Авігдор
Фрейдліс – людина багатьох облич. Офіційно він є директором київського Єврейського
музично-драматичного театру імені Шолом-Алейхема, а у Вікіпедії до цього
додають: «український актор театру та кіно, режисер, театральний діяч, педагог,
заслужений артист України (2017), член Національних спілок театральних діячів
України та митців Ізраїлю». Але ці характеристики є дуже і дуже неповними…
Актор
і пам’ять
Авігдор
Юрійович – людина, якій пощастило народитися онуком великої театральної постаті
– Мойсея Голдблата, заслуженого артиста РРФСР (1935), народного артиста
Казахської РСР (1943), заслуженого діяча мистецтв Української РСР (1945). Актор
театру та кіно, він багато років працював у Державному єврейському театрі, але
раптом… створив у 1929 році та очолив перший в колишньому СРСР циганський театр
«Ромен». До речі, цей театр існує і досі. Отже, перше питання співбесіднику
мушу задати доволі неполіткоректне:
–
Дуже вибачаюсь перед вами, а також перед усіма читачами єврейської та ромської
національності, але серед пересічних громадян ходять різні анекдоти про взаємне
нетерпіння між євреями та циганами. А ваш дідусь своєю долею спростував ці
штампи. Як це йому вдалося?
– Насправді
я зараз ромів починаю все менше та менше любити, – жартує артист. – Адже був
один за одним ювілеї театру, ювілей мого діда, а вони (театр «Ромен») не
запросили мене, як онука (або мою сестру), та навіть не згадали про нього. Це
доволі сумно. А насправді мій дід народився в Бесарабії, в невеличкому містечку
Герца (тоді це було Королівство Румунія), і навпроти його будинку стояв
циганський табір. Дідусь у своєму житті прекрасно вивчив багато мов, вісім або
дев’ять, і одна з цих мов – ромська, бо в дитинстві цілими днями він грав з
циганчатами-сусідами. Він також високо цінував традиційну творчість цього
народу, їхні співи. А коли в 1929 році виникла ідея створити театр, в який
зібрати найталановитіших ромів, він за два роки об’їхав майже весь тодішній
Радянський Союз, щоб відшукати ці таланти, зібрати їх разом і створити справді
зіркову трупу. Він тоді завітав ледь не в кожен табір, а деяких майбутніх
артистів знаходив, як то кажуть, в місцях не дуже віддалених… Потім він доводив
Луначарському, що такий театр потрібний, доказував тодішньому керівництву, що
він має право на існування. А зараз вони його забули і ніколи не згадують… Тому
я ставлюся до них не дуже.
– Чи
довелося вам зустрічатися зі своїм прославленим дідом, і чи пам’ятаєте ви про
ці зустрічі?
– Так,
мені пощастило, я бував у нього. А ще я маю непогану пам’ять і пам’ятаю себе
десь з віку у 2,5 роки. А коли мені було десь три роки, дідусь привів мене у Театр
імені Шевченка в Харкові, де тоді була (і досі існує) мала сцена «Березіль». А
там мій майже земляк, бо він народився в Київській області, Олесь Іванович
Сердюк, батько мого товариша Леся Сердюка, грав Леніна у спектаклі «Кремлівські
куранти». В мого діда була з собою трофейна німецька фляга, і вони з Сердюком
перед спектаклем випили по 50 грамів коньяку (і сказали, що це «репетиція»),
він зіграв першу дію, вони знов зустрілися з дідом і випили по 50 грамів (друга
репетиція), а після вистави в гримерці відбулася «третя дія», де вони вже себе
не обмежували, як раніше, 50 грамами. Мені це було так дивно – мій дід випиває
з Леніним, вони такі друзі…
– А
яким він Вам запам’ятався?
– Мій
дідусь був дуже толерантною та доброю людиною. Коли в Біробіджані арештували
директора Єврейського театру, мій дідусь поїхав на попутках до Луначарського, у
Москву. Він був головним режисером Біробіджанського театру, і хотів врятувати
свого керівника. Але його перевели керувати Київським державним єврейським
театром. Зараз ми розуміємо, що якби він залишився в Біробіджані, його б теж
знищили. Потім його мали заарештувати, коли знищували Єврейський
антифашистський комітет. Тоді вбили Міхоелса, відправили на розстріл Зускіна, а
це були однокурсники мого дідуся, які, як і він, були учнями легендарного
Грановського. Є такий фільм, ще німий, який знімали 100 років тому, «Єврейське
щастя», німці його повністю відцифрували. В цьому фільмі вони усі грали разом –
Соломон Міхоелс, Веніамін Зускін, мій дідусь, Мойсей Гольдблат. А режисером був
їхній вчитель, Олексій Грановський. До речі, титри фільму писав Ісаак Бабель.
Мій
дідусь був великою людиною, але я досі не можу добитися, щоб поставили
меморіальні дошки ані в Чернівцях, ані в Герца, де він народився і жив до 5
років. Я звертався і до депутатів, і до керівництва, нехай їм буде соромно! Мій
дідусь очолював театри в Казахстані, але, схоже, і там все це забули. А коли я
приїхав в Румунію (де він народився) – був приємно шокований. Там дідуся
пам’ятають, одразу запропонували мені і посвідку на проживання, і ролі у
місцевому театрі, де грають на ідиш і який не закривали навіть тоді, коли
країною правив нацистський режим!
– А
чому ваш дідусь, такий відомий актор, режисер, педагог, раптом наприкінці свого
життя виїхав до Ізраїлю?
– Раптом?
В 1949-50 роках Сталін фактично знищив всю мою культуру. Був закритий
єврейський театр в Чернівцях. Були репресовані (фактично знищені) майже усі
актори, режисери, письменники, поети, які існували в цій культурі. Моя культура
– це культура ідиш, а не івриту. І це, нажаль, не культура держави Ізраїль. До
речі, в Ізраїлі є один театр на ідиш, наймолодшій акторці якого 58 років.
Уявляєте?! Ми з нею навчалися в одній київський школі, вона була на клас старша
за мене… А коли театр у Чернівцях закрився, дідуся не взяли грати в жоден театр
РРСФР або України. Ані режисером, ані актором. І він знову поїхав у Казахстан.
І там йому згодом дали «народного артиста». А ще раніше, в 1945 році, коли
святкували ювілей театру, до Києва з Чернівців запросили не всю трупу, а лише
деяких акторів, інші ролі швидкоруч мали вивчити київські актори, щоб спектаклі
відбулися. Київські комуняки завжди робили шалену цензуру, якої не було ніде
більше! Мій батько, письменник та поет Юрій Фрейдліс, колись написав мені
монолог, де згадувався тодішній президент СРСР Горбачов. Я міг спокійно читати
його у 14 республіках колишнього СРСР, а в Україні – забороняли. Був
заборонений вірш мого батька «Бабин Яр»! Мій дід вимушений був звідси поїхати.
А що йому лишалося робити? В Харкові працювати актором в російському театрі?
Він вже був пенсіонером, йому сказали, що в Ізраїлі буде театр на ідиш. Але він
потрапив не в Тель-Авів, а в Хайфу, де всі театри тільки на івриті. А він не
знав цієї мови. Він знав румунську, ромську, ідиш, казахську, білоруську і так
далі. А івриту не знав…
Театр
замість футболу
– А
якою була ваша родина? Чи пірнули ви з дитинства в театральний світ?
– Моя
мати народилася, коли дідові було вже 52 роки, а до того в нього дітей не було.
Отже, в нашій родині якогось особливого театрального культу не існувало. І в
дитинстві я ніколи про артистичну кар’єру не мріяв – хотів стати професійним
футболістом. Якби не гіпертонія, я б таки став ним… Хоча через національність
мене не пускали на нормальні закордонні турніри. Коли я питав легендарного
Михайла Даниловича Гершковича: «А як ти їздиш?» – він відповідав: «А в мене
мати росіянка, а я – член КПРС». Він – відомий радянський футболіст. Мій батько
– теж футболіст, а пізніше – відомий спортивний лікар, він дружив з Ярославом
Тягнибоком, теж відомим спортивним лікарем. Здогадайтеся, чий це батько. Але мій
батько хотів, щоб я був стоматологом, а я його не послухав…
– Але
ж, мабуть, якісь акторські гени в собі відчували?
– Ні,
нічого не було. Я ніколи не брав участі у художній самодіяльності, мене цікавив
тільки спорт. Але що таке спорт? Наприклад, ти – нападник, твоє головне
завдання – забити гол. Але раптом тебе або воротар, або захисник як вдарять по
голові – і ти лежиш у лікарні, відпочиваєш. В мене було 7 струсів головного
мозку. Перший дорослий розряд, кандидат в різні збірні, а в 15 років мені
поміряли тиск, і сказали, що вийшло 200 на 100. Заборонили брати участь у
матчах, потім повернули на поле, і такі «гойдалки» тягнулися ще два роки. Щоб
ви розуміли, це було таке покоління що в юнацьку збірну СРСР по футболу
записалося 400 кандидатів! Розумієте, яка конкуренція? 40 тільки нападників! І
я зрозумів, що треба шукати інше майбутнє. Я домовився с хлопцями, коли ми були
на зборах в тодішньому Ленінграді, вони перекинули мені сумку через паркан, і я
побіг поступати в інститут. На артиста. А щоб поступити, треба було пройти
своєрідний екзамен: прочитати вірш, байку та ще проспівати якусь пісню.
Приходжу, а там сидить такий «шлємазл бесамемучний» (як я його про себе
охрестив) – Веніамін Фільштінський (зараз – професор, заслужений діяч мистецтв),
такий тендітний імпозантний хлопець в окулярах. І тут такий заходжу я – 177
сантиметрів зросту, спортивна статура, щойно з тренувань. Він такий здивовано
питає: «Хто ви такий?» А я кажу: «Футболіст з Києва»… Він чомусь вирішив, що я
буду його зараз бити. Перелякано попросив прочитати вірш, я обрав Маяковського.
Мені знайомі артисти порадили, як саме треба читати, отже, коли я закінчив, він
був дуже здивований. Навіть спитав, чи брав я участь у конкурсах чтеців. Я
думав, він наді мною насміхається. Потім я прочитав байку, йому теж дуже
сподобалося. Заспівав (а в мене вже тоді був гарний голос). Єдине, що я не зміг
зробити на тому іспиті – станцювати рок-н-рол, бо не знав, як це робиться. Але
на результат це не вплинуло – мені видали папірець, що я прийнятий і можу
здавати документи на навчання.
– І
ви поступили в Ленінградський державний інститут театру, музики та кіно. Чому
саме туди?
– А
в Києві в Карпенко-Карого мене просто не брали через те, що я єврей. В ті роки
там був махровий антисемітизм. В Харкові була хоча б квота для євреїв, в Києві
взагалі двері були зачинені. Мені порадили Дніпропетровське естрадне училище. Я
питаю: «Вищу освіту дають?» – «Ні». І я не захотів там вчитись, у «бурсі». Моя
мрія була потрапити в Училище Вахтангова. Бо Вахтангов створював «Габіму» – легендарний
єврейський театр. Однак я зрозумів, що поступити туди майже нереально…
– У
вас якісь дуже ломані роки навчання і два випуски. Як так сталося?
– Посередині
навчання забрали служити в радянську армію. А потім, коли треба було
повертатися, я вже все служив. Хтось служив рік, хтось – півтора, а я відслужив
2 роки. Так мені пощастило… А два випуски – це я маю дві вищі освіти, бо я вже
на третьому курсі акторського почав навчатися на першому курсі режисерського
факультету. Тоді вже можна було. На мій погляд, актору потрібно навчатися 2-2,5 років, і цього достатньо.
Ніде в світі немає акторів з вищою освітою, це не потрібно. А в СРСР по чотири
роки навчалися фізкультурники, актори та офіцери… Звісно, я б одразу поступив
на режисерський факультет, але мені заборонили, мовляв, режисер повинен мати
життєвий досвід, який з тебе, 17-річного пацана, режисер. Я досі думаю, що це був
помилковий підхід, оскільки я б навчився не гірше, якби одразу поступив на
режисерський, в мене вже був досвід подорожей по світу, я багато читав, я майже
не вчився в школі, але закінчив її пристойно.
– А
потім ви поїхали в Тель-Авів і там навчалися ще два роки. Навіщо?
– Справа в тому, що спочатку я хотів поступити на кафедру в Ленінградський
інститут, де навчався, асистентом. Тобто викладати і продовжувати навчання.
Щось на кшталт аспірантури. Але мене викликали в ФСБ і змушували відмовитися
від українського громадянства. Я не погодився, і вирішив поїхати в іншу країну,
мені було цікаво отримати зовсім іншу освіту, спробувати грати на івриті.
Тамтешня акторська школа – більш емоційна, ніж наша. Інший в них і театр, більш
брехтівський. До речі, під час навчання я відслужив чотири місяці в
Ізраїльській армії. Це була підготовка резервістів, місяць курсу молодого
бійця, а потім три місяці у військовій частині, в спеку охороняли якісь
снаряди. Мені, гіпертоніку, це було важкувато.
–
Але ще у вас є й оперна освіта, чи не так?
–
Так, я закінчив два курси Київської консерваторії як оперний співак. Мені
поставили голос, але я все ж таки співаю як актор, як естрадник, а не як
оперний співак, хоча й маю таку базу. До речі, ми з моєю дружиною навчалися
разом… Але на третій курс я вже не пішов, оскільки керувати театром, викладати
в Карпенко-Карого і при цьому ще й навчатися було дуже важко.
– А
коли ви вперше в житті вийшли на сцену?
– На
студентську чи професійну? Як студент – на першому курсі, ми робили етюди,
грали рибок. А професійна сцена відкрилася мені в 19 років, Ленінградський
театр музики та кіно дозволив стати стажером в музкомедії. Я був «артист-вокаліст-стажер»,
хоча по фаху я драматичний актор, але в них не було такої посади в штаті. Досі
пам’ятаю партії, які я там виконував. Можу заспівати хоч зараз.
– А
як ви прийшли до єврейського театру, чи це він до вас прийшов?
– Я
дуже хотів грати Шолом-Алейхема, але відчував, що багато чого не розумію, не
знаю. Я пішов шукати це у синагогу – але побачив, що там не дуже люблять
Шолом-Алейхема. Тоді я пішов в парламентську бібліотеку і став читати. Це було
дуже цікаво, дізнаватися, що таке хедер, чому євреї не ходили до гімназії, інші
якісь моменти, які зараз у сучасному світі незрозумілі. Ми – стара школа, мусимо
глибоко копати, сучасні режисери та актори не такі. Вони все роблять поверхнево.
І 10 червня 1990 року я створив театр – Єврейський музично-драматичний театру
імені Шолом-Алейхема. Я вже був дипломованим актором, навчався на режисерському
факультеті, перейшов на заочне навчання, щоб вистачало часу керувати театром.
Для отримання диплому режисера мені потрібно було знайти людей і поставити
спектакль, а я зробив таку авантюру – створив одразу театр…
–
Коли ви створювали цей театр – це ви відроджували те, що будував колись ваш
дідусь, що втілював Міхоелс, чи з самого початку робили щось своє?
– Я
створював сучасний живий театр. Театр, а не музей. В нас колись існував театр
«Мазл Тов», який як раз навпаки, створювався як музей, де відтворювали вистави
Міхоелса, що мене завжди дуже дратувало. Мій шлях був іншим.
–
Взагалі, як ви знайшли однодумців, і з чого починається насправді театр, бо
один відомий діяч якось сказав, що з вішалки?
–
Завдяки Михайлу Ульянову тоді виник такий термін, як «театр на госпрозрахунку».
Тоді нам, випускникам різних творчих шкіл, консерваторій, театральних вузів,
дозволили створювати «театри-студії на госпрозрахунку», тобто самим заробляти
собі гроші. Це був професійний театр, який створювався при Українській дирекції
Всесоюзного творчого об’єднання «Союзтеатр». Це об’єднання дозволяло існування
не тільки нашого, а й ще 40 госпрозрахункових театрів в Києві. На сьогоднішній
день з цих театрів залишилися тільки ми, Театр на Подолі, «Театр і актор»та Театр «Колесо». Все.
Навіть у Харкові ситуація з театрами дещо краща, бо там є Будинок актора.
– Але ж ми чуємо в культурних новинах стільки назв київських театрів, стільки анонсів…
–
Насправді це здебільшого не справжні театри, а проекти, тобто об’єднання
акторів заради одного-двох спектаклів, і все, відіграли і розійшлися. Справжній
театр треба зареєструвати, щоб він снував офіційно, а такі можна перелічити
буквально по пальцях.
–
Знаєте, серед людей, далеких від мистецтва, є стале враження, що єврейський
театр – це мистецтво євреїв для євреїв та про євреїв. Але насправді, виявляється,
всі ці думки хибні, чи не так?
– За
своїх 60 ролей в кіно я не зіграв жодного єврея! Це так, до слова. Режисери бачили в
мені кого завгодно, тільки не єврея, і ми можемо згадати цілу низку євреїв-акторів,
які ніколи не грають в кіно або на сцені євреїв. І навпаки, коли створювалася
наша трупа, у колектив прийшли не тільки етнічні євреї. Наприклад, один з наших
провідних акторів – Святослав Фехтел – етнічний німець, колишній пастор однієї
з лютеранських церков. А ще одна наша відома актриса має сьогодні статус
православної матінки, бо її чоловік, спочатку теж актор, співак, згодом прийняв
сан і став священиком. Це мистецтво, і все залежить від таланту людини, а не
від її походження.
Коли
театр створювався, до нас прийшли випускники консерваторій, театральних вишів, Інституту
культури, але їх було
небагато, випускники Училища Глієра, люди різних національностей. Щодо
адресатів нашого мистецтва, то тут теж справа не обмежується єврейською
публікою. Останнім часом ми часто виступаємо в шпиталях, перед пораненими, в
військових частинах. І люди плачуть і сміються, аплодують нам, переймаються
тим, що відбувається на сцені, не зважаючи на те, євреї вони, українці чи
етнічні татари.
Взагалі,
з самого початку я заборонив виконувати в театрі «Хава Нагілу»,
«Тум-балалайку», «Сім сорок» і тому подібні музичні твори. Чому? Бо це вже
штампи, стереотипи. Я хотів, щоб люди побачили справжню культуру, а не ерзац,
щоб люди йшли до нас за мистецтвом, а не для того, щоб почути стандартний набір
заїжджених єврейських мелодій. Це не єврейський анекдот, або «щось таке
одеське», як думають деякі люди, заходячи до нас на спектакль, а потім бачать
зі сцени життя, як воно є, і дивуються, бо очікували чогось на кшталт: «Бабушка
здорова, кушаєт компот»… Перефразуючи, я завжди був проти єврейської
шараварщини. Але за єврейське мистецтво. У нас інтелігентний єврейський театр.
Допоки я тут творчий керівник. Буде інший – можливо, тут з’являться вистави по
Мішу Япончика. Театр не може бути єврейський або український, або російський,
театр –це театр. Але є такі тонкощі як мова, музика, наприклад, ми беремо старі
пісні на ідиш і робимо їм сучасне аранжування. Адже наш театр – наполовину
естрадний, саме в нас колись починала Наташа Могила (я їй порадив псевдонім Могилевська),
Тетяна Ліберман (Тіна Кароль), Ірина Розенфельд і багато інших сучасних зірок.
– Як
народжувався театр?
–
Перший рік я поєднував роботу керівником свого театру та актором Київського
театру кіноактора, але в 1991 році цей театр зник. А коли я поїхав в Тель-Авів
навчатися, залишив цей театр на іншого керівника, він дуже швидко його
розвалив. Я приїхав, і все відновилося, бо була печатка, все було
зареєстровано, треба було тільки працювати. Працюємо до сих пір… Єдина проблема,
яку так і не вдалося вирішити за всі ці роки – це приміщення. В нас немає своєї
сцени. Оце біда! Ми повинні постійно десь винаймати приміщення, щоб виступати.
Але приміщення в центрі Києва коштують надто дорого, а якщо робити вистави десь
на окраїні міста – туди не прийде публіка. Ось такий невтішний маркетинг… В
Києві десь 7-8 театрів, які, як наш, не мають своєї постійної сцени. Якщо брати
Європу, то в Бухаресті та Варшаві проблем у єврейських театрів нема. А в
незалежній Україні – є, протягом 34 років. А глядачам ми цікаві, вони хочуть
нас бачити. Викручуємось…
Війна,
про яку ми не будемо говорити
Сьогодні
Авігдор Фрейдліс служить у війську, боронить Україну, але розповідати про це
відмовляється категорично. Лише каже, що довелося побувати в таких місцях і
ситуаціях, що й словами не перекажеш. Але болячки та пережиті бої далися в
знаки, і наразі він знаходиться на лікуванні. Репетирує нові ролі просто з
лікарняного ліжка по телефону з партнеркою, яка перебуває в Німеччині. Адже
сидіти без діла не звик. Єдине, що каже про війну – що тепер, коли бачить колег
по творчості на сцені у «пікселі», але знає, що вони ніяким чином не брали
участь у реальних військових діях, відчуває себе ображеним, це м’яко кажучи.
–
Наразі половина театру воює, половина – в Європі. І тому, коли ми проводимо
репетиції нових спектаклів, ми не знаємо, де будемо грати, в маленькій кімнаті
чи на великій сцені. «Маленька кімната» – це на театральному жаргоні сцена на
50-60 місць. В нас є камерні вистави, які можна ставити на маленьких сценах,
наприклад, «Дружина-єврейка», або кілька спектаклів по творам Шолом-Алейхема,
серед них є й моноспектаклі, або мої сольні програми, де я співаю духовну
єврейську музику, молитви… Але все ж таки нам більш до вподоби ставити великі
спектаклі на відповідній сцені.
– А
як вплинула війна на роботу вашого театру?
–
Фактично унеможливила її. Ми орендуємо приміщення, запрошуємо публіку.
Приходять глядачі. 15 хвилин продовжується вистава, потім лунає повітряна
тривога. Ми спускаємось в укриття, повертаємось, публіка підіймає скандал,
вимагає повернення грошей. А як ми заплатимо за оренду? Потім ми припинили це
робити, бо то немає світла, то немає опалення… Вся надія зараз на гастролі.
Театр
готується до гастролей по Німеччині
– Сьогодні в Європі є три подійні до нашого єврейські театри. Наш – єдиний не має свого
приміщення, постійної сцени для виступів. Були різні рішення цього питання, нам
виділяли сцену для відносно недорогої оренди, але корупційні схеми кожного разу
перемагали, і ми залишалися ні з чим. Звісно, ми виступаємо в шпиталях,
військових частинах, але це не вихід для театру. Єдина надія – на гастролі, які
ми планували ще на жовтень минулого року, але через загострення на фронті я, як
військовослужбовець, не отримав дозволу на виїзд, і поїздку довелося відкласти.
Авігдор
каже, що дехто з акторів наразі хворіє, дехто знімається в кіно, бере участь у
постановках інших театрів. Але участі у гастролях усі очікують з нетерпінням.
– В
цьому році ми три місяці подорожували по Румуніі, потім були в Кишиневі. На
черзі – Німеччина. На гастролях має відбутися прем’єра, яку ми зараз готуємо.
Спектакль за оповіданням «Три удови» Шолом-Алейхема. Він буде називатися «Три
любові». Це буде моно-вистава, яку актор грає від першої особи. До речі, режисер
постановки – Влад Попко, талановита та обдарована людина. Ми зробили українську
версію цього спектаклю, а зараз готуємо німецьку. А грає в спектаклі Святослав
Фехтел, про якого я вже розповідав. Заплановане й проведення мого творчого
вечора. Веземо з собою ми й ще декілька спектаклів, наприклад,
«Дружина-єврейка», але це буде вже не та постановка, яку ми зробили багато
років тому, ми її суттєво оновлюємо, і робимо сучасною.Ще йдуть репетиції
нового спектаклю німецькою мовою по Брехту, прем’єру теж плануємо зробити на
гастролях. Приходьте, не пожалкуєте!
– А коли відбудуться ці гастролі?
– Німецька
сторона вже направила запит на наше Міністерство культури, але все залежить від
того, що скаже Міністерство оборони, адже я зараз військовослужбовець, і коли й
на скільки мене відпустять – поки що невідомо. Ми не вперше їдемо до Німеччини,
минулого разу наші гастролі відбувалися в Штутгарті у 2018 році. Відносно
недавно.
Навчити
неможливому
Авігдор
Фрейдліс почав викладати творчу майстерність ще у далекому 1992 році. Але при
цьому актор переконаний, що навчити людину акторськім здібностям… неможливо.
– Ще
коли я сам навчався, мої викладачі казали: «Ми тут не вчимо, а вчимось!» А
режисура – це взагалі інша професія. Актор – це емоції, це завжди якісь
переживання. Але актор має співпрацювати з режисером. Є певна технологія
навчання наших студентів. На першому курсі ми робимо етюди, потім
спостереження, а третій курс ми вже робимо вистави, а паралельно з цим – ставимо
вокал, рух, мову і багато чого іншого. Колись вивчали історію КПРС, але це було
просто смішно. Але ми не навчаємо, а розвиваємо те, що в людини є від природи,
а якщо цього нема, нічому не навчиш.
Щодо
сучасної молоді. Справа не в тому, талановита вона чи ні. Тут я можу навести
приклад юнаків київського «Динамо» 1963 року народження, де були дуже
талановиті спортсмени, а заслуженим майстром спорту став Олексій Михайличенко.
Тому що він хотів, а решта просто мали талант. Так і тут. Людина отримала
диплом. От взяти мій випуск. Нас було 14 осіб з дипломом. А акторами працює
тільки дві людини. Це медичний факт. Ще декілька людей з мого курсу працюють в
театрах директорами або заступниками, або завідують літературною частиною, або
пішли в режисуру. Десь 75% випускників акторських вишів взагалі не працює в
театрі. або кіно. Це статистика. Треба «мати яйця», щоб залишитися в цій
професії. Навіть я тричі уходив з акторів, ставав чиновником, займав посади,
але два місяці-півроку, і я повертався в акторство, хоча там і гроші були
нормальні, і красива краватка, і сорочка, і я вмію це носити, але мені це не
потрібно. Грати роль офіцера чи грати роль посадовця – можна, а жити цим життям
– я не згоден. Я прямолінійна людина, кажу як є. Космонавт Леонід Каденюк
колись казав мені: «Ти і я – ми неправильні». Може, так воно і є… Але саме
«неправильні» щось роблять у цьому житті – літають в космос, керують по 34 роки
театрами, грають на сцені… Але цьому може навчити тільки життя.
Пісня
від душі
Але
приводом нашого з Авгідором Фрейдлісом знайомства стала… пісня, що він надіслав засновнику і редактору сайту Ігорю Магрілову, який запропонував
мені послухати пісню і зробити інтерв'ю. Гарна пісня, делікатна та мелодична.
Сам актор каже, що почав записувати пісні дуже давно.
– Я
працював з Володимиром Бистряковим, нашим композитором та піаністом, заслуженим
артистом України, автором таких хітів радянського періоду як: «Куда уехал
цирк», «Леди Гамильтон» та багатьох інших. А все почалося з того, що йому треба
було записати демонстраційний варіант пісні для Миколи Караченцова. Я співати
вмію, працював в музичному театрі, можу навіть виконувати вокальні партії в
оперній манері. Я заспівав його пісню, потім він подарував мені декілька інших творів,
згодом я записав цілу касету його пісень, нажаль, цей запис не зберігся. Пізніше
я почав співати різні пісні на івриті. А потім я заспівав на ідиш. Це був соул,
фольклорна музика, естрада, акторська пісня – різні жанри.
Відбувалося
таке, що ми з Наталею Сумською були на декількох фестивалях, де відчували до
себе некомфортне ставлення професійних співунів, але вони ж не актори, під час
співу вони не передають сутності драматургії тієї чи іншої пісні. А ми-то
передаємо, тому публіка зазвичай краще реагує на нас, ніж на них. Ту пісню, що
я надіслав у вашу редакцію, я записав десь рік тому. Можна послухати виконання
цієї та інших пісень відомими співаками і моє, і багато хто зі слухачів каже,
що моє краще. Але пробитися з цими піснями на широкий загал майже неможливо. Я
запропонував їх на радіо, але взяли для транслювання лічені одиниці, більшість
або відмовилася, або запропонувала – плати гроші. Та це ж українські
патріотичні пісні! Вони ж потрібні людям, особливо зараз, коли йде війна! На
сьогоднішній день в мене записано десь 40 таких пісень, найближчим часом готую
запис ще 10. В 2021 році я записав альбом пісень в своєму виконанні, зараз
готую другий альбом. Можливо, не один, а два: один українською мовою, другий – на
ідиш. А ще в мене є пісні англійською мовою, я не знаю, як воно буде, бо під
час війни неможливо щось загадувати…
Те,
про що ми не поговорили
Авігдор
Фрейдліс окрім усього, що нам про нього відомо, є спортивним
журналістом-аналітиком, одним з визнаних футбольних оглядачів, якому замовляють
статті іноземні журнали та газети. А ще він – громадський діяч, колишній
депутат районної ради, який палко відстоював інтереси своїх виборців допоки
законодавство не змінилося і мажоритарне депутатство для районів не відмінили
(2006 рік). А ще він – справжній фонтан історій про відомих артистів,
режисерів, діячів культури та мистецтва, політиків, які можна слухати годинами,
і кінця-краю цим невигаданим розповідям не буде… Ще він має унікальний дар – його
пародії на відомих артистів (при чому як чоловіків, так і жінок) мають
фотографічну точність та добру й дотепну іронію.
– Якщо
я відчую, що більше не можу керувати театром та виступати на сцені, – зізнається
він. – Одразу переїду доживати свого віку у Німеччину. Бо там живе моя дитина,
там перебуває моя перша дружина, і там зараз оселилися багато моїх друзів та
знайомих. А ще мені імпонує дух Німеччини. Я люблю, щоб все було чітко. Якщо ми
домовилися, що тренування чи репетиція відбудеться о дев’ятій годині – це має
бути саме тоді. Бо час – це гроші. Це мені імпонує в німецькому характері. Я
починав з єврейських жартівливих пісень, мені їх писали Михайло Таніч, інші
автори. І є дуже багато жартівливих пісень про неохайність у часі. Вона справді дратує…
– Яку
роль ви давно мріяли зіграти, і ще не зіграли?
– Я
давно вже мрію заспівати Тев’є Молочника в мюзіклі. Але коли ця постановка
відбувалася, і це вже після 2014 року, тобто після початку війни, на цю роль
запросили російського співака. Отже, моя мрія поки що не здійснилася.
А
наостанок ми поговорили про те, що деякі спектаклі після того, як на Україну
напали російські горлорізи, публіка почала сприймати зовсім по-іншому. І місця,
де раніше люди сміялися, наприклад, у постановках по творам Шолом-Алейхема,
зараз, навпаки, плачуть. Наприклад, у тих моментах, що стосуються еміграції або
війни… Бо коли це про когось – воно смішно, а коли про тебе – вже зовсім ні. І
актори відтепер грають ці фрагменти трішки по-іншому. Бо їх теж не обійшла
стороною війна.
Авігдор Фрейдліс вірить, що скоро війна скінчиться, і він та його театр зможуть виступати на українських сценах, але поки що вся надія – на гастролі. І на київські підвали, тобто бомбосховища, де можна продовжувати грати навіть під час повітряної тривоги. Щоправда, коли відключають світло, спектакль переривається і там…
Інтерв'ю
вів Олег
Перегон
Фото/відео: з архіву Київського єврейського музично-драматичного театру імені
Шолом-Алейхема
