Про сплеск українського кіно і байдужість українців
Одного дня письменниця потрапляє до маленького провінційного містечка в Карпатах і читає у місцевому монастирі лекцію про святих та юродивих. Серед слухачів – похилий чоловік на ім’я Войтко. Вона їде до нього на хутір. На якийсь час жінка опиняється в полоні обставин і не може покинути хутір. Письменниця поступово занурюється у життя Войтка, знайомиться з його братом Станіславом, який живе у будинку навпроти, на Верховині. Вона стає єднальною ланкою поміж двома братами, сенс життя у котрих – в двобої: хто довше проживе й не втішить іншого своєю смертю.
20 вересня в Гамбурзі в кінотеатрі Metropolis «ArtMaidan» презентував показ фільму «Брати. Остання сповідь». 24 вересня ця стрічка вийшла в український прокат. Не просто український, а гуцульський фільм, в основі якого повість письменника, класика сучасної шведської літератури Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед», перенесена в українські Карпати. Дебют режисерки Вікторії Трофименко у повнометражному кіно. Більше року фільм подорожував світовими кінофестивалями, змінюючи континенти та збираючи призи, його презентували на трьох подіях класу «А» в Індії, Шанхаї та Москві. На Московському міжнародному кінофестивалі 2014 року він отримав два призи: «Срібний Георгій» за найкраще виконання жіночої ролі Наталією Половинкою та Приз журі російської кінокритики. У німецькій пресі стрічка була названа «притчею про національне відродження» (Süddeutsche Zeitung), мова оригіналу з німецькими субтитрами. На показ у Гамбурзі, одразу з допрем'єрного показу в Одесі, прилетів спеціальний гість – продюсер стрічки Ігор Савиченко. Перекладав дискусію музикант AljOshA.
Ігор Савиченко – продюсер Babylon 13, «Поводир», «Брати. Остання сповідь». Його короткометражки побачили більше 600 фестивалей, а фільми отримали найвищі визнання на міжнародних фестивалях класу «А»: «Зелена кофта» режисера Володимира Тихого, «Поводир» Олеся Саніна, «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко. Детальніше про показ «Поводир» читайте тут.
«Тема братів немає політичного забарвлення, – зазначив продюсер. – За етнічною правдою теж гонки не було. Був ризик, адже Віка – дебютант. Сценарій не був ідеальний, але історія зачепила – перенесли шведську історію в Карпати. Було два варіанти: Карпати чи Крим, татари чи гуцули. В Криму історія розвивалася би по-іншому. Ми шукали народність, вакуумне суспільство. Там, де образитися на 40 років – нормально».
Оригінальна історія відбувається в шведських горах. Зйомки відбувалися в Синевирській поляні Карпат, куди режисерка потрапила вперше. «Умови зйомок були дуже важкі, ми довго чекали такого снігу, як пух», – розповіла продюсер. – «Місцеві жителі, побачивши фільм, сказали: «Це про нас». Кіно знімалося для глядача, не для критики. Це велика різниця, хто для кого знімає».
Роль братів мали виконувати відомі музиканти – Євгеній Гудзь, соліст гурту Gogol Bordello, та Петро Мамонов. Але, за законом жанру, «акторський ансамбль грав не ту гру, яку ти написав». Вийшло якнайкраще: кастинг-директор Алла Самойленко в буквальному значенні знайшла в українських театрах головних акторів на роль братів – молодого Станіслава (Роман Луцький) та молодого Войтка (Микола Береза), нових зірок, яким забезпечений кінокар'єрний ріст.
Кіно і українці за кордоном
В той час, коли український глядач після багаторічного очікування побачить «Брати. Остання сповідь» на великих екранах, глядач у Гамбурзі, м'яко кажучи … пропустив кіно. «А де ще можна побачити кіно?» – запитують у нас зараз. Зараз – в Україні. З 2015 року нова громадська організація, яка представляє сучасну культуру України – «ArtMaidan», показала 6 стрічок нового українського кіно: BABYLON'13 «Сильніше ніж зброя» (Гамбург, Ганновер, Кіль), «Поводир» (три покази в кінотеатрі Metropolis Kino), «Креденс», «Брати. Остання сповідь» (Metropolis Kino» Гамбург). Дотримуючись 7 пункту Маніфесту «ArtMaidan»: «Діалог з людьми, які хочуть нас почути та зрозуміти», для дискусій запрошуються гості з України. Готуються виставки, як це було до прем'єри «Сильніше ніж зброя» BABYLON' 13, коли два місяці тривала виставка акварелей «100» Небесна сотня. Я чітко пам'ятаю, коли ми починали співпрацювати з Metropolis Kino в центрі міста, директор кінотеатру сказав, щоб ми раділи, якщо прийде 50 людей, давши нам для показу – вівторок – не кращий для перегляду фільму день. «Буде 200» – з упевненістю сказала я, і зал був переповнений.
Минуло півроку. Революція Гідності забута. Війна набридла. В Гамбурзі цікавість до українського згасла. А в цей час в Україні кіно стає глядацьким.
«Великі міста України (Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Франківськ, Тернопіль, Київ) побачили допрем'єрний показ стрічки, - розповідає Ігор Савиченко. – Ви не уявляєте, що зараз робиться в кінотеатрах України, ажіотаж, черги... Війна нам допомагає, я кажу цинічно. З'явився інтерес до свого. Хлопці воюють не за шмат землі, не за прапор, не за гімн. Вони воюють за цінність; над тим, чим можна пишатися. Питання в тому, чим мені, українцю, пишатися?»
Параджанов помер, кіно - є
Цитата: «Глядач чекає від нас російського чи радянського трешу. Не дамо! Поки ми маємо можливість знімати, ширпотреб знімати не будемо. Ніяких «Мєнтів», «Щасливих вмєстє», «Рабині Ізаури» та «Доярки з Хацапєтовки» ви не побачите. Зараз відбувається великий експеримент – його треба пережити». Ігор Савиченко.
Кількість прокатних фільмів за часи незалежності України можна перерахувати на пальцях: Orange Love Алана Бадоєва, «Плем'я» Мирослава Слабошпицького, «Прорвемось» Івана Кравчишина, «Штольня» Любомира Левицького. «Розмова про українське кіно замикалася так: «Ви покажіть! А його нема!» – розповідає Пан Савиченко, – «У 2011 почало працювати державне фінансування кіно. Відкрився державний фонд. Важливу роль у підтримці нового кіно тоді зіграла голова державного агентства з питань кіно Катерина Копилова. 2012 - 2013 – найплідніші кінороки за всю історію Незалежності. За цей час вийшли фільми, які представили Україну на міжнародному рівні. Це не поетичне відродження нового українського кіно – це нове кіно!» В Україні кіно в буквальному значенні «пробивають» в кінотеатри, як це було з фільмом режисера Олеся Саніна «Поводир». Кінотеатри відмовлялися брати фільм у прокат. «Українська аудиторія звикла до ширпотребу або до американських блокбастерів. Є талановиті кінометражки, які брали призи «А», а тут – повний метр. Не готова аудиторія, дистриб’ютори, кінотеатри. Приклад з «Сильніше, ніж зброя» BABYLON' 13 – не формат. Але кінотеатру потрібні заповнені зали. Ми гарантували, говорячи, – глядач є, до нього потрібно достукатися,» – розповів Ігор Савиченко.
Прагнення виробників нового українського кіно – розширювати аудиторію. А яка вона, аудиторія? Як в Україні, так і в Німеччині – або відсутня, або розмита. І причина – соціальна особливість, – каже Ігор Савиченко. «Аудиторією не займалися. Все, що було, – українські теми вставлялися в російські серіали. Зараз відбувається сплеск, українське кіно може бути талановитим, глядацьким. У нас є хороше кіно, чудова когорта письменників, яких треба екранізувати, у нас є художники, культурні цінності. Є можливість пишатися містами: Львовом, Одесою...У нас є нове європейське покоління...»
Справжнє українське кіно, як і весь реквізит «Брати. Остання сповідь», який створювали з автентичних речей і предметів, виконує головне завдання – зайняти нішу типового європейського кіна. «Залежно від країни таке кіно дивляться: у Фінляндії – до 40% ,у Швеції – 34%, в Польщі в один рік перегляд досягнув 52% глядачів. В Україні поки що 1–2%,» – каже Ігор Савиченко, висловлюючи сподівання, що «переглянувши «Брати», глядач зрозуміє, що українське кіно може бути талановитим і спонукати думати».
Яка гидота ваше українське кіно
За статистикою, у Гамбурзі живуть 3400 українців, понад 600 людей є у фейсбук-групі «Українці в Гамбурзі», на фільм прийшли більше 60 людей. Низьку явку пояснюють «втомою від війни», «пересиченням подіями» та «власними справами». Усе це можна було б зрозуміти, якби не нюанс - осінь - початок нового сезону. Гамбург – єдине місто в Німеччині, де українське кіно щомісяця показують на великому екрані, організовуючи зустріч із виробниками фільму. Як можна привернути увагу німців, якщо українців власний продукт не цікавить? Чому переварити Mcdonalds нам легше, ніж піти в кіно?
Щоразу, організовуючи покази фільму, українці цікавляться, чи платний показ? І це запитують люди, які роками живуть в Європі і за каву з печивом платять щодня більше, ніж за один сеанс. У цих питаннях з глибини підсвідомості проглядається корінь проблеми – українське для багатьох українців означає – безплатне, дармове, «халявне». Навіщо фільм у кінотеатрі дивитися, якщо вдома можна «скачати»? Дискусія – з ким? Я всеодно краще знаю – нічого хорошого з України не буває. Старе мислення просочується і в нові країни проживання, накриваючи тінню паростки нового зі світу нової української культури. Кіно – лище один із проявів сучасного обличчя України, демонстрацію якого взяв на себе «ArtMaidan». Зацікавити українським продуктом німецьку публіку – завдання складне. І хто, як не ми, українці, будемо проявляти інтерес до свого? Глядачі, я знаю що ви є – відгукніться!!!
І хоч мені кортить емоційно сприйняти дійсність: показуємо кіно – не приходите, організовуємо відкриті дискусії – не слухаєте, тримаємо руку на пульсі подій – запізнюєтеся, я і надалі аналізуватиму причини і наслідки байдужості українців до культурних новин з країни, яку всі так активно підтримують. Тільки-от образ одноногого солдата – це якраз про нас. Не поставивши на противагу війні культуру сучасної України, ми відкотимося на чергові 70 років, воюючи, скиглячи і просячи: «Європа, почуй нас», образившись, як у кіно, років на 40. Українське кіно показують мовою оригіналу з німецькими субтитрами! Українець, ти це бачиш? Українці за кордоном мають шанс показати, що нам є чим пишатися. Що саме в революційний і воєнний час ми не просто сидимо і лайкаємо чи не лайкаємо в фейсбуці подію, а й приходимо, німецьких друзів приводимо, аби обговорити з глядачами нове українське кіно. Але це можливо лише тоді, коли ти побачив фільм. Я бажаю фільму «Брати. Остання сповідь» вдалої прокатної долі, українцям в Гамбурзі – зберегти започатковану традицію – щомісячний показ українського кіно на великих екранах! Бажаю черг у кіно, як на концерти!
3 жовтня в Гамбурзі виступить гурт «Паркалабра», продюсер якого Олег «Мох» Гнатів показував місця для фільму, переклав діалоги, допомагав відтворити гуцульську вимову. Допоможімо українському кіно закріпитися на європейському екрані! Наступна кіноподія «ArtMaidan» 11.10. 2015 о 19.00. показ дебютної повнометражної роботи Дмитра Мойсеєва «Такі красиві люди» в Metropolis Kino. Дивіться кіно і приходьте на українське!
Титри: Подяка усім постійним глядачам, які подивилися з нами фільм і лишилися на дискусію
Окрема подяка: Тілю Темному та музиканту AljOshA
Ігорю Савиченку - за кіно, чергову важливу зустріч і плідну розмову
Єлені Качур - за координацію з Києвом
Текст: Юлія Марушко
Фото: Юлія Шурлік
Гамбург
