуватися, про себе, про те, чим займався в житті. Не встиг, та й зрозуміло,
що в цей напружений день їй було не до мене. Нічого, розповім тут.
У далекому 1990 році я зі своїми вихованцями та юними
кореспондентами створив підліткову політичну організацію «Союз неповнолітніх
громадян». Шуму з цього приводу було багато – про нас приїжджали писати навіть
центральні журнали, запрошували нас на різні конференції. Був у нас свій прапор і краватки, два
кольори з чотирьох були синій і жовтий, у правильній послідовності. Тоді
директори шкіл і партійці мене сильно лаяли, бо мої дії їх бентежили. А я їм
відповідав: «А що ви будете говорити, коли такі прапори висітимуть усюди?».
Отож, синьо-жовті прапори зараз скрізь, а я, як і раніше, бентежу якусь пильну
дівчину, яка в 1990 році, ймовірно, навіть ще не народилася. Питання, щоправда,
у неї до мене інше, але це нічого не змінює – все та ж система функціонує.
Я довго думав, чи варто виносити це на сайт, чи можна
обмежитися дописами в соціальній мережі. Зрештою, сайт читають у багатьох
країнах, а тут претензії навіть не до організаторів, які презентували дуже
важливий і потрібний проєкт, тут скоріше ексцес одного конкретного виконавця та
недоліки у роботі зі ЗМІ. Та й не люблю я скандали роздувати, не раз відмовляв
авторам у публікації матеріалів, посилаючись на те, що не потрібно всьому світу
бачити, що у нас ще й між собою якісь розбіжності є. Ми ж повинні показувати,
що в цей непростий час у нас стрункі ряди пліч-о-пліч. Але тут випадок
особливий. Якщо ми хочемо, щоб «Центр єдності» демонстрував справжню єдність,
тут не повинні траплятися непотрібні непорозуміння ні з приводу мови, ні з
приводу наближених, ні з будь-якого іншого приводу, а, отже, мають бути
зроблені необхідні висновки. А висновки чомусь краще робляться тільки тоді,
коли проблеми не замовчуються.
Вітаю «Центр єдності» з відкриттям і бажаю плідної роботи на благо України.
Текст/фото/відео: Ігор Магрілов
