Ця
історія почалася в Гамбурзі у 2018 році, коли між сучасністю та Голодомором в
Україні зробилася 85-річна відстань. Тоді українські народні майстрині з
виготовлення традиційних ляльок-мотанок, що проживають у Німеччині, вирішили
розповісти світу про Голодомор, про геноцид українців, про ті жахи та
страхіття, які випали на долю їхніх родин, їхнього народу. Ця акція стала
постійною, її моторошна назва «Ляльки для ненароджених», об’єднує щороку більше
майстрів, більше глядачів, більше населених пунктів. Вчора виставка в межах
цього міжнародного проекту відкрилася в Харкові.
У Харківському
обласному організаційно-методичному центрі культури і мистецтва розгорнулася
виставка «Ляльки для ненароджених». Ця культурно-мистецька подія присвячена
страшному ювілею – 90-річчю Голодомору 1932-1933
років. Зазвичай створювані для дитячих забавок ляльки-мотанки в цьому проекті
перетворюються на свідків зухвалого злочину тоталітаризму – знищення голодом
мільйонів українців, мільйонів хліборобів, які в тих роках отримали рекордний
врожай, що було значною частиною продано за кордон… Червоні комерсанти купалися
в золоті, а збирачі збіжжя пухли, вмирали в страшних муках, не маючі навіть
зернини…
«Ляльки
для ненароджених» – це міжнародний культурно-просвітницькй проект, який
стартував у 2018 році в німецькому місті Гамбург, в посольстві України. Тоді
його ініціаторкою стала колишня харків’янка, а зараз – мешканка Бремену Тетяна
Золочевська, народна майстриня України, віце-голова німецько-української спілки
KOLOS, засновниця проєкту «Українські ляльки мандрують світом». Вона каже, що
того року вперше у житті наважилася говорити вголос зі сторонніми про
Голодомор, адже декілька поколінь її родини з дитинства навчалися ніколи нікому
не розповідати про ці жахи, бо можуть покарати за цю правду. Сама Тетяна
Золочевська надіслала на виставку свою роботу, в основу якої лягли дитячі
спогади лялькарки. Пані Тетяна каже, що в дитинстві приїздила погостювати до
родичів в село, гралася у дворі. Але її рідна тітка казала їй, що під старою
сливою гратися неможна, бо там лежать мертві діти. Діти, що пішли з життя через
Голодомор, яких не було ані сил, ані місця поховати на цвинтарі, та яких
закопали просто у дворі біля хати…
Саме
Тетяна Золочевська стала організаторкою серії виставок та інших мистецьких
акцій цього проекту, до якого щороку долучається все більше митців-лялькарів з
усього світу. Вона каже, що цього року на пропозицію взяти участь у проекті
відгукнулося настільки багато майстринь, що організаторам нічого іншого не
лишилося, як створити художню раду, та відбирати кращі з кращих робіт, бо всі
надані роботи не змогла б вмістити жодна мистецька акція. Отже, з 120 авторів
було відібрано 60, з декількох сотень композицій – 98. Всього цього вистачило
навіть не на одну виставку, а на дві – одна відкрилася в Харкові, друга – в
Чигирині. На харківську виставку були відібрані 64 роботи 43 майстринь, на
чигиринську – 50 робіт 34 лялькарок. Географія походження надісланих робіт
також вражає: це не тільки всі куточки України, але й Німеччина, Португалія та
Польща.
Кожна
робота – це не просто лялька або концепт з декількох ляльок. Майстрині
підготували скульптурно-тематичні експозиції, в яких відтворили ті чи інші
історичні події тих часів, які реально відбувалися або в їхніх родинах, або в
їхніх населених пунктах, або обіграли в своїх роботах полотна відомих
художників (наприклад, Казимира Малевича). Організатори запевняють, що не
обмежували творчого пошуку учасників проекту. Народним художникам була надана
тільки загальна тема – Голодомор, а що саме зображувати в своїх композиціях,
вони вирішували самі. Хтось вдався до родинних спогадів, які передаються з
покоління в покоління, хтось – до архівних документів, хтось – втілив в
мистецтві свої враження від побачених фільмів, хтось зробив ілюстрації віршів
про Геноцид, літературних творів. До речі, під час церемонії відкриття виставки
ці вірші лунали у виконанні співробітників Центру, допомагаючи першим глядачам
усвідомити глибину метафор, закладених авторами у свої роботи. Також цьому
сприяла жива музика у виконанні Олени Пригункової,
композиторки-музикотерапевтки, яка грала колискові пісні під час
театралізованого відкриття заходу.
Співорганізаторка
проекту Наталія Педан, завідувачка відділу декоративно-ужиткового мистецтва й
виставкової діяльності, каже, що назва виставки була обрана не випадково:
– Кожна
лялька – це іграшка, яку мали б подарувати дитині. Але ці діти не народилися,
вони загинули під час Голодомору. І ці ляльки залишилися свідками цього
злочину. В давнину лялька-мотанка виконувала декілька функцій. Вона була
своєрідним оберегом для дитини, також вона мала розважальну функцію, щоб дитина
гралася, розвивалася. «Ляльки для ненароджених» – це метафора, вони, ці ляльки,
розповідають історію свого ненародженого власника, чому дитина не народилася,
чому сталося це жахіття.
– Фактично,
кожна лялька – це міні-скульптура, і ми бачимо у цих скульптурних композиціях
багато дрібних деталей, які відповідають тим часам, дуже ретельно зображують
побутові та історичні подробиці. Але у жодної ляльки немає обличчя, немає очей.
Це художній хід чи народна традиція?
– Кожна
українська лялька-мотанка саме така, ми можемо побачити на місці обличчя або
хрест, або зовсім пусте місце там, де мали б бути очі, рот, ніс, тощо. Вони
відсутні тому, що за народними віруваннями старих часів, в обличчі, в роті, в
носі можуть оселятися злі духи. Ось чому з давніх-давен і до сьогодення у
ляльок-мотанок немає обличчя, їх не було у 19 сторіччі, не було у 20, і немає
зараз, у 21 сторіччі. Хрест розміщають на місці обличчя ляльки як символ
християнства, але зрідка ми можемо побачити на місці обличчя намотаний символ
Сонця – промінь світла. Це – уособлення єднання християнства з більш старим
культом Сонця. Отже, це є данина давній традиції, яка сягає у навіть
дохристиянські часи.
– Скажіть,
якою буде подальша доля цієї експозиції, адже виставка у Харкові запланована до
2 грудня, що буде з нею далі?
– Після
закінчення виставок в Чигирині та Харкові, всі роботи будуть зібрані разом, їх
буде об’єднано в одну експозицію, яка поїде до Черкас, де її заплановано
відкрити в грудні цього року. А потім планується, що вона буде переміщена до
Національного музею Голодомору.
– Чи
планується показати цю виставку за кордоном?
– Навіть
раніше, ніж в Харкові та Чигирині, невеличка, але схожа по тематиці виставка
відкрилася в Бремені, де працює відома лялькарка Тетяна Золочевська, яка є
активною учасницею Асоціації українців у Німеччині. Там також представлені
роботи майстринь з різних куточків України та тих, що зараз оселилися в
Німеччині. Отже, німецькі громадяни мають можливість ознайомитися з нею в
будь-який день. А наша виставка після експонування у Національному музеї
Голодомору також помандрує за кордон, але поки точних планів цієї подорожі
немає.
Хоч
на виставці й представлені ляльки з різних куточків України, виготовлені у
різних техніках, з різних матеріалів, в трохи різних традиціях, організаторам
вдалося об’єднати їх в одну тематичну та логічну естетично цілісну експозицію. А
доповненню глядацьких вражень, а також створенню ще більшого розуміння
глобальності проблеми Голодомору слугували унікальні історичні фотографії, які
були розміщені над ляльковими експозиціями. Їх надав організаторам акції
Володимир Дятков, провідний фахівець із публічних закупівель ННЦ ХФТІ, а за
сумісництвом – фотограф та колекціонер історичних фото, здебільшого, які
зроблені у місті Харкові.
Сам
пан Володимир розповідає, що долучився до виставки «Ляльки для ненароджених»
доволі випадково:
– Зараз
у сусідньому залі проходить моя фотовиставка, я сам фотограф, займаюся
дослідженням історії міста Харкова, збираю старі світлини, збираю різні
спогади, займаюся вивченням нашої давнини, співпрацюю з відомими краєзнавцями
та істориками. Коли я побачив монтування цієї виставки, я запропонував
організаторам фото зі свого особистого архіву. Всі ці світлини зроблені в
Харкові у 1932-1933 році. Їх зробила унікальна людина, Олександр Вінербергер,
доля якого склалася просто фантастично! Уявіть самі, цей чоловік був
австрійським хіміком, під час Першої світової війни він потрапив у полон до
російської армії. Згодом його відпустили з полону, і він почав працювати
хіміком у Радянському Союзі. Але згодом його арештували та звинуватили у
шпигунстві. Пізніше нашого героя відпустили, і в 1931 році він переїхав
працювати в місто Харків. Тут він таємно робить світлини, які вперше
документують злочин проти людства – Голодомор. А в 1934 році йому вдається
переїхати до Австрії. І там він зміг оприлюднити ці фото, але СРСР, як і
сьогоднішня росія, відкидав звинувачення у злочинах, навіть при наявності
загально відомих фотодоказів.
– Всі
ці страшні фото зроблені саме в Харкові?
– Це
складне запитання. Сам пан Вінербергер підписав усі ці фото як харківські, але
відомо, що по роботі він в ті часи відвідував і Курську область, і різні
регіони України та росії. Тому ми спробували розібратися та встановити місце
знаходження об’єктів зйомки. Не завжди це можливо зробити. Але по деяких
світлинах ми мали успіх. Наприклад, ось фото, на якому зображений магазин
«Торгсин». В ті роки в Харкові було два магазина з такою назвою. Один – на
Полтавському Шляху, другий – на Сумській. Отже, на цьому фото ми бачимо вулицю
Сумську, 124, неподалік від перехрестя з вулицею Весніна. Ще одне фото зроблено
на Центральному ринку.
Чим
вражають фото Вінербергера? Ніби, вони зображують буденне життя. Господині
йдуть за покупками, робітники поспішають на роботу, місто живе своїм звичайним
життям, як і сьогодні, хіба що люди вдягнені в костюми тієї епохи. Але поруч з
ними, там, на тротуарі, лежать трупи померлих від Голодомору селян. Дітей та
стареньких. Жінок та чоловіків. А десь лежать ще не трупи, а напівмертві від
голоду злидні. Вони тягнуть руки до перехожих та просять хліба. Але ніхто не
звертає уваги ані на мертвих, ані на живих. Ніхто не зупиняється біля них,
ніхто навіть не намагається їм допомогти. Всі звикли. Всім байдуже. Всім щось
вклали в голови пропагандисти червоної банди головорізів. І все – їх ця біда не
стосується, бо в них є вдома достатньо хлібу. А ті, в кого нема – самі винні. І
це Харків…
Наталія
Педан підкреслила, що відкриття виставки пройшло у змішаному форматі: частина
учасників та гостей заходу була присутня у залі, а частина – долучилася
дистанційно, за допомогою інтернет-конференції. Серед тих, хто відвідав акцію в
режимі офлайн була депутатка Харківської обласної ради Галина Куц, яка
підкреслила, що такі виставки є дуже важливими саме для Харкова:
– Ця
виставка настільки інформативна, настільки вражаюча. Кожна лялечка, кожна
композиція, кожне фото можна стояти та розглядати довгий час, настільки все
зроблено з душею та зі смислом. Дякую кожній майстрині, дякую, що ви зібрали
художниць з усієї України, бо ця тема болюча для всіх, хто б де не жив. Ця
виставка корисна й саме для Харкова, бо він в ті роки був столицею Голодомору.
Саме в Харкові знаходилася центральна влада, бо він був столицею більшовицької
України, саме тут народжувалися майже всі жахливі ідеї: чорних дошок,
заградотрядів, вилучення зерна… І саме звідси вони поширювалися потім на всю
Україну, вбиваючи мільйони людей. Але це ж була Слобожанщина, тут не казали
«села», тут казали «слободи», від слова «свобода», тут жили козацькі нащадки,
які найбільше цінували саме свободу. А їх намагалися виселити, оголошували
куркулями, вбивали, але зламати не могли… І Голодомор став помстою для них, цю
технологію НКВС намагається використати проти нас сьогоднішня росія, яка на
окупованих територіях змушує людей здавати дітей в російськомовні школи, бо
інакше родина не матиме коштів на їжу… Це у нас, на Харківщині, зараз! Отже,
історія повертається… Тому такі виставки мають зібрати якомога більше людей по
всьому світу, щоб це ніколи більш не повторювалося, щоб це жахіття врешті решт
зупинилася…
Організатори
виставки кажуть, що сьогодні їхня мета полягає в тому, щоб 25 листопада, коли в
Україні відбудеться традиційна акція «Запали свічку», у вікнах українців
з’явилося більше свічок. Щоб ця традиція об’єднувала щороку все більше людей.
Адже пам’ять має зберегтися та перейти майбутнім поколінням. Ще ненародженим. І
ці всі ляльки — для них теж. Тетяна Золочевська каже, що майстриням вдалося
неможливе: мовчазні ляльки навчилися кричати. І їхній крик почуло вже багато
людей по всьому світу. Бо це кричать не прості ляльки, а ляльки ненароджених…
Текст/фото/відео: Олег Перегон
Харків
