ПЕЧЕНІЗЬКОЮ ДАМБОЮ ДО СВОБОДИ

Це історія виживання в окупації вчителя з Харківщини.  

Вчитель української мови та літератури і автор-виконавець патріотичних пісень із Великого Бурлука на Харківщині Сергій Євдокимов опинився в рашистській окупації вже в перший день повномасштабного вторгнення. Він передбачав, що вторгнення відбудеться, і навіть не помилився з датою. Вважав, що 20 лютого закінчиться Олімпіада в Пекіні, 23-го орки відсвяткують день «зільонава чілавєчка», це ж святе. А от 24 – «харашо с піріпою мічом памахать». Так воно і відбулося. Хоча більшість знайомих з його пророцтв сміялися. Вважали, що росія лише в черговий раз грає м'язами.

В окупованому рідному селищі, де працює у ліцеї з 2006 року (після закінчення 1998 року філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна спочатку працював у сільській школі), він провів пів року. Виїхати йому вдалося наприкінці серпня 2022. А вже 11 вересня до звільненого Великого Бурлука увійшли перші підрозділи ЗСУ.

Танки окупантів на вулицях

24 лютого в молодшого сина Сергія Максима день народження. 2022 року йому виповнилося 17 років. Він на той момент був учнем 10 класу Великобурлуцького ліцею і святкувати збирався вдома з батьками. Мати наготувала різних страв, спекла торт… Але 24 лютого стало не до свята.

Приблизно о пів на п’яту ранку стало чути канонаду. Вікна квартири Сергія частково виходять на північ, в бік кордону з росією. У них було видно червону заграву. А десь о пів на дев’яту на вулицях з'явилися перші танки.

– Спочатку не було зрозуміло, наші то танки чи орківські. На них не було ніяких прапорів чи інших розпізнавальних знаків, лише літери – W,Z,O – або трикутники. Ще були кружечки у трикутниках. Інтернет ще працював, і син нагуглив, що це символіка рашистських підрозділів. А люди дивилися на танки, дехто навіть їм махав. Може, ще не знали, що це вороги. А може, і чекали на «асвабадітєлєй».

Колаборантів чи тих, хто симпатизував окупантам, у переважно україномовному селищі виявилося несподівано багато. А під час його звільнення разом з орками втекла до росії, за оцінками Сергія, ледь не третина населення. Очевидці розповідали, що колона автівок з утікачами вражала розмірами.

Після загибелі першого гауляйтера селища (його машину підірвали партизани-диверсанти) цю посаду зайняв однокласник, якого Сергій колись вважав другом. Кілька колег погодилися працювати за російськими програмами. Колаборанткою стала заступниця начальника місцевого відділу освіти Ченцова. При звільненні селища вона втекла до росії. В Україні проти неї порушено кримінальне провадження щодо державної зради. Один зі знайомих Сергія на власному авто показував оркам дороги на Куп’янськ та Вовчанськ через лани. Оскільки Великий Бурлук знаходиться посередині між цими прикордонними містами, загарбники зробили селище своєрідним транспортним хабом. Дорога між містами пролягає якраз під вікнами Сергія. Військової техніки орків нею пересувалося так багато, що виникали затори. Тому вони шукали для своїх танків альтернативні шляхи.

24 лютого родина не одразу зрозуміла, що відбувається. Сергій навіть хотів піти на роботу. Але відмовила дружина, яка працювала вихователькою в дитячому садочку.

Сергій живе в центрі селища, вікна квартири виходять на місцевий будинок культури, в якому орки влаштували штаб. У перший день вони викопали навколо будови рів, а на веранді над ґанком, встановили кулемети. У селищі стояли переважно бойовики з так званої «ДНР».

Першу ніч частина окупантів провела у приміщенні ліцею та музичної школи, Сергій живе поруч і бачив, як вони поставили перед шкільним парканом БТРи та танки, націлівши дула гармат до його вікон.

– Мабуть, боялися, що ми в них чимось кинемо. Потім почали заїжджати на подвір'я і заходити до будівлі. Мабуть, хтось їм відчинив двері. Потім довелося за ними вигрібати пакунки від сухих пайків. Нічого не зламали, але насмітили після себе. Що візьмеш з орчні некультурної?

Стояв у чергах за хлібом із другої ночі

Першим проявом окупації для бурлучан стало зникнення продуктів із магазинів. Лінія зіткнення пролягла по Печенізькому водосховищу на Сіверському Дінці. Відходячи, ЗСУ підірвали міст через нього. Транспортне сполучення стало неможливим. Поруч, у Приколотному, є приватна пекарня. З неї до селища привозили хліб. Але забезпечити ним усіх споживачів потужностей у неї не вистачало. Хліб привозили через день і продавали по буханці на сім’ю. 

– Магазин відкривався о дев'ятій годині ранку. Але приходити о восьмій чи навіть о п'ятій вже не мало сенсу. Займали черги з другої ночі та стояли у них до відкриття. І я теж. У лютому! А що було робити? У мене тільки старший син був у Харкові, він студент Університету радіоелектроніки, цього року закінчує. А зі мною дружина, молодший син, у Бурлуку живуть також мама та теща з інвалідністю.

Черги на декілька годин стояли також за молоком, але хоча б удень, а не вночі. Місцеві фермери спочатку роздавали його взагалі безкоштовно. Потім стали брати символічні 6-7 гривень за літр.

До 24.02.2022 фермери відвозили молоко на молочно-консервний комбінат до Куп’янська. Але поїзд Вовчанськ – Великий Бурлук – Куп’янськ не ходив та й досі не ходить. Нормальної асфальтованої дороги до райцентру не було і до окупації. «Велике будівництво» її охопити не встигло. А після того, як нею пройшлися колони рашистських танків та САУ, остаточно перетворилася на напрямок.

Продукти, товари, пальне незабаром стали завозити з так званих «ДНР» та «ЛНР», щось, можливо, і з росії.

– Коштували продукти дорожче наших, а на смак набагато гірше. У нас за 150 гривень за кіло можна було купити нормальні цукерки, а за 200 – і взагалі шикарні. Я орківські продукти принципово не купляв. Але цукерки довелося – на роковини смерті батька. Ціна від 350 гривень за кілограм, а являють собою якийсь солодкий пластилін, інакше не сказати. Теж саме з ковбасою. Від 350 до 600 гривень, а на смак – лайно.

У мами Сергія приватна садиба, є господарство. А він свого часу захопився бджолярством і облаштував там пасіку.

– Ми ж у селі, так що з голоду не помирали. Картопля, консервація, м’ясо, сало, курочки яйця несли – все своє. Купляти доводилося таке, що в городі не росте чи на подвір’ї не тримали. Навіть хліб навчилися самі пекти, купляли борошно. На мені два господарства – в мами та в тещі, а ще робота. Я старався продукти на ринку купляти в людей, а не орківські в магазинах. Потім і свої продукти там продавав, коли гроші закінчилися. Коли заступниця начальника відділу освіти пішла на колаборацію, ключ доступу до фінансів змінили, щоб орки нашими грошима не скористалися. Ми й не знали, капає нам зарплата чи ні. Доки був зв'язок, спілкувалися з учнями в телефонному режимі, намагалися проводити уроки за допомогою мобільного інтернету, проводили консультації з дітьми в ліцеї, заповнювали журнали. Та й грошима з картки не було можливості скористатись. Банкомати не працювали, магазини не приймали.

Деякі місцеві ділки, які мали можливість переводити гроші з карток в готівку, брали за цю послугу по 15, 20, 30, а подеколи і 40 відсотків від суми, що списувалася з картки. Хто мав можливість, не йшли до них, а їздили до міст на Донеччині чи Луганщині, які перебувають в окупації з 2014 року. Там за цю послугу теж брали відсотки, але більш адекватні.

– Треба ж було якось виживати.

«Гуманітарка» на телекамеру 

Так звана «гуманітарна допомога» від окупантів за пів року, які Сергій провів в окупації, завозилися до селища два, максимум три рази.

 – Черги за тими подачками вишиковувалися величезні. А я принципово не брав у них нічого і всім рідним заборонив. Не було чого їм допомагати робити красиву картинку для їхньої пропаганди. Навіть якась відома в росії спортсменка до нас у Великий Бурлук приїздила і ролик записала на тлі роздачі гуманітарки. У них же багато таких бажаючих на нашій крові попіаритись. А цю «гуманітарку» виключно для картинки і завозили. Взагалі орківська пропаганда іноді такі дива демонструвала! Якось танк біля мосту через річку Бурлук на околиці селища не вписався до повороту і перекинувся в ту річку. Не знаю, може, танкісти п’яні їхали. Ну й загинули троє з них у тому танку. А потім якийсь орківській канал передав, що екіпаж танку геройськи загинув при форсуванні річки Бурлук. Що там її форсувати. В неї ширина у середньому п’ять метрів. Ну, може, десять у найширшому місці. 

У Сергія є знайомий пасічник віком вже за 60. Той пояснював посібникам окупантів з «ДНР», що шансів в них немає, Україна все одно переможе, а їм краще повертатись додому чи здаватись. Ті насміхалися з нього, але «на підвал» не тягнули, Можливо, не хотіли чіпати через поважний вік. А сам він пояснив Сергієві на його питання, нащо ризикує, що смерті не боїться, а якщо зможе когось переконати, можливо, в тому і весь сенс його життя.

Цей пасічник якось прийшов по орківську «гуманітарку». Орки, впізнали його і почали сміятися: за Україну нас агітує, а сам по «гуманітарку» прийшов, не знехтував.

«Так це у рахунок репарацій, – знайшовся він. – Наші переможуть, росії доведеться нам платити. От тоді й відмінусуєте».

У розмовах з Сергієм той пасічник якось зазначив, що «цією священною місією, можливо, спокутує свої колишні гріхи».

– Не знаю, що він мав на увазі, але взагалі він колишній мент…

Сергій не схвалював тих земляків, які ставали в черги за гуманітаркою, Розумів літніх людей, які робили це від безвиході. Але ж знаходилися й такі, що ставали в ці черги по три рази.

– Клянчили, скалили зуби на камеру. Там же треба було подякувати росії, сказати про неї щось хороше… 

Медикаментів бракувало навіть оркам

Буквально за кілька перших днів окупації в селищі розкупили всі ліки в аптеках. Знайома медсестра розповідала Сергієві, що від дефіциту ліків страждали самі ж орки. Їздити за ліками доводилося до росії, привезені звідти препарати продавалися втроє, четверо чи навіть уп'ятеро дорожче, ніж коштували в Україні. 

Зі слів тієї медсестри, коли вона їздила до країни-агресора за ліками, орки на блокпості при виїзді з боку окупованої української території до Білгородщини давали їй гроші і список медикаментів, аби вона закупилася й для них.

Вірні клятві Гіпократа, медики в селищі надавали допомогу всім, хто звертався до них. У тому числі хворим чи пораненим оркам. Але та знайома Сергія таки з лікарні звільнилася: дуже тяжко було морально.

П’яні перестрілки окупантів на вулицях

Проблемою для орків став сухий закон, який вони самі ж запровадили. До речі, його не скасовано і досі. За спиртним доводиться їздити до Печенігів. Але автобусне сполучення відновлено вже майже рік тому, тож проблем з транспортом немає.

Окупаційна «влада» селища доволі швидко заборонила продавати спиртне у крамницях.

– Перші кілька днів алкоголь продавався вільно. Дехто набирав одразу, наприклад, по три пляшки коньяку, чого раніше ніколи не робили. Гроші ж ще були, а от вибір продуктів невеликий. Ну і стрес заливали. А якось приходимо до крамниці, а спиртне все кудись зникло. Спитали, де, а продавці кажуть, що відтепер сухий закон.

Орки, позбавившись можливості придбати алкоголь у крамницях, швидко знайшли, в кого з місцевих можна купити самогон. Реальністю стали часті перестрілки між п’яними окупантами прямо на вулицях селища.

Якось свідком такої стрілянини стала свекруха рідної сестри Сергія. П’яні орки почали обстрілювати будинки з автоматів. У тому числі кілька влучань куль було до її будинку. Впавши на підлогу, літня жінка дісталася до стаціонарного телефону, який зберегла вдома. Мобільний зв'язок та інтернет вже не працювали, а от зі стаціонарного можна було зробити зв'язок принаймні в межах селища. Вона набрала колишній відділок поліції, де розташувалася якась структура окупантів, і повідомила про інцидент.

На місце невдовзі прибули якісь озброєні орки. Можливо, з «воєнної поліції» окупантів. Оскільки дебошири ніяк не хотіли вгамовуватись, одному автоматною чергою прострілили ноги. Інший намагався втекти, але підстрелили і його. Потім обох кудись відвезли.

Тіло орка, вбитого, скоріш за все, своїми, можливо в черговому п'яному конфлікті, кілька днів валялося в центрі селища біля дитячого садочку. Місцеві його не чіпали, навіть з колаборантів, бо боялися брати на себе таку відповідальність. Та й своїм це тіло було не дуже потрібне. Прибрати його таки довелося, коли воно почало розкладатись і смердіти.

Дзвінки з пагорба

Слідом за українськими продуктами зникли мобільний зв'язок та інтернет. Щоб скористатися мобільним телефоном, треба було йти на околицю в напрямку Куп’янська та забиратись на найвищий пагорб біля закинутого асфальтового заводу. На пагорбі можна було впіймати сигнал хоча б на дві рисочки.

Щоб скористатись мобільним інтернетом, було потрібно винаймати машину та їхати до села Аркушино поблизу Печенігів. Про нього раніше ніхто не знав.

Доки ще був інтернет, десь на четвертий чи п'ятий день окупації, Сергій на знак простесту записав та розіслав знайомим у месенджері дві пісні у власному виконанні. Перша – відомий хіт про путіна 2014 року від ультрас харківського «Металіста». До нього додав передмову – нагадав сюжет фінського мультика радянських часів про пінгвінів Пепе і Лоло. За сюжетом, до Антарктиди прибули браконьєри і почали вбивати і відловлювати пінгвінів. А ті героїчно протистояли «чужинцям». Це він вважав схожим на те, що відбувалося в Україні. Друга – власна пісня про Київську Русь під час монголо-татарської навали, до якої він вже пiсля повномасштабного вторгнення додав ще куплет саме про ці події. Обидва ролики він зняв на тлі державного прапора і завершив словами «Слава Україні!». Вже після деокупації багато хто з односельчан дякував йому за це відео – наочно показав, що не всі навіть під орками виявилися зрадниками та боягузами.

Коли підірвали першого гауляйтера селища, до Сергія прийшли з обшуком двоє пиковоротів під два метри на зріст. Скоріш за все, зі спецназу чи росгвардії. Якби знайшли ці ролики, відвезли б «на підвал». Але до ґаджетів не лізли, цікавилися лише, чи не має в нього вибухівки або диверсантів під ліжками. Обмежились поверхневим оглядом квартири і перевіркою документів у присутніх. Тоді вони заходили до всіх поспіль. Якщо кого не було вдома, тим виламували двері чи вибивали вікна.

Крім роликів із піснями, в гаджетах Сергія був інший «компромат» з позицій орків. Через певний час після початку повномасштабного вторгнення вони з сином знайшли в Телеграмі канал, який приймав інформацію про пересування окупантів. І почали записувати на телефони та скидати туди ролики колон окупантів, що йшли повз їхній будинок. Ховалися за шторами та домашніми квітами на підвіконні. Адже якби орки помітили їх, мало не здалося б.

– Доволі тривалий час здавалося, що інформація йде, як у пісок. Ніякого зворотного зв'язку. А потім до мене все ж додзвонився чоловік. Він назвав кодове слово, яке я залишив, передаючи чергову інформацію, назвався офіцером СБУ і уточнив деякі дані щодо кількості і напрямку руху окупантів. Він пояснив, що вся інформація фіксується, аналізується і використовується за призначенням. Але часу давати зворотній зв'язок на кожне повідомлення не має. Та і зайвий ризик для тих, хто в окупації допомагає своїм. Бо розмову можуть перехопити орки. Радив зайвий раз не ризикувати.

Ролики, передані до СБУ, в Сергія збереглися. Збираючись до евакуації він видалив їх та інший контент, який міг йому нашкодити під час фільтрацій в орків, з телефонів. А на комп’ютері заховав до купи папок без назви подалі від робочого столу так, що сам потім ледь знайшов. Потім від’єднав системний блок від монітору і заховав до шухляди. Після повернення до деокупованого селища Сергій на прохання представників місцевого відділку СБУ передав всі ці матеріали ще їм.

З вікон Сергій спостерігав і смішні сцени. Поруч із його будинком є пішохідний перехід. Оскільки неподалік школа, перед ним кілька років тому встановили пластмасову фігуру школяра. Якось там зупинився рашистський БТР з бурятами чи ще якимись представниками монголоїдної раси. Вони були в балаклавах, але характерний розріз очей під нею не сховати. Один з них намагався збити чи висмикнути ту фігурку і затягнути до БТРу. А коли не вдалося, з пересердя вдарив її по голові прикладом.під сміх інших співплемінників.

 – Не знаю, в туалеті він в себе вдома ту фігурку поставити хотів чи на городі замість опудала. Чи просто це такий орочий інстинкт на мародерство – тягнути все, що бачиш, хоч унітаз, хоч пралку, хоч ношені труси, хоч вуличну фігурку, в хазяйстві все згодиться. 

Іншого разу повз будинку їхала колона цистерн з пальним. Один із водіїв не зреагував вчасно на те, що колона зупинилась. Чи, може, замість гальма натиснув газ. І в’їхав у зад попередньої машини, пошкодивши їй цистерну. Потім здав назад, поцілував бампер вже машини, яка йшла слідом, і пошкодив її. А також свою цистерну. 

– Чи п’яний був, чи такі з них водії.

«У тєбя што, скутер браніраваний?»

Блокпости орків на вулицях стояли на вулицях селища кожні 500-800 метрів. Якось Сергій із дружиною їхали до його матері на скутері. Взагалі без нагальної потреби намагалися не виходити. Хіба що до магазину, на ринок, до лікаря або відвідати маму Сергія чи дружини.

На бетонних плитах, всі блокпости були захищені ними або звареним армованим металом, красувався надпис російською мовою: «Остановись! Жди сигнала!». Сергій загальмував, потім побачив, як з блокпосту одоробло в камуфляжі махнуло рукою. Під’їхав до блокпосту. А військовий, схоже, деенерівець, почав лаятись: 

– Ти шо, ахуєл! А еслі б я по тваїму скутиру с автамата йобнул? Он у тібя шо, браніраваний?

Сергій здивувався: сам же махнув рукою.

– А я нє тібє махал.

Заспокоївшись, орк спитав документи. Сергій дав ID-картку.

– Так, а паспорт гдє?

– Це і є паспорт. У нас тепер такі.

– А гдє прапіска?

– В «Дії».

– А «Дія» гдє?

– У телефоні. Тільки інтернету немає.

– Ладна, хуй с табой, праєзжай, но в следующий раз с нармальним дакумєнтам.

Під час контролю на блокпостах орки звіряли дані місцевих з якимись списками. Пізніше, вже на фільтрації, від земляків-атовців, з якими познайомився у фільтраційному пункті, дізнався, що їх затримували саме за тими списками. Тепер відомо і ім'я зрадника, що злив ці відомості окупантам – колишній начальник відділку місцевої поліції.

– Він узагалі дуже постарався для орків. Сподівався стати гауляйтером чи очолити «поліцію» вже під ними. Нічого не зробив для спротиву, злив все, що міг, весь арсенал відділку їм передав. Але все дарма. Ніяких пропозицій від орків не отримав.

Якось на очах Сергія патруль окупантів зупинив хлопця з дівчиною біля будинку БК, у якому влаштували свій штаб. Після короткої розмови кілька разів вдарили хлопця прикладами і потягнули до штабу. Чи він сказав оркам щось не те, чи на нього цілеспрямовано полювали, Сергій не знає. Сам знаходився десь у 150 чи 200 метрів від них. Узагалі «на підвал» забирали атовців, колишніх військових чи поліцейських та місцевих бізнесменів, особливо тих, хто мав великі активи. Останніх переконували переєреструвати бізнеси за «законами» окупантів. Дехто на це погоджувався, дехто - ні.

Сергій старався зайвий раз не потрапляти оркам на очі. Дорогою до мами він мав би минути принаймні два їхні блокпости. Він пересувався дворами та вузькими проїздами між тинами, де була можливість пройти пішки чи проїхати на велосипеді або скутері. Так само робила і більшість бурлучан. А після першої години дня, коли закривався ринок, селище взагалі вимирало. На вулицях можна було побачити лише патрулі та колаботантів 

Непристойна пропозиція

У серпні 2022 року Сергія та інших вчителів викликали на збори до школи. Перед ними виступили колишній друг Сергія, який став гауляйтером, та колаборантка Ченцова з відділу освіти. Був ще якийсь їхній представник, ніби куратор освіти Куп'янського району. Пропонували працювати за російськими програмами. Обіцяли зарплату 50 тисяч рублів на місяць із преміями та безкоштовне підвищення кваліфікації – вчителям у Курську, а директору – у Москві. Там же обрали і нового очільника ліцею. Як не дивно, але прийняв пропозицію від окупаційної влади їхній учитель історії (!).

Деякі вчителі погодилися піти на співпрацю, але Сергія серед них не було.

– Після деокупації та відновлення роботи школи саме вони першими прийшли працевлаштовуватись. Стояли на ґанку з самого ранку і чекали, коли прийде директорка. Я тоді був у Києві, але уявляю цю картину. Жоден із них роботи не отримав. А що хотіли, зрадники? Зараз вони не виходять зі своїх помешкань, оскільки переймаються через можливість отримати повістку. У прямому сенсі сидять по норах.

До ліцею окупанти завезли багато російських підручників. Надрукованих на глянцевому папері, з чудовими кольоровими малюнками. Але зміст – замість історії росії суцільна бридка пропаганда. А українські підручники і художню літературу намагалися вивезти. Але не встигли. У бібліотеці їх потім знайшли упакованими в ящики та підготовленими до «утилізації» завхозом разом з іншими запроданцями.

Отримавши від окупантів пропозицію, на яку не збирався погоджуватись, Сергій вирішив виїжджати з окупації. Роботи та зарплати не було і не світило, дружина сина  вивезла ще навесні, бо Максиму було необхідно реєструватись на ЗНО, щоб мати можливість вступити до вишу, адже інтернету в селищі не було. Він зараз навчається в економічному університеті в Харкові. А після відмови на колаборацію за Сергієм могли і прийти.

Він вже забронював місце в перевізника, який через росію доставляв українців до кордону з Латвією. Знаючи про фільтрації на в’їзді до країни-терориста та виїзді з неї, вичистив із телефону весь небезпечний контент. На заміну додав роликів про спорт та активний відпочинок, про рибальство та бджолярство. На останню тему він і раніше знімав на власній пасіці відео з порадами бджолярам-початківцям. Старший син Богдан, який навчається за IT-спеціальністю в ХНУРЕ, порадив не відновлювати заводські налаштування, бо це б викликало підозри в фсбшників,

Однак спочатку вирішив спробувати перейти на неокуповану територію через Печенізьку дамбу. Раз на тиждень орки випускали там бажаючих, хоча не всіх.

«У вас там шо, епідемія?»

Виїхати з окупованої території чоловікам віку від 18 до 65 (нижня межа пенсійного віку за російськими законами після його підвищення) років було можна лише через хабар. Орки брали від 400 доларів, і ще треба було знати, кому його дати і що казати, щоб не прийняли за провокатора. Але Сергій принципово не хотів їм платити. Пізніше, вже під час фільтрації в Харкові, він дізнався, що за хабар випускали навіть тих, хто брав участь в АТО і побував за це «на підвалі» агрегатного заводу у місті Вовчанськ. Він познайомився з двома такими хлопцями. Один провів у катівні два дні, другий – сім. Вони розповіли ще про одного. Того забрали кілька місяців тому і так не випустили. Не було навіть відомо, живий він чи ні.

На прохання Сергія знайомі лікарки зробили йому довідку, ніби він потребує серйозного стаціонарного лікування через проблеми із серцем. У хворих із медичними довідками шанс виїхати був. Він також зателефонував до колеги, якому вдалося виїхати до Латвії і навіть влаштуватись за спеціальністю – вчителем англійської мови. У нього Сергій збирався спочатку зупинитись, якби довелося виїхати до Європи. Той до довідки про серцеве захворювання поставився з сумнівом. Розповів, що сам виїхав з направленням до туберкульозного диспансеру, і Сергію порадив зробити таке ж.

Сергій звернувся до своєї сімейної лікарки. Та була налаштована проукраїнськи. Тому сприйняла ситуацію з розумінням і зробила необхідні документи.

Щоб дістатись дамби, Сергій винайняв машину. Почати рух можна було лише після завершення комендантської години: вона тривала з 17:00 до 6:00. На шляху стояло кілька ворожих блокпостів, найсуворішим був передостанній з них. На ньому орки, лише подивившись на Сергія, сказали їхати назад.

– Справа у тому, що зранку й до обіду поруч із так званими «денеерівцями» перевіряли документи фсбшники у балаклавах та з крутою зброєю. На відміну від данєцкіх – «у різнострої», з пошарпаними «калашами». У деяких ці автомати висіли на мотузках через плече. Шансів там пройти в чоловіків чи юнаків не було, і лише після від’їзду фсбешників з'являлася невелика надія потрапити на «Велику землю».

Отож Сергій спитав, хто в них приймає остаточне рішення. Йому вказали на орка в камуфляжі та помаранчевих мокасинах. Коли закінчилася черга з приблизно 300 автомобілів, це було приблизно о 13:00, Сергій звернувся до нього. Для натуральності ще покашляв так, щоб той чув.

– І гадки не було, що отак стануть у пригоді заняття у драматичному гуртку і участь у виставах при нашому БК, участь у студентській та шкільній самодіяльності та університетський спецкурс із виразного читання. Залік із нього був справжнім театралізованим шоу. Навіть з інших факультетів приходили дивитись.

За порадою лікарки Сергій кілька днів перед спробою виїхати не голився, а рота закрив двошаровою пов'язкою. На орка кашель подіяв. Він заборонив Сергію наближатись, довідку огидливо прийняв двома пальцями. Підозру викликало, що вона надто свіжа. Сергій пояснив, що і раніше звертався до лікаря з цього приводу, це можна легко перевірити за його медкнижкою, яка знаходиться в сімейного лікаря.

– Бил уже с утра адін тубіркульознік с Бурлука тоже. У вас там шо, епідемія?

– Та хто знає, може й епідемія. У мене поки лише підозра, тільки у Харкові можуть сказати, є чи ні.

Тим часом до них наблизився ще один чоловік із довідкою про необхідність обстеження щодо підозри на туберкульоз.

– Ну точна епідемія. Ладна, єхай на хуй. Заражай там украф.

Але виїхати знов було непросто. На блокпості, де Сергій в очікуванні, коли почнуть пропускати, провів близько шести годин, а ще дві через перевірки на всіх блокпостах зайняла дорога при відстані 50 км, скопичилася черга машин. Водій став у самий її кінець, а позаду їх одразу підперли інші машини. Сергій зрозумів, що так вони до вечора не впораються. Ніби нарешті посміхнулася доля, але головний же міг і передумати… Через таку дрібницю втратити шанс! Довелося знову звернутись до орка в мокасинах. Той здивувався, що Сергій ще не поїхав, і дозволив проїзд без черги.

На останньому блокпості окупантів його зупинили. 

– Стой! Ета нащьот тєбя званілі?

Сергій злякався, що затримають.

– Ета ти тубіркульознік?

– Да.

– Да, нащьот тібя. Прахаді.

Сергія попросили відкрити сумку на коліщатках, але ритися не стали. Він узяв з собою підручники і боявся, що через це можуть виникнути проблеми. Але все обійшлося. 

– Коли вийшов на дамбу по плитах, хотілося плакати навзрид – нарешті вирвався, нарешті на свободі. Дійсно фізично відчув, що дихається легше. Попереду, метрах у 150, йшла в бік неокупованих територій юрба людей – літні, жінки, діти. Те ж саме позаду на такій же відстані. А на тому березі вже наші прапори майорять. 

За дамбою його зустріли військові та волонтери. На фільтрацію відвезли спочатку до лісу поблизу, здається, Кочетка, потім до Харкова у приміщення тієї самої школи, де навчався у 10-му, 11-му класах старший син. Хлопця за результатами обласних олімпіад після 9-го класу запросили до Харківської школи-інтернату для обдарованих дітей, куди його прийняли за результатами іспитів. Серед офіцерів поліції  на фільтраційному пункті Сергій побачив свого колишнього учня. Той теж його впізнав:

– О, Сергію Вікторовичу! Вирвалися? Ну добре…

У пункті фільтрації Сергій познайомився з іншими українцями, яким вдалося вийти з окупації.

– Стояли під деревами на шкільному дворі, і кожен розповідав свою історію. От увімкнути б тоді диктофон та записати – книжка би вийшла. Всі тоді були на емоціях, адже щойно звільнилися, вирвалися від орків. Біль у всіх однаковий, але історія в кожного своя.

Виявилося, що Печенізька дамба стала дорогою життя для мешканців не лише Харківської, а також Донецької та Луганської областей.  Особливо йому запам'ятався чоловік років 60 з Волохового Яру в Ізюмському районі. З його села орки не випускали людей. Щоб з'їздити до магазину, якого в селі не було, доводилося винаймати машину в орків – ті стежили, щоб ніхто не втік. Але йому разом із сином, який має інвалідність, зайшовши до магазину, вдалося вмовити продавців випустити їх через службовий вхід, розташований з тильної сторони будинку, та втекти. Саме перед повномасштабним вторгненням вони зробили у будинку капітальний ремонт, на останні гроші придбали побутову техніку. Мали багато худоби. Але все покинули. Ні за чим не жалкують. Головне було вирватись з рашистського пекла. До слова сказати, худоба і птиця на тимчасово окупованих територіях блукали самі по собі. Корови ревіли, бо нікому було здоїти. А свиней москалі постріляли та пожерли.

Обидва телефони Сергію довелося віддати працівникам СБУ і під’їхати, щоб забрати, через кілька днів. Але фільтрації СБУ, на відміну від орківської, боятися в нього підстав не було.

Він відвідав родину, яка оселилася біля Змійова. Чоловік сестри дружини, в якого вони зупинилися, жив у Малій Данилівці Дергачівського району. Але коли там почалися сильні обстріли, релокувався туди, де безпечніше. А потім Сергій знайшов роботу в Києві і поїхав до столиці. 

У столиці спочатку кілька днів гостював у кума. Той зустрів словами: «От і добре, що вирвався. Відкриваємо віскі. Тобі яке більше до смаку: одно- чи двосолодове?».

Сергію навіть пропонували очолити Великобурлуцький відділ освіти. Але він вже влаштувався вчителем. Та й не уявляв, що робитиме на адміністративній посаді в умовах, коли сам у столиці, селище в окупації, а зв'язку немає.

Повернення додому

На початку вересня 2022 року ЗСУ вдарили по оркам у районі Великого Бурлука Хаймарсом. Як розповіли потім Сергію місцеві, після цього окупанти почали тотально тікати. Транспорт для втечі віджимали в цивільних. Зупиняли і викидали під дулами автоматів із салонів водіїв та пасажирів. Віджали фургон із мукою: вигнали водія, повикидали вантаж, а на місце мішків набилися солдати.

Утікаючи, орки зруйнували електростанцію, попідривали та замінували опори ЛЕП, розтрощили обладнання на РЕСі. Відновлення електро- та водопостачання і зв'язку в селищі тривало близько двох місяців. Без води, без електростанції, без можливості зв'язатися з рідними.

Сергій відвідав рідне селище під час осінніх канікул. Директорка школи запропонувала йому повернутись. Сказала, що сама поки не знає, як, але якось будуть відновлювати навчальний процес. Він, не вагаючись, погодився.

У київській школі, де працював Сергій, до його рішення поставились із розумінням. Відпрацювавши передбачені законом два тижні, хоча в умовах воєнного стану це не є обов'язковим, він звільнився і повернувся на Харківщину. Дружина, котра увесь час залишалася на Великобурлуччині, піклуючись про маму з інвалідністю та надаючи посильну допомогу свекрусі, продовжила працювати в дитячому садочку (онлайн зі старшими групами, що готуються до школи), оскільки теж не пішла на колаборацію. Сини й надалі навчаються в Харкові.

Текст: Руслан Царьов
Фото/відео: особистий архів Сергія Євдокимова
Київ