НОТАТКИ НА ОБГОРIЛИХ СЕРВЕТКАХ АБО РОЗДУМИ ПРО ВIЙНУ НА ДОНБАСI

Эти размышления, кроме коротенького последнего абзаца, были написаны киевским журналистом, историком и патриотом Алексеем Иконниковым год назад и совсем не предназначались для публикации. У каждого иногда появляется настоятельная потребность высказаться о том, что болит. Просто в стол, чтобы отлегло. Это то, что болит у каждого украинца, что не теряет актуальности и сегодня. Именно поэтому мы и решили то, что писалось исключительно для себя, представить на суд всех. Кто-то согласится с автором, кто-то – нет, это нормально. Война в Украине продолжается вот уже четыре года, и люди не перестают думать над её истоками, над тем, кому это выгодно, над тем, когда и чем всё это закончится. Задумайтесь в очередной раз об этом и вы.

                                                                                                                                      Игорь Магрилов

Війна в Україні. Війна у найбільшій країні Європи. Питання, як називати конфлікт на Донбасі – громадянська війна, війна з Росією, антитерористична операція – є приводом для дискусій всередині та за межами країни. Сьогодні у кожному ЗМI обов’язково є матеріали про бойові зіткнення. Кожен день у новинах розповідають про втрати серед наших військових. Політологи вважають, що зупинити цей конфлікт неможливо, принаймні, швидко. Та спробуємо розібратись у ситуації.                         

Хто ж, як не місцеві мешканці можуть розповісти про початок «русской весны» в мирній країні. До весни чотирнадцятого мешканці Донбасу, були впевнені у тому, що вони – громадяни України. І Донецька, і Луганська області – це територія України. Знайти і придбати прапор Російської Федерації у Донецьку було доволі складно, – згадує Віталій Сізов, колишній мешканець Донецьку, зараз аналітик Донецького Інституту iнформації. Він був змушений залишити рідне місто через те, що «русский мир» раптом прийшов захищати його та інших людей від «фашистської хунти». Деякі місцеві мешканці, яким задурили голову тим, що у них не тільки відберуть право на спілкування російською, але й змусять розмовляти лише українською, гаряче підтримали російських ватажків. Вони скористались можливістю безкарно грабувати, вбивати, знущатись з мирних людей. Хоча питання про мову в Україні, як правило, особливо не хвилювало нікого, навіть у Львові, попри всі казки про лютих бандерівців, які вбивають кожного за російськомовне слово, майже половина населення говорила російською. І максимум, що погрожувало заїжджому «москалю» – це бути нагодованим і напитим під жарти і анекдоти після цікавої екскурсії містом Лева. Свідомі українці розуміли: гостро стало питання мови – чекай великої чиновницької афери. І ось знову – «русскоязычных ущемляют». На відміну від Донбасу по всій Україні все більше людей почали говорити державною, вчити мові своїх дітей і масово здавати іспити з української мови.

Я би порівняв процес вербування місцевих мешканців до терористичних загонів зі славнозвісною фінансовою пірамідою «МММ». Чим більше ти ошукаєш довірливих громадян, тим більше «шоколаду» отримаєш від московських маріонеток.

Знищення місцевої інфраструктури, виробництва призвели до стрімкого падіння рівня життя, зросло безробіття. Це сприяло тому, що запаморочені думкою о возз’єднанні з «великорусским народом» і ствердженням, що утискають той же русский язык, маргінали і асоціальні елементи суспільства покрокували до лав фейкових військ, захищати «Новоросію».

Історичний екскурс для тих, хто вважає, що «аж у 2004 році РФ почала готуватись до захоплення України». Від самого створення московського улусу тяга до багатих русинських земель, до решток візантійської культури, не давала спокою московським самозванцям. Зараз є достатньо загальнодоступних історичних матеріалів, які дадуть уяву про цей процес. Через це, я вважаю, що чергова активна фаза приєднання Московії до українських земель, або її підготовка до цієї фази, могла відновитись і в 2004, і в 2000, і в 2012. Тим паче, що спроби віджати Крим були і раніше, при Кучмі, це – криза на Тузлі.

Отже, ми визначились з початком конфлікту 2014 року. Російські емісари спровокували і взяли під свій контроль частину населення, інших залякали, надурили, ошукали. До своїх козачків додали місцевих активістів, з кримінальними поглядами і вихованням, назвали їх «ополченцами», дали їм зброю і почали захоплювати українські землі. Дякувати небайдужим українцям – в перші ж дні вони встали на захист Батьківщини. Добровольці і волонтери фактично зупинили загарбників. Завдяки тому, що кожен свідомий громадянин допоміг захищати  Україну, державний контроль було втрачено на відносно невеликій території. Після тривалого протистояння утворилась лінія фронту. Зараз ії називають лінією зіткнення.

На сьогодні є декілька визначень цьому конфлікту, серед них офіційне –«антитерористична операція»,  серед політиків, військових експертів її називають «гібридна війна», а бійці військових формувань коротко – «війна».

Знову, я вам скажу: не в назві справа! Там, на сході, майже кожен день є загиблі, поранені, є люди, які не можуть своєчасно отримати медичної допомоги, ті, що потерпають від злиднів і голоду. Велика кількість втратила свої домівки. Всі ці люди є і на підконтрольній території України, і в так званих ЛДНР. Тим, що потрапили на вільну від окупації територію, можна розраховувати на допомогу від волонтерів, українців, і від держави. Тим, що залишились там, розраховувати треба на себе.  От вони і виживають – хтось зрадив свій народ, пішов до бандитських формувань, хтось швидко оформив собі російську пенсію, почав возити контрабанду та людей через лінію фронту.

Кремль відкрито не визнає економічної підтримки цих окупованих територій, але у зв’язку з економічними санкціями, що наклали світові держави на країну-агресора, годувати таку кількість людей, що залишилась на окупованій території, не може. Тому гроші там роздають лише «своїм», інші повинні шукати собі годівничку самі.

І тут – майже манна небесна: якщо на території України оформитись як переселенець, можна отримувати свої соціальні виплати, і ще трошки! До того ж, українські продукти харчування смачніші, дешевші і до них звикли. От, і потяглись до «проклятих фашистів» цілі автобуси, потяги з бажаючими вирівняти свій матеріальний стан.

Вижити на цю допомогу у «чужих людей» майже не можливо, та і скарб свій окупантам та мародерам лишати жаль, багато хто має повертатись за лінію фронту. Багато хто з них підтримують єдність України. Але зустрічаються і такі, що відверто ненавидять все, що не вписується в доктрину «русского мира». Головні їхні гасла – «Путин спаси!» і «умереть в России». Але до Росії такі, зазвичай, чомусь не поспішають. Їм більше подобається в Європі чи в «фашистських» Києві чи Львові.

Кремлівська пропаганда вдало підмінила ностальгію за СРСР серед людей похилого віку на обіцянки жити в потужній державі. Держава і справді потужна, але для дуже вузького кола осіб, і потужна тільки для грабунку власних громадян. Світова спільнота вже вголос голосить про порушення всіх, яких можливо, прав людини та корупції в Російській Федерації. Але пропагандисти на кштальт Соловйова та Кисельова так впевнено розповідають про піднесення РФ, запаморочують мозок з ТВ-каналів, радіостанцій про війну зі світовими ворогами, що довірливі любителі «боярышника» просто не бачать усього безчинства, який з усіх боків лупцює патріотів. До цього клубу вступає багато неофітів з колишніх республік СРСР.

На сході України багато місцевих мешканців підтримують Російську Федерацію. Це наслідки бездіяльності української влади. Місцеве радіо і телебачення транслюють російські побрехеньки, ефір заповнений ЛДНРівськими програмами.

Багато родин живуть по обидва боки фронту. Родинні і дружні  зв’язки набагато сильніші за державні інтереси, майже усі місцеві чиновники мають бізнес-інтереси по обидва боки «кордону». Тісно «співпрацюють» – наживаються на місцевих мешканцях, які стали, фактично, заручниками. Існування кордону з ОРДЛО дає потужну можливість для розвитку корупції, розквітанню контрабанди. До речі, контрабанду не можна визнати контрабандою, тому що обидва боки – територія України. Яка ж це контрабанда? Це обіг товарів між різними населеними пунктами однієї держави – ніяких мит, ніякої контрабанди. Лише сприятливі умови для хабарників. Все вирішує певна кількість грошових знаків. Переїхати через контрольний пункт швидше, без черги – 300 гривень, без документів – трохи більше. Тому в тих місцях практично вільний рух тими територіями. Існують шість контрольних пунктів в’їзду-виїзду. Вони більш-менш фільтрують  подорожуючих, якщо особа в будь-який спосіб перетнула цю лінію розмежування і має український паспорт, її вже ніхто не зупинить.

Це відносно легальний шлях потрапити до України, але, як ми переконались, існує безліч неконтрольованих шляхів, хто і як ними користується – тема цікава і для широкого загалу не розкрита. Є безліч доріг, доріжок, стежинок, якими можна потрапити з окупованої території на підконтрольну і навпаки. Є люди, які з задоволенням за гроші готові ними провести чи провезти будь-кого. Існує велика вірогідність, що не лише за грошима ходять тими тропами до українських міст і сел. По всій країні збільшилась кількість злочинів: пограбувань, крадіжок, зґвалтувань і вбивств. І доволі високий відсоток правопорушників мають прифронтову реєстрацію. Будь-хто з українським паспортом і донецькою пропискою може оформити собі матеріальну допомогу або, скориставшись нагодою, скоїти терористичний акт. Потім швидко втекти до неконтрольованої території. Використовують ті шляхи і переселенці з інших регіонів, зокрема, РФ, та таких же не визнаних республік, що створив кремлівський кооператив для залякування сусідніх народів.

Тож прямують тими стежками до багатої України «свідки руського миру». Не всі вони терористи і грабіжники, є й ті, що тікають від злиднів. Хоча, для останніх найкращий шлях – через офіційний кордон.

Начебто з іншої держави до нас можуть тільки «добрі люди» потрапити, хто ж буде з Державною прикордонною службою жартувати? Виявляється, що потрапити до України через кордон з Росією легше і безпечніше, якщо ти «солдат» з терористичних військ, що наводять страх на мешканців ОРДЛО. Бахмутські таксисти прямо так і радять перевезти пораненого у боях за «вставання з колін» родича до незалежної! Цим же шляхом спрямовують і прифронтові лікарі у державних вже українських шпиталях. Я, особисто, вигадав легенду про пораненого, чи то знайомого, чи то родича і звертався у багатьох містах до різних людей з українського боку лінії фронту по допомогу – перевезти бойовика і полікувати в українському шпиталі. І жодного разу мене не «здали» до відповідних органів, а ще й чуйно поставилися до проблеми і намагались допомогти, щонайменше – порадою. У нас вбивають наших солдат, – синів, батьків, мирних громадян, теж чиїхось близьких, а ми провозимо сюди вбивць, катів нашого народу і ще й намагаємось їх лікувати, платити їм відшкодування!

Можна зрозуміти державних чиновників. Вони не хочуть знати звідки ті люди, вони вирішують питання «в межах своєї компетенції». Але вони ж ще й громадяни! Хіба можна нехтувати безпекою своїх дітей, батьків?

Саме в той час блокада окупованих територій Донецької і Луганської областей почала набирати свою силу. І мені довелося поспілкуватись з ватажками цієї акції, з рядовими блокадниками. Запам’ятався випадок, що розповів Володимир Парасюк про звільнення українського міста від бойовиків у 2014-му році. Взяли вони місто в облогу, і через декілька діб зайшли у нього. Так от, попри шалений опір, виявилось, що у місті немає жодного терориста! Мешканців у повному складі евакуювали до безпечної частини України. Тобто всі бойовики поскидали камуфляж, вбралися у цивільне і, як постраждалі, були перевезені, ще й отримали грошову допомогу.

Ця допомога виплачується з податків. Тобто кожен з тих, хто сплачує податки – годує прихованих ворогів, які до того не сильно приховують своєї ненависті до годувальників. Оговтавшись від травм війни, вони нерідко відправляються назад, до зони бойових дій, і з шаленою енергією починають «мститися» своїм «братам» за хліб-сіль, віддячують з «градів», САУ, танків і мінометів, пишаються влучними пострілами зі стрілецької зброї по нашим захисникам.

Чимало питань виникає до Служби безпеки України, до поліції, прокуратури. Самим незрозумілим є питання, чому вони не захищають нас? Але виявляється, що для цього треба визнати військовий конфлікт на Донбасі не як антитерористичну операцію, а визнати, що то – військова операція кремлівської верхівки проти України. Заборонити перехід з України до ОРДЛО. Визнати вищеозначену територію, як окуповану. Вводити військовий стан. І, ось, нарешті, ми дісталися важливого пункту – все ж таки перестати робити ґешефти з терористами.

Неодноразово у пресі з’являлись аргументи, мовляв, уявіть собі сорок другий, третій, четвертий рік – ешелони з Радянського Союзу везуть до гітлерівської Німеччини деревину, сталь, провіант, а назад завозять обладнання для військового виробництва, автомобілі і одяг. Люди з окупованих територій вільно перетинають лінію фронту, там є пункти перетину, можна провезти 70 кг вантажу і трошки грошенят.

Під час тієї війни, Радянський Союз шикував війська НКВД за спинами солдат тієї ж Радянської Армії, щоб чекісти розстрілювали кожного, хто хоч на крок відступить, в своїх стріляли. Ось ще на додачу – у звичайних солдатів гвинтівка була у одного, а патрони видавали іншому, тобто, коли один гинув, інший, якби встиг, міг скористатися частиною озброєння свого побратима. А заградзагони були озброєні кулеметами і повним боєкомплектом.

Тож повертаємось до ґешефтів. Так звана виробничо-торгівельна діяльність з так званими «народними республіками Донбасу» заслуговує до себе ретельної уваги. Це, взагалі, дуже дивна діяльність. У ході заглиблення виявляється ціла низка дивних, цікавих фактів. Цей шлях веде до міжнародних домовленостей.

По-перше, мінські угоди. Якимось чином домовитись про сумісний видобуток вугілля, роботу інших підприємств важкої і легкої промисловості, як українських, можливо. І це працює всі роки війни, а от припинити військові дії абсолютно не можливо, черговий режим тиші ще більше лякає місцевих. Бо, зазвичай, це нові обстріли. Військових це теж злить – не можна відкривати вогонь у відповідь, не можна діяти на випередження. Це – нові втрати. Повернути своїх полонених ми теж не можемо: вони заручники.

Щодо українських підприємств, що, нібито, працюють для України, вони належать олігархам, регіоналам і, чи приносять вони користь українцям, це питання! Але з деяких таких підприємств бойовики, не ховаючись, гатять з мінометів, артилерії, БМП, САУ і танків по нашим позиціям. Але по ним «не можна відкривати вогонь у відповідь! Це може зашкодити підприємству!» Таких підприємств по усій території ОРДЛО вистачає.

Тепер кремлівські назначенці вирішили «націоналізувати» ці  підприємства. І що вони з ними будуть робити? А ось і відповідь: на утримання одного з заводів потрібно витрачати більш, як 600 мільйонів рублів щодня! Захарченку такі гроші навіть уві сні не бачились. Тож і розв’язка: зупинити і порізати на метал. Так бандити вже вчинили з багатьма підприємствами, в тому числі і шахтами.

Шахтарський край виживає лише завдяки копанкам. Це такі собі нелегальні шахточки, де по одному або по декілька осіб без усілякого обладнання, без техніки безпеки місцеві чоловіки вручну копають вугілля. А вугілля тут особливе. Справжній антрацит знаходиться глибоко, вузькими пластами, і, як стверджують місцеві, його майже не залишилось. То ж риють ці люди щось схоже на вугілля. Там велика концентрація сірки, воно низькокалорійне. Взагалі-то, шахти у Ростовській області вже давно закрили, як економічно збиткові. Саме через вищезгадані умови. Таке вугілля тяжко дається, але воно не варто і частки тих зусиль, які витрачаються на його видобуток. Відтак, дешеве низькокалорійне вугілля видобувають копачі і продають його за безцінь на шахти. Шахти належать олігархам. Олігархи продають його нам за тисячі. Але це ще не все! Слідкуйте за руками – купують за копійки, продають за тисячі гривень. Продають самі собі, бо збагачувальні підприємства теж належать їм, олігархам!

Далі вже «збагачене» сміття потрапляє до ТЕЦ, вони теж власність олігарха! Кожен рух цього вугілля – додаткові збитки для нас з вами. Нарешті його спалюють.  Під впливом температури вода перетворюється на пару, пара крутить турбіну – таке собі велике динамо, і виробляється електричний струм. Звісно, нам за це виставляють рахунок. Додаємо витрати на транспортування енергії до оселі, помножуємо на тариф, за результатом несем свої кровні до каси і там віддаємо їх тим же олігархам. І дізнаємось,що за підсумками року хтось став багатший на дванадцять мільярдів гривень. А у нас, якщо ви ще пам’ятаєте – війна, криза, піднімаються тарифи на комуналку!

Отже, кому війна, а кому – мати рідна, бізнес і помноження прибутків. Звісно, тим, хто біля кормушки, не вигідно швидко припинити бойові дії. Бо тоді закриється неконтрольоване джерело прибутків. Тут можна заробити вже і зараз, і ніхто не порахує ці заробітки. Дрібні дільці збагачуються по-дрібному, великі гравці українського ринку – сколочують мільйони.

Час летить... Нескiнчена вiйна, справжнi патрiоти i смерть, прибутковый бiзнес та олiгархи...
А в цей час десь відправляється в космос великий корабель і лунають обіцянки врятувати людство, заселивши Марс…

Текст: Олексій Іконніков, Київ
Фото: Андрiй Попiль, Київ (34-й батальон)